Майже 400 років триває визвольна війна України. Днями ми відзначили одну з таких дат, а саме – чергову річницю Конотопської битви. 1659 рік, 7 липня – початок Конотопської битви, однієї з ключових московсько-української війни 1658-1659 років. Ось як розповідають про цю подію на сайті Українського інституту національної пам’яті.
Після смерті Богдана Хмельницького (1657) Україна переживала період нестабільності, який історики назвуть Руїною. Московське царство прагнуло скористатися ситуацією. Декларативно підтримуючи українського гетьмана Івана Виговського, Москва концентрувала військо на прикордонних землях та надіслала уповноваженого до полтавського полковника Мартина Пушкаря, який порозумівся з кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем і мріяв здобути гетьманську булаву за підтримки царя.
Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша, кількість жертв якого фахівці оцінюють майже в 50 тисяч чоловік. Між тим, московський уряд і надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувався Переяславських статей 1654-го, зазіхав на землі південно-східної Білорусі, завойованих Військом Запорізьким. Восени 1658-го, після того як гетьман Іван Виговський уклав із поляками Гадяцький договір (передбачалося, що Україна отримає рівноправне місце у Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою), Московія перейшла до збройного вторгнення.
Армія білгородського воєводи Григорія Ромодановського з’єдналася з ворогами Виговського – Іваном Безпалим (у листопаді 1658-го його проголосили наказним гетьманом), осавулом Вороньком та запорожцями кошового Якова Барабаша – і захопила Миргород, Лубни, Пирятин. Ворогів вибили з України наприкінці 1658-го. Пропозицію боярина Олексія Трубецького про переговори Іван Виговський відкинув, саркастично зауваживши, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися – можна й голову втратити при таких зустрічах.
Навесні 1659 в Україну вторглася московська армія під командуванням Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського (сучасні дослідники стверджують, що чисельність її була 50 тисяч). Московити зруйнували Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак застрягли під Конотопом, облогу якого розпочали 21 квітня 1659. 5-тисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького понад два місяці героїчно тримав оборону, що дало змогу Івану Виговському мобілізувати українське військо (16 тисяч) та залучити на допомогу наймані загони іноземців (кілька тисяч найманців із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії) і 30-тисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея ІV.
4 липня 1659 Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка і підступив до Конотопа.
Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував військо Трубецького і раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня навздогін за Виговським рушила 30-тисячна кіннота Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького зруйнував переправу і загатив річку. Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар загони кримських татар. Московське військо було оточене і майже все знищене протягом дня.
Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч московитів, ще 15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський і десятки знатних воєвод).
Спостерігаючи такий погром, Трубецькой спішно зняв облогу Конотопа і ввечері почав відступ. Козаки й татари переслідували втікачів аж до московського кордону, Трубецькой дивом уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія, скарбниця, обоз, бойові знамена.
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська, – із сумом констатував російський історик Сергій Соловйов. – У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву…
Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці, Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні за наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».
І найсумніше в цій битві: скористатися перемогою під Конотопом не вдалося через несприятливе внутріполітичне становище та нові повстання промосковських сил у тилу.
500 днів повномасштабної війни, спротиву, незламності та віри в Перемогу
Читаючи цю інформацію, здається, що ми ходимо історичними колами, бо «повстання промосковських сил у тилу» - це так зрозуміло... Тож повертаємось у наші реалії. І наступного дня, а саме 8 липня 2023 року маємо ще одне нагадування про продовження цієї чотирьохсотлітньої війни, яка була так близько до завершення знищенням москви і не закінчилась через, як пише Інститут, «несприятливе внутріполітичне становище».
500 днів триває широкомасштабне вторгнення тієї ж російської армії в Україну, але не на конях, а на танках і БТР. На жаль, почути відгуки та дізнатись думки учасників Конотопської битви ми не можемо. А от погортати сторінки газети та сайт і згадати, про кого писали впродовж цього часу, а ще дізнатись їхні думки сьогодні ми можемо.
Ми обрали сім героїв наших публікацій за ці 500 днів і поцікавились у них:
- Три основних досягнення (висновки), які ми маємо чи зробили за ці дні.
- Про що мріємо розмовляти ще через 500 днів?
Олександр Нестеренко, заступник Командувача Сухопутних військ ЗСУ, генерал-майор:
Висновків за ці дні багато, як і успіхів. Головні з них:
Перше. Ми усвідомили, яка сила в наших людях! Саме він, як називають це офіційно, «людський фактор», зруйнував усі намагання ворога знищити Україну, завоювати її за три чи скільки там днів. Об’єднання людей, а не розгубленість і страх – у цьому була і є наша сила.
Друге. Дії керівництва – від сільського голови до керівництва країни. Тут ми побачили як позитивні моменти, коли власне самі очільники давали приклади самовідданої роботи та умілої комунікації, так і негативні, коли тікали, залишали громади, території. Тож висновки однозначні – важкі випробовування перевірили, хто є хто.
І третє - хоч би скільки днів, років минуло, ми не маємо права забувати тих, хто загинув.
А говорити впродовж усіх днів ми будемо про наші успіхи: тактичні, стратегічні… Вони є вже зараз і далі збільшуватимуться. Все для цього у нас є!
Сергій Третяк, майор, командир бойового штурмового підрозділу:
Чого нам вдалося досягти? Перше: підняття на найвищий рівень національної самосвідомості, яка об’єднала українців. Завдяки досвіду, здобутому у важких випробуваннях, і подолання викликів українське суспільство стало більш упевненим, гордим і зрілим. Друге: гордості за державу і народ! У більшості чоловіків сформований «хребет»!
Через 500 днів ми та наші діти говоритимемо, як Україна стала однією з найсильніших і найвпливовіших країн світу.
Павлівська староста Світлана Федорченко:
За ці дні ми навчилися цінувати життя та кожну його мить, знаходити радість у дрібницях, які не помічали, цінувати тих, хто залишився поруч. А ще ми навчились цінувати взаємодопомогу і підтримку, зрозуміли, як важливо, що поруч - люди, на яких можна розраховувати. І, звичайно, ми стали впевненіші в собі, бо навчилися долати проблеми і виклики.
А говорити я хочу про відбудову рідного села Павлівка.
Катерина Слободчикова, радіотелеграфіст 49 окремого стрілецького батальйону "Карпатська січ":
Перше: за 500 днів Україна вистояла і не дозволила ворогу втілити його плани, показавши всьому світові, що таке згуртованність і мужність. Друге: ми об'єдналися і зуміли об'єднати навколо себе весь цивілізований світ. Прозріли самі і відкрили очі іншим на те, чим є насправді росія. Ми подолали довгий і важкий шлях, і попереду ще багато боїв, але найголовніше: ми всі впевнені в нашій перемозі і це нас єднає. Ми навчилися цінувати життя, цінувати кожну мить.
Маю надію, що через 500 днів ми не будемо розмовляти про вибухи, куди прилетіло та хто загинув, і про росію розмовляти не будемо (бо її тоді вже не буде, принаймні я так хочу). Хай розмови через 500 днів будуть лише про хороше: про досягнення наших дітей, про подорожі, хорошу музику... Але в цьому майбутньому ми завжди будемо пам'ятати всіх тих, хто загинув від рук окупантів, весь той біль, що пережили, бо це неможливо забути.
Оксана Бихова, заступник директора Білопільського вищого професійного училища:
Перше: за 500 днів – із 4 ранку 24 лютого - ми змінилися кардинально. За 500 днів народилася нова українська армія – одна з найсильніших у світі. Друге: ми вразили всіх стійкістю: у світі не залишилось жодного куточка, де б не знали про Україну і про її героїчну боротьбу. Ми пізнали «сусіда», жорстокого та цинічного.
101 день, 4 липня 2022 року – перший обстріл та руйнування навчальних приміщень училища в с. Іскрисківщина.
185 день, 27 серпня 2022 року – знищення гуртожитка училища, школи в с. Іскрисківщина.
393 день, 24 березня 2023 року – пошкодження приміщень Білопільського вищого професійного училища.
На жаль, таких дат уже немало, але саме ці закарбувалися у пам’яті назавжди. Як і те, наскільки стійкий і цілеспрямований колектив Білопільського училища. Мов ті мурахи, впевнено та спритно, кожен день і кожен на своєму місці доводимо, що сильною державу зробить сильний кваліфікований робітник.
Не знаю, де бере сили наш керівник. Саме оптимізм Ю.Г. Христія надихає та вселяє віру. Дякую колективу за створену дружню атмосферу, за підтримку та розуміння, уміння працювати в надзвичайних умовах. За 500 днів ми змінили пріоритети в житті. Виявилося, що ми багато чого можемо з того, що б не зробили у мирний час. Радіємо новому дню та будуємо плани на майбутнє.
Вірю, що і наступні 500 днів ми триматимемося разом. Вірю, що будемо говорити про відбудову пошматованих прикордонних сіл. Вірю в те, що мої односельці та їхні родини, як і моя, вдихнуть життя у свої осиротілі та зранені будинки, а влада створить для цього умови та знайде можливості. Вірю в те, що нарешті учні повернуться за парти. Дуже хочу, щоб у жодну родину не постукало горе втрати.
Лариса Руденко, начальник відділу освіти Ворожбянської міської ради:
З моїх спостережень, за ці 500 днів у людей дуже змінились життєві цінності, пріоритети. І сьогодні здебільшого матеріальні блага і здобутки відійшли на другий план. Говорю і за себе особисто, і за свій колектив. Те, що було на початку, і те, що бачу зараз – це зовсім різна ситуація. На початку повномасштабного вторгнення – розгубленість, нерозуміння, ніхто не знав, що робити. В мене навіть були побоювання, що ми «розбіжимося» і колективу не буде. Люди виїжджали, але згодом вони повернулись і зараз усі працюють на місцях. Я дуже задоволена тим, як мої колеги ставляться до своєї роботи. Напевно, переосмислили і трішки звикли, зрозуміли, що життя продовжується. Я бачу, наскільки колектив згуртувався, попри все.
Незважаючи ні на що, нам вдалося зберегти класи, вчителів, навчальні заклади. Жоден навчальний заклад не закрився і сьогодні працює в більш осучасненому форматі. Ми задіяли в своїй роботі різні платформи, навчилися працювати з гаджетами. Батьки та вчителі, котрі свого часу виїжджали за кордон і повернулися, зрозуміли, що в Україні та в нашій громаді зокрема, освіта – на належному рівні. Маємо певні результати, перемоги, берем участь у конкурсах та олімпіадах. На місці не стоїмо. Деякі наші працівники, користуючись можливістю онлайн-навчання, сьогодні здобувають другу освіту. Цього року особливо особлива увага приділяється напрямку психології. Зараз у нас не вистачає таких кадрів, і, вважаю, що ця професія у період війни та після неї буде дуже затребуваною.
Напевно мрія в усіх одна – щоб через 500 днів ми жили у мирній країні. Це найголовніше. Мрію, щоб діти повернулися додому і могли спокійно та безпечно навчатися не онлайн, а ходити до рідної школи. А зараз працюємо над створенням безпекового освітнього середовища – прагнемо облаштувати укриття в опорному закладі так, щоб вчителі могли вийти на роботу, а не проводити онлайн-уроки з дому.І маю надію, що іще через 500 днів і в освіті і в громаді буде все набагато краще, ніж було до 24 лютого 2022 року…
Ярослав Мартиненко, начальник 30 державного пожежно-рятувального поста (м. Ворожба Сумського району):
Коли почалася повномасштабна війна, я зробив для себе висновок: треба жити сьогоднішнім днем. Якщо в тебе є можливість зробити заплановане сьогодні і зараз, спробувати щось нове – бери і роби, не відкладаючи на «потім». Адже «потім» може і не бути…
Іще одне. До певного часу я думав, що коли людина має багато грошей, вона може жити в своє задоволення, ні в чому собі не відмовляючи. Із початком повномасштабної пріоритети круто змінилися. Статки та матеріальні цінності – ніщо, порівняно з людським ставленням і цінністю життя. Не дарма говорять, «не май сто рублів, май сто друзів». Коли в дім прийде біда, кожен збере по гривні і допоможе.
Зараз більшість говорить про те, коли закінчиться війна… Про що говоритимемо і мріятимемо ще через 500 днів? Як складеться наше життя? Війна вже «показала» багатьох людей… Тож, думаю, врешті вона розставить усе на свої місця, принесе великі зміни в наше життя, у роботу, оточення і нашу свідомість. Зміниться менталітет людей. Дуже дорогою ціною, але…
Мені б дуже хотілося, щоб цивільні люди переосмислили своє ставлення до військових, щоб поважали їх і цінували, як, наприклад, в Ізраїлі – країні, яка добре знає, що таке війна. Ця країна переживала складні часи, але вона змінилась, у тому числі й ставлення до військових, коли змінився менталітет, усе стало працювати, як один механізм.
Ми маємо розуміти, наскільки цинічний і підлий у нас «сусід», який хоче відібрати нашу свободу, разом зі своїми союзниками – Білоруссю. Тож, якщо в нас не буде сильної армії, не буде військових та поваги до них, в нас не буде незалежної держави, нації, не буде майбутнього. Буде чергова колонія росії… Боляче чути про випадки, коли до військових ставляться, як до вигнанців і розповідають про те, як до них виявляють неповагу. Комусь у потязі не сподобався його запах чи брудна форма, і ніхто навіть не задумується, що людина їде з передової, водій маршрутки грубо відповів на пред’явлене УБД з криками «Я тебе туди не посилав!» – та скільки таких історій! Ми повинні це змінити. Тож коли в кафе, магазин чи у транспорт заходить військовий, зовсім неважко запропонувати йому чай чи бутерброд і поставилися з повагою, а не дивитись на нього, як на «вигнанця». На жаль, зараз це розуміють не всі. Бо в той час, коли за 10 км від них точиться бій, дехто має нахабство влаштовувати веселощі та п’янки з музикою й танцями… Звісно, життя триває, але має бути якась повага до наших захисників.
