З Миколаївки призвався, під Миколаївкою і загинув. Солдат Валерій Гоков народився в селищі Миколаївка Сумської області, а загинув біля Миколаївки Донецької області.
18 травня рідні, друзі, земляки та бойові побратими провели загиблого Героя в останню путь.
- На жаль, війна забирає найкращих синів та дочок Батьківщини, найкращих її людей, які не побоялись та стали в ряди воїнів, щоб зустріти ворога та дали йому відсіч заради нашої незалежності, нашої свободи, існування нашої України, - звернувся до земляків. до родичів бійця заступник Миколаївського селищного голови Ігор Федина.
Друзі, однокласники згадують свого сусіда, кума.
Ірина Галета, коли дізналась про загибель кума, сусіда, написала такі слова:
Він був із тих простих хлопців, на яких тримається Україна. Він був із наших. Тімірязівських. Ми виросли на одній вулиці, а згодом разом кумували. Він був звичайним простим хлопцем, не відрізнявся особливою вродою і не користувався надмірною популярністю у дівчат. Воював із 2014 і був із тих хлопців, яких не показували по телевізору, не писали про них у газетах. Принаймні я не бачила ніде. Хоча в нас говорили, що колись він зумів героїчно вивести свій підрозділ безпечним шляхом, і врятувати себе і побратимів. Не піарився і ніколи не корчив із себе героя.
Він був із тих, про яких би я й подумати не могла, що вони зможуть воювати. Він був із тих простих хлопців, на яких тримається Україна. З яких складається кістяк ЗСУ, і завдяки яким ми й досі живі... Низький уклін, безмежна вдячність, вічна шана і спокій тобі, куме Валерію.
"Я хочу зараз бути вдома. Бо вас можу захистити" - так казав мені Валерій по телефону, коли вітав з 8 Березня, - говорить Ольга Мороз із Миколаївки.
– Ми навчались з одному класі і після школи багато років підтримували дружні відносини. Валеру мобілізували вперше 2014 році. Він мріяв якнайшвидше повернутись додому, але, прослуживши рік, сказав: «Я тепер зрозумів, де моє місце. Я не можу залишити своїх хлопців, я маю повернутись до них».
Валера служив водієм БТР. Із перших днів війни захищав Луганський напрямок. Ми спілкувались у лютому-березні. І коли русня захоплювала Сумщину, велись бої поруч із нашою Миколаївкою, Валєра дуже турбувався за нас і хотів повернутись на Сумщину, аби нас захистити. Казав: «Я краще знаю, що робити, бо тут, на Луганщині, зараз тихо, чого ми тут сидим і не їдемо на Сумщину?»
Добрішою людини не було в нашому класі. Ми його любили всі. До цього часу не віримо, що нашого Валери немає…
В день похорон, 18 травня Ірина Галета написала:
Валєрку провели в останню путь. Душу й тіло положив він за нашу свободу.
107 лютого. Погода відповідна. Не дожив рівно місяць до свого 44-річчя. Зустріли, як Героя і провели, як Героя.
Стільки люду наш сільський маленький, тихий цвинтар мабуть не бачив ще ніколи. І не стріляли тут ще ніколи. Це в нас перший загиблий Герой, дай Боже, щоб і останній. І щоб більше НІКОЛИ…
А квітів, Куме, скільки ці люди принесли тобі квітів! Аби ти тільки бачив... Ще й вінків силу-силенну, від яких аж мороз по шкірі бігає...
...Як жаль, що клята війна погасила твою свічку, і як гарно, що хоч твоя мати до цього не дожила… Слава Тобі, Воїне-Герою, і вічна світла пам'ять! Бережи тепер небо над нами...
