«У листи інколи клали квіточки: фіалки та бузок. Вони зберігаються й дотепер…» Саме так про свої романтичні стосунки з майбутньою дружиною Зоєю понад два роки тому розповідав білопілець Микола Максимович Мартьянов, коли подружжя святкувало шістдесятиріччя спільного життя («Білопільщина» за 14 липня 2018 року).
Ми тоді теж долучилися до численних привітань і бажали їм у дружному родинному колі зустріти ще не один ювілей. Та, на жаль, доля розпорядилася по-своєму: пішов в інші світи давній друг редакції. Днями ми побували вдома у Зої Петрівни, й тепер уже вона поринула у спогади:
- Нещодавно отримала «Білопільщину», а там написано про 25 щорічний шаховий конкурс за редакцією міжнародного майстра з шахів В.Тимка. «Ну що, дідусю, не захотів більше в шахи грати…», - подумки звертаюся до Колі, а на очі навертаються сльози.
І дійсно, ще кровоточить рана після смерті чоловіка. Лише світлі спогади про юність, молоді роки, розповіді про внуків та правнуків трохи втамовують біль…
Зоя Петрівна Мартьянова
Родом Зоя Петрівна з села Натальїно нинішньої Самарської області. З майбутнім чоловіком юну красуню Зою доля звела в Таллінні, куди вона приїхала до брата. Дівчина працювала тоді у військовому ательє з пошиття верхнього одягу. Ну як було не відповісти на залицяння хвацького моряка Балтійського військово-морського флоту на одній із вечірок у клубі тилу?!
Перед демобілізацією декілька місяців Микола служив в одному з портів із розмагнічення військових кораблів. Отож і доводилося їздити на побачення спочатку трамвайчиком №11 до траси Ленінград-Таллінн, а потім ще вісімдесят кілометрів автобусом. Крім того, постійно писали одне одному листи, а іноді телефонували.
У ті часи листи надходили солдатським трикутником зі штампом. У них інколи клали квіточки: фіалки (рос. Анютины глазки) та бузок. Акуратно складені, вони лежать і дотепер. А взагалі - близько ста листів зберігають пам’ять про найкращі й найщасливіші роки життя…
Втім, доля приготувала й випробовування цій мужній жінці. Зареєстрували шлюб у 1958 році в Новокуйбишевську, а невдовзі народилася Тетянка. Микола саме навчався тоді на другому курсі омріяного Харківського медінституту. Житло доводилося винаймати, а на двадцять «із хвостиком» рублів студентської стипендії всього найнеобхіднішого не накупиш. Отож і брала Зоя замовлення на пошиття одягу додому. Вдень – із дитиною, а ночами – за швейною машинкою. А згодом навіть довелося Тетянку на деякий час до мами в Новокуйбишевськ відправити. Та на сімейній раді вирішили твердо: навчання у жодному разі кидати не можна. Зі скрути виходили разом: Микола підробляв, Зоя працювала в ательє.
Микола Максимович та Зоя Петрівна Мартьянови
Промайнули роки навчання, і 1964 року молодий дипломований спеціаліст за направленням разом із родиною приїздить до Білопілля. Сімейний добробут у ті роки значно поліпшився: 110 радянських карбованців – це неабиякі кошти! Молода досвідчена швачка теж на заробітну плату не скаржилася, тож коли на світ з’явилася ще одна донечка Наталка, сім’я вже міцно трималася на ногах. А невдовзі Мартьянови й власне житло отримали.
- Роботу свою завжди любила, - стверджує Зоя Петрівна. – Трудовий шлях довжиною в тридцять вісім років пройшла від швачки до бригадира в Білопільському райпобуткомбінаті. Пам’ятаю, як щороку не лише виконувала, а й перевиконувала доведений план. Уявляєте: сімдесят чоловічих костюмів протягом року удавалося пошити?..
…Ми з колегою уважно вдивляємося у фотографії, якими обвішані стіни квартири. На одній із них – стільки облич, що й з рахунку можна збитися.
– Це наші з дідусем онуки та правнуки, - усміхаючись, говорить Зоя Петрівна. – Помічниками надійними виросли дітки. Їм не треба нагадувати, що потрібна допомога: самі добре знають. Ось і днями прибігли, килимок схопили – й на сніг. Гарно вибили пилюку й знову розіслали на підлогу.
- Бабусю, що треба купити? – і швиденько до магазину. Словом, нудьгувати не дають.
А недавно внуки запропонували до них перейти жити. А що? Може, й погоджуся. Й правнучку малесеньку няньчити допомагатиму, й пельменів чи вареничків наліплю. Мені – неважко, а їм – усе ж легше буде. У нас – дружна родина, гріх скаржитися. Один із онуків живе в Харкові, так допомагати йому робити ремонт їздила вся «бригада».
За розмовою з господинею незчулися, як і робочий день закінчився. Тут саме відчинилися двері – й на порозі з’явилася молодша донька Зої Петрівни медсестра Наталя.
– Вона чи не щодня після роботи забігає хоч на декілька хвилин до мене, - з гордістю повідомила жінка. – Старша Таня має музичну освіту. Нині живе і працює в Рижівці, тож за можливості провідує мене у вихідні.
Зоя Петрівна з журналістами "Білопільщини" В.Дегтярьовою та Н.Калініченко
Ось так потихеньку топче ряст Зоя Петрівна. Прогулюється з подругами на свіжому повітрі, щонеділі ходить до храму, радіє гарним звісткам від друзів, сусідів, близьких, тішиться внукам та правнукам. У святкові дні, як і раніше, накриває стіл для численної родини, за яким у тісному сімейному колі зігрівають душу щирі розмови, а з фотографій альбомів дивляться найрідніші люди зі щасливими усмішками…
Фото з сімейного архіву Мартьянових.
