Нещодавно ми відзначили одразу два важливі свята - День сім’ї та День прикордонника. І, мабуть, саме такі дні найкраще нагадують: за кожною службою стоїть родина, а за кожною родиною — історія цілої країни. Саме такою є родина Кальченків-Галицьких із Білопілля на Сумщині. Це - династія прикордонників із понад столітньою історією. Тут служба — це не випадковість, а спадок, який передається з покоління в покоління разом із честю, відповідальністю і любов’ю до країни.
Побачивши сюжет про Юлію Галицьку на місцевому телебаченні, захотілося більше розповісти про цю родину. Родину, яку добре знають і поважають у Білопіллі, про яку ми не один раз писали. І розмова — і з самою Юлією, і з її мамою Еллою Кальченко — відкрила непросто факти, а дуже глибоку, живу історію.
Елла Кальченко служить на кордоні вже понад 20 років. Саме тут, у Білопіллі, на непростій і небезпечній ділянці, минуло життя їхньої родини. Тут виросла і Юлія. І хоча, здавалось би, її шлях був передбачуваним, усе було не так просто.
«Ми її, навпаки, відмовляли… Нам дуже хотілося, щоб донька обрала більш мирну, спокійну професію», — зізнається мама.
Вона добре знала, що стоїть за військовою формою. Особливо у 2015 році, коли Юлія вирішила вступати до Хмельницької прикордонної академії. Це був час, коли війна вже стала реальністю, коли з’явилися перші втрати, коли прикордонники їхали у найгарячіші точки.
«Я, чесно кажучи, проводжала її сльозами… Мені було дуже шкода, що дівчина їде. Що вона буде навчатися в таких суворих умовах: форма, дисципліна, полігон, палатки… Це ж зовсім інше життя», — згадує Елла.
У цих словах — не слабкість, а материнська любов. І водночас — сила прийняти вибір дитини. Згодом ці переживання змінилися гордістю. Юлія швидко адаптувалася, витримала навчання, знайшла себе навіть у найсуворіших умовах.
«Вона дуже швидко звикла. Приїжджала додому лише двічі на рік… Ми дуже сумували. Але вона там не загубилася — навіть заплітала дівчатам коси, робила зачіски. Її жартома називали «Катя Осадча», — усміхається мама.
У цих деталях — жива, справжня Юлія. Не лише військова, а й дівчина, яка навіть у польових умовах залишалася собою. Сама ж Юлія говорить про свій вибір просто і щиро: «Я з самого дитинства мріяла про цю форму. У мене був приклад — мої батьки і дідусь. І я знала, що хочу продовжити їхню справу».
Для неї це не був випадковий крок. Це була дорога, яка почалася ще в дитинстві і стала частиною її життя. Перші роки служби були непростими. Реальний кордон — це не романтика, а відповідальність і витримка.
«Служба — це постійні виклики. Але ти розумієш, заради чого ти це робиш. Особливо зараз, у такий складний для країни час», — говорить Юлія.
Сьогодні вона працює в прес-службі. І це ще один фронт — інформаційний.
«Інформація сьогодні стоїть поряд із дронами. Наскільки вона точна — настільки сильним є наш фронт», — підкреслює вона. Її слова звучать спокійно, але впевнено. У них — розуміння своєї ролі і відповідальності. Життя родини сьогодні — це також про непрості рішення.
Білопільщина залишається небезпечною. Донька кличе батьків до себе, хоче бути поруч.
«Так, вона постійно нас запрошує… Хоче, щоб ми жили разом», — говорить Елла. Але далі — слова, які дуже багато пояснюють: «Я вже більше 20 років служу тут. Тут наша застава, тут батьки чоловіка. Поки є можливість — ми залишаємося. Живемо, працюємо, служимо».
У цих словах — не лише про службу. У них — про вірність місцю, обов’язку, країні. І водночас — про мрію.
«Дуже хочеться бути разом… Бачити онука, допомагати доньці. Але я вірю, що це ще попереду. Наша головна мрія — перемога. А після неї — просто жити разом»,— каже вона.
Юлія ж знаходить сили у своєму синові: «Мій син — це моя найбільша мотивація. Саме він надихає мене ставати кращою, попри всі виклики».
І, мабуть, саме в цьому — суть цієї історії. Це історія про родину, де служба — не обов’язок, а поклик. Про вибір, який робиться серцем. Про любов, яка сильніша за страх. І про людей, які щодня тримають кордон — не лише державний, а й внутрішній: кордон віри, сили і надії.
Використані матеріали телекомпанії ПЕТ.
