Зустрітись зі старостами прикордонних громад у Білопіллі непросто. А доїхати до них, до територій, де вони мешкають, іще важче. У прикордонній Білопільській громаді сьогодні в зоні бойових дій межують із кордоном рф 5 старостатів. Всі вони, та, власне, і місто Білопілля, потерпають від обстрілів, бомбардувань, є поранені й загиблі мирні жителі.
З кожним днем війни ситуація на кодоні погіршується. Якщо з початку року фіксували по 20-30 обстрілів на тиждень, то у лютому вже маємо до сотні за день. Березень став найтрагічнішим місяцем для Рижівки, де ситуація залишається найскладнішою.
Саме в це село, точніше на його околиці, вранці 24 лютого 2022 року першою зайшла ворожа техніка і пішла «на Київ», як вони тоді думали. Поверталась теж по цій дорозі. Але дуже швидко і вже не такому складі. Зараз війська стоять фактично за кілометр від житлових будинків рижівців.
Від ворога це село відділяє тоненька сітка, якою ще у 2016 році був позначений кордон. Кордон проходить по вулиці, яка колись назвалась Прикордонна, а сьогодні залишилась попередня назва «Дружби». Яка «дружба» такі і її наслідки: зруйновані всі будинки, всі адмінприміщення і заклади та установи. До села вже другий рік фактично немає дороги з твердим покриттям. Ґрунтову не завжди можна подолати аби якою машиною. Найменший з’їзд «вліво-вправо» загрожує потраплянню на мінне поле, а ще - дорога постійно під вогневим контролем пворога, з дронів на машини скидають вибухівку.
Дев'ять місяців рижівці жили без електроенергії, трансформатор обстрілювали до того часу, поки не зруйнували повністю, як і електроопори. Немає світла, немає зв’язку…
Від редакції: ми готували цей матеріал і планували надрукувати його на початку березня. Втім, ситуація на кордоні за останні тижні змінювалась так стрімко, що доводиться додавати до матеріалу багато нових, на жаль, трагічних подробиць із життя громади.
Але беззмінними у цій ситуації залишаються люди, які працюють і допомагають виживати іншим. Тож наша розповідь - про старосту села Сергія Анікіна, який разом зі своїми земляками пережив і переживає всі нещастя їхнього села.
Сергій Анікін – місцевий житель. Рижівка – його батьківщина. Старостою його обрали вже під час війни. Його попередник звільнився через стан здоров’я.
- Я не одразу і погоджувався бути старостою. Але по факту на громадських засадах виконував усі обов’язки: привозив гуманітарну допомогу, відвозив людей у лікарню, допомагав ремонтувати електрику, оформляти документи. Фактично все, що має робити староста, але на волонтерських засадах, - згадує події минулого року Сергій.
- Іншої кандидатури на цю посаду ми навіть не розглядали. Сергій у Рижівці знає все і його знають усі. Якщо не виїхав у перші дні, то вже залишиться тут. Його кандидатуру підтримали депутати й сьогодні Сергій для села – не просто староста.
Півтора року тому, коли його затверджували на цю посаду, ми не уявляли, що чекає рижівців. На початок війни в селі мешкало до 700 осіб. Після постійних обстрілів, руйнування будинків, вбивства мирних людей багато виїхало у більш безпечні місця, – говорить заступник Білопільського міського голови Володимир Відуєв.
- Кількість людей не впливала на мої обов’язки, - говорить Сергій. - Хоч би скільки лишалось (від редакції – ця розмова записувалась на початку березня), але треба забезпечити гуманітарною допомогою, ліками, продуктами, оформити документи на отримання допомоги, та і врешті гроші привезти, адже карткою у нас не можна розрахуватись, бо немає Інтернету і світла.
Доїхати до Рижівки можна лише ґрунтовою дорогою.
- Виїжджав о пів на восьму ранку, коли вже видно і підмерзла земля, і до десятої ранку треба повернутись, поки не розтанула дорога. У село не часто може заїхати якась машина, хіба що лише Ниви, УАЗи, інші, які мають більшу прохідність, - говорить Сергій.
Говорили ми з ним на другий день після загибелі їхнього земляка Сергія Стахорного. Чоловік вийшов на вулицю і потрапив під обстріл. Пораненого в живіт везли «Нивою» хвилин 40 до Білопілля, по розбитій дорозі. Швидка приїхала лише туди, де починається асфальтоване покриття. Далі – розбитою дорогою - до Сум. У дорозі чоловік помер. Поранення виявилось несумісним із життям.
Про це мені розповідав староста та обговорював телефоном, як ховати земляка. Поки ми говорили, з Рижівки знову подзвонили й повідомили, що з ворожого дрона скинули вибухівку на машину, в якій їхали двоє пенсіонерів і літній чоловік. Знову – виклик машини, яка хоча б довезла до лікарні… Цього разу - контузія, знищена машина, але всі живі. Питання похорону земляка теж не так просто вирішити.
- Ми пропонували поховати на Білопільському кладовищі, - говорить Володимир Відуєв, - але родичі сказали: «Везіть у Рижівку». Знайшли «Буханку», таку, щоб труна з небіжчиком помістилась. Поклали вінки, іншу атрибутику. Ні про яку поховальну команду, ні про батюшку мова не йшла.
Сіли хлопці в УАЗик, «газ - до підлоги», бо дрони ворожі висіли, та бігом - у Рижівку. Труну кидає по всій машині, староста - за кермом, товариш тримає труну…
- Зупинятись ніколи. Нерви на межі, їду і звертаюсь до небіжчика: «Терпи, кажу, Сергію, вже не дуже багато тобі залишилось, щоб повернутись. Туди не довезли живим, але додому точно повернемо…» Ями копаємо самі, бо чоловіків дорослих мало, в основному пенсіонери.
Це не один з прикладів, як організовував похорони староста.
- Влітку помер сусід. Труни в селі немає. Телефоную у Білопілля, у ритуальну службу. Там кажуть, що у Рижівку не повезуть. Приїжджай, кажуть, на околицю Білопілля, ми тобі труну віддамо. Машина була в ремонті, тож узяв мопед, набрав мотузок і погнав. Приїхав, де мене чекали з труною, прив’язав її до багажника мопеда, глянув, чи не висить дрон - і в село. Труна важка, мопед хитає, але все нормально, доїхав... - згадує Сергій Анікін.
Староста розповідав багато історій. І про те, як місцева фельдшерка Наталія Михайлівна приймала пологи в дорозі, бо не встигли довезти породіллю до лікарні, і як розвозили дітям подарунки на Новий рік, і як рятували місцевого чоловіка, який підірвався на міні…
- Після обстрілу нашого ФАПу 5 лютого цього року, першим прийшов староста і спитав, чим допомогти ще. Він завжди допомагає в усьому: привезти ліки, відвезти людину в лікарню, сам працює над ліквідацією наслідків обстрілів. Всі ми йому дуже вдячні й бажаємо сил і здоров’я, - згадує фельдшер Наталія Ємельяненко.
«Два роки життя у Рижівці – це було справжнє випробовування і величезний ризик», - говорить Білопільський міський голова Юрій Зарко
Про небезпеку життя у п'ятикілометровій зоні попереджають низка дакументів, які ухвалені ще у липні минулого року.
- Ми не один раз пропонували жителям виїхати з села, в першу чергу - з дітьми та хворим і самотнім людям. На жаль, у Рижівку з безпекових вимог не допускали ні поліцію, ні ДСНС, ні Червоний Хрест. Тож евакуація людей відбувалась винятково місцевими волонтерами, особисто старостою села та іншими небайдужими громадянами.
Ми пропонували евакуюватись іще тоді, коли було більше можливостей доїхати до села і більш безпечно. Ті, хто залишався в селі, знали про небезпеку, але відмовлялись виїжджати, хоча жили без електроенергії, під обстрілами та ризикували життям. Лише за 29 січня в селі пошкоджено 27 будинків. Дивом ніхто не загинув. Але жити у розбитих хатах було практично неможливо, - говорить голова громади.
Події, які мали місце після 12 березня, змусили екстреним способом рятувати всіх жителів села.
- Масовані, фактично цілодобові обстріли з усіх видів зброї «загнали» тих, хто залишився, у підвали, - говорить староста села Сергій Анікін. - По селу летіло все: Гради, КАБи, арта, міни…
Обстріли тривали годинами без перестанку. Горіли хати, сараії, страшно було всім, хто залишився. У невеличкі проміжки між обстрілами ми намагались дізнатись, хто з жителів де сховався, хто потребує допомоги і кого ще треба вивезти.
Наші місцеві хлопці Андрій та Борис Тютюники, Сергій та Артем Відуєви, Віктор Карпенко, Ростислав Самойленко, Віктор Колесников, Олег Охріменко з ризиком для життя хапали на вулицях або забігали у будинки та витягували стареньких і хворих людей, саджали в машини і вивозили у Білопілля.
Аби не витрачати час, між обстрілами доводилось вивозити людей мопедом до так званої «труби», а звідти пересаджувати у машину і вже до «твердої дороги».
Сергій згадує, як дехто з земляків звинувачував старосту, що він нібито втік.
- А я в цей час сидів із дружиною у погребі і між обстрілами намагався дізнатись, хто і де залишився у селі. Зв’язку немає, передати ніяк, тож якось на «велику землю» передавали інформацію і продовжували шукати по погрібах та напівзруйнованих хатах людей. Потім, коли сам вискочив у Білопілля, навіть зупинитись було ніде, бо собі квартиру не шукав. Люди запросили, дали чистий одяг, за дві доби навіть поспав кілька годин і знову - шукати тих, хто виїхав чи залишився.
За кілька днів разом із земляками, з керівництвом громади, з’ясували, чи всіх вивезли, хто у якому стані, хто потребує житла, хто лікування. Телефон не встигав заряджати. Сотні дзвінків від родичів рижівців, від самих земляків. Зараз уже можемо передихнути, бо вивезли всіх і всі живі.
Життя людини - найвища цінність
- Не перший день і не перший рік ми працюємо з тим, щоб знайти житло людям, які виїжджають із небезпечних місць, забезпечити їх хоча б найнеобхіднішим: їжею, теплом, одягом, медичною допомогою, - говорить Білопільський міський голова Юрій Зарко. - У кожного з майже двохсот рижівців – свої історії, свої умови та можливості. Когось забирають діти чи родичі, хтось знаходить будинки чи квартири як на Білопільщині, так і за її межами. Пропозиції для кожної окремої людини чи родини вони розглядають самі та обирають прийнятний варіант.
За словами міського голови, сьогодні питання відселення з п’ятикілометрової зони залишається питанням переважно місцевої влади. Не в компетенції міської ради оформити і виплатити будь-яку державну допомогу людям, які не мають українських паспортів, а лише посвідки на проживання, і отримують пенсію у росії. Таких на прикордонні десятки. Вони не можуть отримувати навіть так звані «переселенські для ВПО». Не вирішується питання відшкодування за зруйноване житло, бо у людей немає ні українських паспортів, ні документів на житло. Та і виїхати задокументувати руйнування комісія зі зрозумілих причин не може. І таких питань виникає дуже багато.
- Сьогодні вивчаємо всі можливості відселення з п’ятикілометрової зони з інших населених пунктів. І велика надія - на наших старост, які самі є прикладом стійкості і відваги, людяності і професіоналізму. Життя людей – найбільша цінність, і ми не маємо права ризикувати ним. Тож закликаю всіх дотримуватись заходів безпеки, не ігнорувати повідомлення про обстріли і дослухатись до порад і старост, і керівництва громади, - підсумовує найближчі плани Юрій Зарко.
Фото з відкритих джерел.
