Багатодітна мама Вікторія Череватенко – соціальна робітниця. Живе і працює у Нових Вирках, за 8 кілометрів від кордону з рф, у зоні бойових дій.
Велика родина - надійна підтримка
Про те, що вона вийшла на роботу, тобто поїхала відвідувати «своїх бабусь», чути здалеку. Поки тепло, Вікторія відвідує 13 своїх підопічних на мопеді або на електровелосипеді, а взимку – йде пішки з рюкзаком чи сумкою.
Втім, робочий день жінки починається задовго до першого візиту до підопічної.
Вона з чоловіком Олександром, трьома синами - Єгором, Матвієм та Даніілом, двома доньками - Альоною і Юлією та онуком Іваном мешкають у звичайному сільському будинку в Нових Вирках. Раніше за них прокидаються дві кози, поросята, індики, кури, качки.
- А як же жити у селі без господарства? - говорить Вікторія. - Все своє маємо, магазину в селі немає, тож у більшості розраховуємо на власний город і господарство. Раніше ще й корова була та кінь. Сьогодні молока вистачає з двох кіз. Із нього готую дітям та онуку какао, несквік розбавляю. П’ють із задоволенням та ростуть. Ми звикли їсти просту селянську їжу. Смажимо картоплю, варимо борщ. Не менше шести літрів на день, бо родина ж велика. Завжди є запаси консервації, тушонки. У кожного члена родини - свої обов’язки.
А ще у дворі мешкає три собаки: німецька вівчарка, лабрадор та пекінес. Кожен із дітей має свого улюбленця і ним опікується.
- Наша родина, - продовжує Вікторія, - не завжди була такою великою. Ми, якщо можна так сказати, у такому складі збираємось періодично. Найстарша донька Альона народила нам із чоловіком онучка Івасика і зараз - у декретній відпустці. До цього 4 роки воювала в АТО, у 58 бригаді. Разом із побратимами пройшла і Луганський, і Донецький напрямки. Зараз приїхала до нас. Разом тут живемо і чекаємо звісток від зятя Сергія, теж бійця 58 бригади. Не каже де він, але знаємо, що на передовій. Дуже турбуємося.
Коли обидві доньки - Альона і менша Юлія, студентка Глухівського медичного коледжу - вдома, то мені легше. Вони можуть і їжу приготувати, і за меншими братиками подивитися. Наша родина тримається на взаємодопомозі.
Я в декретній відпустці була лише один раз. Після народження двох молодших синів, коли вже працювала у терцентрі, відбула лікарняний після пологів і через три місяці вийшла на роботу. Старші діти, а головне - моя свекруха, як діти називають її «наша бабусечка Ніна», допомагала бавити дітей і давала мені можливість працювати.
Соціальну робітницю чекає 13 підопічних
Втім, домашні справи не впливають на роботу. Вікторію чекають підопічні, які мешкають у навколишніх селах.
- Раніше у нас працювали дві соціальні робітниці, - говорить староста села Олена Воліна.
- Зараз – одна Вікторія. У селі багато жителів похилого віку, самотніх, яких нікому доглядати і нікому допомагати. Всі ці люди прожили непросте життя, довго працювали у місцевому господарстві, мають багато хвороб. Так склалися їхні долі, що діти або далеко, або померли. Тож Вікторія допомагає їм по господарству, привозить необхідні товари, ліки, доглядає, наводить порядок у будинках. Та, врешті, через неї ми дізнаємось і про їхній стан здоров’я, і про потреби цих людей. Наймолодшій підопічній – 74 роки. Найстаршій нещодавно виповнилося 95.
- У кожної людини - своя доля, свої переживання і проблеми, - говорить соцробітниця. - Часто мене чекають навіть не для того, щоб допомогти, а щоб поговорити, поділитися проблемами, розказати про родичів чи згадати минуле.
Я знаю багато їхніх секретів, котрі вони не довіряють нікому. І я нікому не скажу. Їхні спогади про минуле життя у Нових чи Старих Вирках – це просто підручник із місцевої історії.
Як розповідає Вікторія, кожен підопічний – це свій світ. Навіть із того, що вони замовляють купити, проглядається їхній характер. Комусь для консервації потрібні кришки і сіль, хтось просить ліки і засоби догляду, а комусь хочеться персик чи гроно винограду. Різні характери, долі, але кожен із підопічних – це індивідуальність і особистість.
- Нещодавно моя підопічна Лідія Антонівна Угринь відзначила 95 років. Вона згадує, що пережила війну і думала, що вже ніколи не повторяться ці жахи. А зараз ій доводиться ховатись у підвал від вибухів і розривів снарядів поруч.
Їхати мопедом зручно і швидко, але не чути вибухів
Нагадаємо, що Нововирківський старостат межує з рф і прильоти тут - чи не щодня. Об’їзд своїх підопічних Вікторія, як правило, починає з дальніх вулиць, поки не чути вибухів. Аби швидше доїхати, користується мопедом. Але у такого транспорту є свої особливості.
- Коли їду мопедом, він гурчить і не чути прильотів. Хіба вже земля починає під колесами двигтіти. Тоді зупиняюсь, ховаюсь під чийсь паркан чи дерево і чекаю, поки закінчиться обстріл. А буває, застають вибухи і в будинках підопічних. Тоді разом ховаємось у підвали чи сараї, у кого що є. Бабусі і моляться, і плачуть, і згадують бомбардування Другої світової війни.
На жаль, до постійних обстрілів пристосувались усі жителі старостату. Тут немає сирени, не завжди працює Інтернет. Тож люди орієнтуються по звуку.
- У мене син уже розрізняє, чи наші стріляють, чи по нас, - говорить жінка. - Кілька разів, коли велись інтенсивні обстріли, я намагалася вивозити дітей до мами у Буринський район. Там поки тихо. Та через деякий час вони поверталися додому. Зараз готуємося до школи. Навчання все одно дистанційно, хоча б Інтернет був, щоб уроки проводити.
Окрім роботи та домашніх справ, родина Череватенків допомагає нашим захисникам.
- Чоловік машини ремонтує, а я іноді готую їм домашні страви. Колись приходять хлопці і кажуть: «Тітко Вікторіє, так хочеться домашніх пельменів…». Стали ми з донькою і наліпили. Як я можу відмовити, адже і мій зять воює, і йому теж допомагають.
Самодіяльність - то відрада для душі і розрада для жителів села
Взимку, коли роботи менше, Вікторія та її діти – активні учасники місцевої художньої самодіяльності.
- Клуб у нас працює, - говорить директор Микола Цюпка. - Ми вже не проводимо таких масових заходів, як раніше, але не забуваємо про свята. Найбільше запам’яталися наші щедрівки на Старий новий рік.
Ми написали сценарій з урахуванням сучасних реалій. Я роздав слова. Багато репетицій не проводили, бо тоді нас якраз часто обстрілювали. Вдома всі учасники вивчили слова. Зібрались пару разів. Роль сучасного Святого Миколая виконував старший син Вікторії Череватенко - Єгор. Я йому зробив патріотичну синьо-жовту бороду. Він усім бажав Перемоги і розказував побажання українською мовою. Вікторія співала щедрівки, частівки та виконувала роль Циганки.
Наші щедрівки у Вирках згадують до цього часу, бо за 8 місяців війни до декого з жителів ніхто жодного разу не приходив у гості. Зараз готуємось до Дня Незалежності.
- Співати я почала ще у школі, а коли вийшла заміж і переїхала з Буринщини у Нові Вирки, то знайшла однодумців. Влилась у колектив місцевих талантів і зараз – це відрада і можливість відволіктись від усіх проблем, - говорить Вікторія.
- Сьогодні у зоні бойових дій на прикордонні мешкає і працює 34 наших соціальних робітника, які обслуговують 305 підопічних, із них 19 - безпосередньо у 5-кілометровій зоні від кордону, - говорить директорка територіального центру соціального обслуговування Наталія Циганок.
- Кожна з них – це передовсім надія тих людей, які залишилися жити там, куди окрім соцробітника ніхто не прийде. Я щиро дякую всім своїм колегам і тим, хто їх підтримує. Поки є люди, які потребують допомоги, ми будемо працювати попри всі негаразди і загрози. Нас чекають підопічні і ми не маємо права зруйнувати їхні надії.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
