"Півтори тисячі годин впродовж року стою на базарі в будь-яку погоду і за 10 секунд визначаю, хто щось у нас купить, а хто піде далі", - говорить білопільський підприємець Олег Дейнека. У перервах між обслуговуванням покупців він розповів мені багато цікавого.
Про дещо з почутого переповім і вам.
Як підприємець, я зареєструвався у Білопіллі одним із перших – у далекому 1994 році.
- Йшов до армії у 1992 році з однієї країни, повернувся - в іншу, - так почав розповідь Олег про причини, які обумовили його стати підприємцем.
З розмови дізналася, що його батько працював на меблевій фабриці, мама – на радіозаводі. До армії Олег закінчив Білопільську школу №1, місцеве профтехучилище, отримав спеціальність майстер-верстатник і пішов до армії з надією повернутись і працювати на заводі, як батько.
Коли ж повернувся, на завод уже не брали, маму скоротили, менший брат навчався у школі. І родині довелося виживати.
- Їздили у Москву, возили торби продуктів, потім куплений на вторговані гроші товар возили по селах району. Інакше б не вижили. Чим я тільки не торгував: і продуктами, і миючими засобами, і одягом...
«Оформився», як тоді казали, у 1994 році. Вів усі ті книги касові, отримував патент. Якби сьогоднішніх ФОПів змусити виконувати всі ті вимоги, що робили ми тоді, то половина б кинула цю справу. У нас просто виходу не було.
Впродовж 20 років щодня прокидаємося о 4 ранку.
- Майже півтори години вантажимося. Десь о шостій, взимку – о сьомій, приїжджаємо на ринок, - говорить Олег Дейнека. - Тут більше години вивантажуємося. І так – кожен базарний день. Раніше працювали щодня – Ворожба і Білопілля. Зараз – лише у райцентрі. За ці двадцять шість років разом із усією країною пережили все. Кілька разів потрапляли у кредитні пастки: купували в кредит машину за ціною долара по 4,8 гривень, а віддавали по 12… З відкриттям АТБ хотіли теж закритись… Більше року, поки наш покупець не повернувся, працювали у збиток. Думали, що вже все позаду. А тут нове випробування - карантин. З овочами і фруктами «зійшлись якось непомітно»
Я за десять секунд визначаю, хто прийшов, щось купити, а хто піде далі...
На Білопільському ринку нас уже понад 20 років знають як продавців фруктів та овочів. Це дуже специфічна робота. І в сенсі продажу продуктів, і роботи на ринку.
Продавець магазину і базару – це два різних продавці. Це дві спеціалізації. Магазин – закрите приміщення і обмежений доступ покупців щодо місця, але впродовж робочого часу. Базар – це місце більше для спілкування, це така собі комунікація на відкритому просторі. Тут особливі умові роботи. І не кожен із цим справляється. У нас працює Наталія. Так от вона – справжній профі. Ми з дружиною Олею теж уже маємо досвід і продажу, і спілкування.
Базар – показник економічної спроможності території.
- У нашого Білопільського базару майбутнього немає. За останні п’ять років людей зменшилося вдвічі. Це я точно кажу, бо 80 відсотків покупців знаю особисто. На базарі відчуваєш усі соціально-економічні зміни. І головна з них – збідніння людей. Купівельна спроможність зменшується щодня. Карантин нас теж ледве «не закрив». Допоміг «вижити» кіоск, який ми відкрили на вулиці Соборній. Він ще до кінця не обладнаний, бо, знову ж наголошу, плани змінив карантин. Навіть зараз ми ще не «вийшли» на нуль.
- Та ви що? А як же «підприємці лопатою гроші гребуть»?
- Так нехай ті, хто це каже, прийдуть до мене додому і подивляться, як живуть підприємці. Тільки приходять десь о 5 ранку і не пізніше 19.00, бо ми дуже рано лягаємо спати.
- А як взагалі проводите вільний час?
- Дома відпочиваємо. Не хочеться ні говорити, ні бачитися ні з ким. От приходьте і постійте біля нас хоча б годин 5. Тоді все зрозумієте.
- А законна відпустка?
- Три роки тому я вперше в житті побував на морі. Дитині пообіцяв, тож довелося поїхати.
- Тож ти жодного разу в житті не був на морі?
- Ні, не був. Три роки тому вперше потрапив.
- Чи довго протримаєтесь, як ти думаєш?
- Будемо старатися, бо вже 25 років покладено на цю діяльність. Власне, хочу протриматися не лише сам. Хочу, хоб і мої діти мали гідне життя, можливість комфортно відпочивати. Щоб місто не зникало, як БМЗ та сирзавод. Мої батьки тут прожили, хоч і народилися в селі Мукіївка Верхосульської сільради. Ми там недавно були на могилках родичів. Не хочу, щоб Білопілля перетворилося на Мукіївку. Не маю часу займатися різними політичними та громадськими справами. Але і миритися з усім теж не можу.
У політику ніколи не ходив і часу на це не маю.
Але розумію, що за нашими спинами, поки ми тут працюємо, хтось щось «рішає». Тобто, податки платимо ми, а їх розподіл робить хтось. Не знаю, чи зможу щось змінити, але переконаний, що той, хто знає, як заробляють гроші, зможе їх справедливо розподіляти.
Тож наповнювати бюджет я навчився, сподіваюсь, що вникну і в його розподіл. І не лише бюджет повинен цікавити депутатів. Головне, на мою думку, це питання створення однакових умов для усіх суб’єктів підприємництва і підтримка тих, хто залишає свої податки у Білопіллі.
Я не проти конкуренції. Але якщо мільйони вивозять із Білопілля, а потім усі запитують: чому немає доріг, освітлення тощо, то треба запитати: а куди ви витратили свої гроші? Наші податки йдуть у місто, а куди йдуть податки від мережевих магазинів? Чи однакові умови роботи для нас і немісцевих підприємців? Хто ж, як не ми самі зможемо захистити себе!
Без нашої участі не матимемо гідного майбутнього!
