4 жовтня житель Білопілля, ветеран медичної галузі Анатолій Микитович Ключник відзначив ювілейний 95-й день народження.
На долю чоловіка випало важке дитинство, страшні роки Голодомору, Другої світової війни і повномасштабного вторгнення росії. Та попри все, Анатолій Микитович зробив усе, щоб стати найкращим чоловіком для своєї коханої дружини, люблячим батьком для двох їхніх донечок, турботливим дідусем і професійним лікарем, якого і досі пам’ятають колеги по роботі.
– Тато в нас дуже хороший, - говорить його донька Алла, котра приїхала з Прилук на ювілей тата. – Турботливий та уважний, він завжди і в усьому нам допомагав, був опорою та підтримкою. Як свого часу нам із сестрою говорила мама: «Діти, раптом щось зі мною станеться, ви батька не кидайте, бо такі, як він, народжуються один на сто років…»
Дитинство Анатолія Микитовича, як і в багатьох дітей того часу, було досить непростим. Епідемія тифу забрала у його мами чотирьох дітей. Згодом, окрім Анатолія, у родині з’явилося ще троє діток: брат, сестричка і ще один найменший братик Анатолія, який, на жаль, трагічно пішов із життя…
Тяжко переживала родина і період окупації у роки Другої Світової. Тато Анатолія Микитовича в той час працював машиністом на залізниці, у роки війни його забрали до Німеччини. Тож мама залишилась без підтримки, з чотирма дітьми на руках, в очікуванні свого чоловіка, якому вдалося повернутись лише за кілька років.
– Розповідав тато, як їм тоді було важко, - продовжує свою розповідь Алла Анатоліївна. – Як мама замішувала борошно з водою та готувала затірку, аби було що поїсти… А ще казав, що в дитинстві він був бешкетником. Під час війни у їхній хаті німці були на постої. Й колись тато вкрав в одного німця пістолет! Сів на печі та й розібрав його. Той вранці прокинувся – нема пістолета. Почав питати у моєї бабусі, де поділася зброя. Коли ж пістолет знайшовся, бабуся дуже злякалась за свого малого сина, подумала, що німець розлютиться та всіх повбиває. Бо ж хто зна, чого можна очікувати від окупантів! Але на щастя все обійшлося. Зняв німець дитину з печі, посварився на хлопця пальцем, мовляв, не роби так більше.
У школі Анатолій Микитович вчився добре, постійно прагнув до знань, дуже любив читати. Уже згодом розповідав своїм дітям, як у дитинстві засиджувався з книгою при каганці.
– І досі книги – то для нього все! Не треба ні телевізора, ні якогось іншого заняття – тільки читання. Був час, коли тато майже втратив зір через хворобу. Минулого року йому зробили операцію на очах. Ми дуже переживали, як він перенесе ту операцію, бо вже ж такий поважний вік. Але все добре, зараз трохи бачить, - говорить донька Алла.
Як розповідає жінка, через війну її мамі з татом не вдалося закінчити школу, як належить, тож довчилися вже коли їм було майже по 20 років. Школу Анатолій Микитович закінчив із золотою медаллю. Невдовзі одружився зі своєю коханою дівчиною Ганною.
Харківський медінститут майбутній лікар-терапевт також закінчив із відзнакою. Його дружина здобула педагогічну освіту в Сумському педінституті.
Ганна Петрівна та Анатолій Микитович КлючникиФото: з особистого архіву родини
– В дитинстві, поки тато з мамою навчалися і в подальшому – працювали, кілька років мене виховували бабуся з дідусем, які жили в Білопіллі. Після навчання маму і тата направили працювати в Глушець. Тато був головним лікарем дільничної лікарні, а мама – вчителем у тамтешній школі, - говорить пані Алла. – Ось днями, коли вітали тата, сиділи за святковим столом із родичами, згадували ті роки… Приїхав до Глушця молодий лікар! То ж така була подія! То й завітав до нього голова колгоспу, познайомитись. Під’їхав до лікарні, питає, мовляв, де лікар? А тато – молодий хлопець – у цей час сидить собі нагорі, ремонтує дах на приміщенні лікарні. Зліз, поспілкувалися, познайомились…
Згодом, завдяки Анатолію Микитовичу, в Глушці відремонтували та «підняли» лікарню, посадили красивий сад. Його дружина Ганна Петрівна, окрім того, що вчителювала у сільській школі, була в центрі «культурних подій», організувавши драмгурток у місцевому Будинку культури.
– Колись ставили вони виставу «Назар Стодоля», у якій тато грав головну роль. А мама в цей час уже народжувала мою сестричку Ірину, - згадує Алла Анатоліївна. – То під час вистави до Будинку культури прибігла акушерка і передала новину, що народилась дівчинка.
Тато, будучи в образі, на сцені, зняв шапку, сів на пеньку і кинув шапку на підлогу. Всі в залі: «Що?!» А він у відповідь: «Донька народилась!». То люди вітали з такою радісною подією.
Подружжя Ключників прожило та пропрацювало в Глушці майже дев’ять років. На вихідні приїжджали до Білопілля, бачилися зі своєю старшою донечкою і з батьками, а згодом, коли меншій Іринці виповнився рік, переїхали до міста остаточно.
Відтоді Ганна Петрівна працювала у Білопільській школі-інтернаті, а Анатолій Микитович – у Білопільській тоді ще районній лікарні. За роки своєї роботи він обіймав різні посади.
– Тато був лікарем від Бога. До нього постійно звертались за допомогою, його двері були завжди відкриті для всіх. Вдень і вночі дзвонили – нікому не відмовляв, ходив на виклики, - згадує пані Алла.
А ще Ганна Петрівна та Анатолій Микитович були дуже гостинними, до їхнього будинку на свята завжди з’їжджалась уся велика родина. На жаль, цього разу, через війну, зібратися повним складом родина не змогла, тож шановного ювіляра вітали зі святом телефоном. Як розповіла Алла Анатоліївна, вітали тата навіть колеги, які зараз перебувають у Німеччині.
Привітати Анатолія Микитовича з ювілеєм приходив і головлікар Білопільської міської лікарні Юрій Мартиненко.
– Юрій Іванович приїжджав із колегою. Привезли квіти та подарунок. Сиділи разом, згадували роки татової роботи. Наскільки зрозуміла з їхньої розмови, свого часу тато наполіг, аби Юрій Іванович, який тоді працював фельдшером, продовжив здобувати медичну освіту.
Так склалось, що колег, які працювали разом із татом, залишилось дуже мало. Але колектив лікарні завжди вітає його зі святами. Ось і нещодавно був день людей похилого віку, то тато дуже радів, що його привітали медики, - говорить пані Алла.
На превеликий жаль, не змогла привітати ювіляра особисто його донька Ірина. Після закінчення інституту жінка виїхала на схід України, там вийшла заміж і вже понад 40 років проживає в Донецьку разом зі своєю родиною – з дітьми та онуками. На своїй малій батьківщині Ірина Анатоліївна не була вже три роки.
– Я з сім’єю вже понад 45 років живу в Прилуках, на Чернігівщині, періодично приїжджаємо до тата погостювати, провідати, допомогти у справах, - продовжує співрозмовниця. – На жаль, у грудні минулого року не стало нашої матусі, з якою тато прожив у шлюбі 75 років.
Досить важко переживає тато і сьогоднішні події в Україні. Тим більше, Іра з сім’єю живуть на сході. Дуже за них переживаємо. А загалом у нас родина довгожителів. Татові виповнилося 95 років, його братові, який нині в Харкові – 90, а сестрі, котра живе в Білопіллі, – 85…
В колі великої родини (архівне фото з 80-річного ювілею Анатолія Микитовича)Фото: з особистого архіву родини
Анатолій Микитович має трьох онуків та шістьох правнуків. Часто навідуються до старенького і племінник із племінницею – діти його сестри, привозять продукти, допомагають по господарству. Підтримують і сусіди.
– Раз на три-чотири тижні приїжджаємо і ми з Прилук. І сподіваємось, що незабаром, як і раніше, зможемо зібратись усією родиною, аби відсвяткувати разом нашу Перемогу, - говорить Алла Анатоліївна.
