Є імена, які назавжди залишаються в серці країни. Є історії, які неможливо читати без болю, але їх необхідно пам’ятати. Це історії наших захисників – людей, які без вагань стали на захист України та свободи української нації. Продовжуємо ініційовану начальником Сумської ОВА Олегом Григоровим серію публікацій про наших воїнів, щоб зберегти пам’ять про їхній шлях і мужність. За кожною історією – доля людини, її мрії, випробування і подвиг. Вони нагадують, що незалежність не дається задарма, а мир виборюється надзвичайно високою ціною.
Поки ми пам’ятаємо наших Героїв, їхній подвиг продовжує жити. Їхня відвага, незламність і безмежна любов до України назавжди залишаться прикладом для нинішніх і майбутніх поколінь. Саме з таких історій складається пам’ять народу, сила держави та шлях до нашої Перемоги.
З героєм цієї розповіді Ігорем ми вперше зустрілися… під Ейфелевою вежею. Ні, не в Парижі. У нашому Білопіллі. Це було ще до великої війни, коли троє молодих білопільських майстрів власноруч виготовили металеву копію знаменитої Ейфелевої вежі. Встановлена в центрі міста, вона швидко стала однією з його впізнаваних прикрас. І, попри все, стоїть там до цього часу.
Тоді я й познайомилася з хлопцями, які її зробили. Молоді, енергійні, майстровиті. Вони показували свої майстерні, гаражі, розповідали, що вже вміють робити і що ще хочуть створити. Планів було багато. І ми тоді домовлялися, що обов'язково ще зустрінемося, коли з'являться нові роботи. Ми всі тоді багато чого планували. А потім прийшла велика війна і почала писати наші плани по-своєму.
Ейфелева вежа в Білопіллі/фото 2020 рокуФото: facebook.com/Юрій Зарко
Одним із тих трьох хлопців був Ігор. До війни він навчався на слюсаря-електромонтажника, майже дев'ять років працював на підприємстві з виробництва металовиробів. Коли через російські обстріли виробництво довелося перевезти з Білопілля до Сум, разом із колегами продовжив працювати вже там. А потім прийшла армія. Сьогодні Ігор служить у 158 окремій механізованій бригаді, працює з розвідувальними безпілотниками і допомагає артилеристам бачити те, чого не видно із землі.
Побратими називають його «Руді». Позивний зовсім не військовий — він ще з дитинства, через руде волосся. Колись так його називали друзі, тепер — побратими.
«Я взагалі не уявляв, що таке армія»
Коли ми говорили з Ігорем про те, як він опинився у війську, він не намагався розповідати про себе якимись високими словами. Навпаки, сказав дуже просто:
— Я взагалі не уявляв, що таке армія. Не знав, що мене тут чекає. Але сьогодні іншого виходу в мене немає. У мене є діти, є родина. І мені треба їх захищати.
Мабуть, у цих кількох реченнях і є відповідь на багато запитань про людей, які ще кілька років тому будували будинки, ремонтували автомобілі, варили метал, виховували дітей, а сьогодні вчаться зовсім іншої професії. Технічні здібності Ігоря в армії дуже знадобилися. Те, що колись допомагало йому майструвати, ремонтувати, придумувати власні технічні рішення, тепер допомагає працювати з безпілотниками.
До цієї роботи він, до речі, теж прийшов не одразу. Спочатку мав працювати з гарматою. Але зрозумів — не його. А потім один із побратимів запропонував: "Поїхали, буде весело". Ігор поїхав. Спробував працювати з «Мавіком» — і зрозумів, що це якраз та справа, яка йому підходить.
Війна, де треба вчитися щодня
Зараз безпілотник для Ігоря — такий же робочий інструмент, якими колись були інструменти у майстерні. Тільки ціна помилки зовсім інша. Дрон піднімається в небо, щоб побачити противника, його техніку, позиції, укриття, допомогти скоригувати роботу артилерії. Тут потрібно не просто вміти керувати апаратом. Треба навчитися бачити поле бою, помічати деталі, швидко оцінювати ситуацію і приймати рішення.
Ігор не приховує: спочатку дуже хвилювався. Причому найбільше боявся не самого бойового виїзду, а зробити щось неправильно, не виконати завдання, втратити дрон. Із часом прийшов досвід.
— Коли переживаєш, працюєш гірше. З досвідом приходить спокій, і тоді все виходить значно краще, — говорить він.
Війна змінюється настільки швидко, що знання доводиться постійно оновлювати. Те, чого навчали вчора, завтра може вже не працювати. Тому багато чого Ігор і його побратими опановують безпосередньо під час роботи: аналізують, пробують, пристосовуються. Мені здається, що тут йому дуже допомагає той самий характер, який я побачила ще багато років тому біля білопільської Ейфелевої вежі: якщо чогось не вмієш — розберись, навчися, зроби.
Захищати свою малу батьківщину
Так склалося, що служити Ігорю довелося на рідній Сумщині. І тут його робота сприймається зовсім інакше.
— Є якась гордість. Захищаю не тільки Україну, а й свою малу батьківщину, — каже він. А мала батьківщина сьогодні дуже змінилася. Білопілля, яке ми пам'ятаємо людним, красивим, гамірним, сьогодні живе під постійними обстрілами. Мама Ігоря виїхала. Виїхали й інші рідні, бо залишатися у місті справді небезпечно. Але, говорить Ігор, Білопілля від цього не перестало бути домом. Рідні мріють повернутися. Він теж. Повернутися не в місто вибитих вікон, пошкоджених будинків і порожніх вулиць, а в те наше Білопілля, яке всі пам'ятаємо — мирне, гарне, живе. І, можливо, саме це також дає відповідь, заради чого він сьогодні піднімає свій дрон у небо.
Сумщина, яку він бачить згори
Оператор розвідувального безпілотника бачить рідний край зовсім не так, як бачимо його ми. Поля, дороги, посадки, річки — передусім робоча територія. Треба дивитися уважно, шукати, аналізувати. Але навіть на війні краса нікуди не зникає.
Ігор розповідає, що особливо гарна Сумщина дуже рано — о четвертій-п'ятій годині ранку. Сходить сонце. Над землею лежить туман. З висоти все це виглядає неймовірно. Іноді він фотографує такі світанки і надсилає рідним. Потім фотографії доводиться видаляти — пам'ять телефону потрібна для роботи.
Ось така вона, наша сьогоднішня реальність: побачити неймовірно красивий світанок над рідною Сумщиною, встигнути поділитися ним із найдорожчими — і звільнити пам'ять для війни.
Найважливіше — повернутися до дітей
Удома на Ігоря чекають дружина і двоє маленьких синів. Молодшому лише рік, старшому — п'ять. І саме про них він думав під час одного з найнебезпечніших моментів служби. Позицію, де перебував Ігор, накрив ворожий обстріл. Треба було не панікувати. Зібратися. Вийти.
— Я тоді думав про сім'ю. Вони мене чекають. Казав собі: якщо я звідси вийду, всі будуть раді. І саме це допомогло заспокоїтися, — згадує він.
Раніше Ігор любив займатися автомобілями — ремонтував, фарбував, робив хімчистку салонів. Тепер часу на це немає. Натомість з'явилася професія, про яку він до війни навіть не думав. І сьогодні Ігор уже не впевнений, що після Перемоги просто повернеться до колишнього життя.
— Я вже знайшов себе тут. Є ймовірність, що продовжу військову кар'єру, — говорить він.
«Твої сини мають тобою пишатися»
Коли після нашої розмови Ігор надіслав мені фотографії, я переглядала їх і згадувала зовсім іншого Ігоря. Того молодого хлопця біля Ейфелевої вежі у Білопіллі. Тоді він разом із друзями думав, що ще зробити для міста, що змайструвати, як прикрасити Білопілля. Сьогодні думає, як захистити свою родину і свою землю. Я написала йому: "Ігорю, твої сини мають тобою пишатися". Відповідь була короткою: "Так, вони пишаються". На цьому ми й попрощалися. Точніше — домовилися ще зустрітися. У Білопіллі.
...Хотілося б — біля тієї самої Ейфелевої вежі, з якої колись почалося наше знайомство. Вона досі стоїть у центрі міста. І я дуже хочу, щоб одного дня туди повернулися Ігор, його мама, рідні, щоб приїхали його сини. Щоб повернулися всі, хто сьогодні розкиданий війною по різних містах і країнах. І щоб ми знову говорили з Ігорем про майстерню, автомобілі, метал, нові конструкції та плани. Про будь-що. Тільки не про війну.
