"Німці шукали батька-партизана, а мені на допиті переламали ногу і пальці на руках вставляли у двері" - такі спогади з воєнного дитинства у Марії Іванівни Стельмах.
Коли я слухала її спогади, то, здавалось, оживали кадри якогось фільму про війну. Втім, якщо за основу сценарію взяти справжню історію життя Марії Іванівни, то багато глядачів вважатиме цей фільм надуманим і нереальним: надто жорсткі кадри будуть у ньому, надто важка доля головної героїні і багато невиправданих випробувань на її життєвому шляху.
Навіть не вкладається в голові, як одна людина за свої 83 роки змогла все це пережити і залишитись щирою, доброю, знаходить у собі сили прощати інших і вірити людям.
У 1937 році у родини селян Івана та Наталії Бабичів у селі Мотрине на Кіровоградщині народилась третя донька, назвали її Марія. Була вона наймолодша. Старші сестри Ліда і Галя любили її, бавили і все найкраще віддавали найменшенькій.
Дитинство Марії закінчилося у 1943 році. Початок війни, інші події вона не дуже пам’ятає, бо спогади того найстрашнішого дня відрізали все найкраще, що було.
Їхній батько Іван Семенович пішов у партизани. Мати багато разів приказувала дітям, щоб, бронь Боже, нікому не казали, де він, бо як дізнаються, то уб’ють їх усіх і його теж.
Про партизана Бабича дізнались не лише в родині. «Добрих» людей, які запопадливо служать будь-якій владі і за найменшої нагоди мстяться сусідам, завжди вистачало. Хтось доніс німцям на Бабичів. Прийшов у дім місцевий поліцай, який назвав цю родину «партизанським кублом».
Привів із собою трьох німців. І тут почалося найстрашніше. Матір і трьох дітей почали катувати, бити, знущатись і випитувати: «Де чоловік?».
Найменша Марійка погано розуміла, що відбувається. Пам’ятала лише те, що треба мовчати, бо вб’ють. Мовчала, стогнала і плакала, коли били маму і сестер. Їх на очах у дівчинки по-звірячому закатували до смерті. Як тільки вони перестали дихати, найменшій шестирічній дитині переламали ногу, пальці ручок защеплювали дверима, в рот засовували ганчірку, щоб дитина не кричала...
Жити їй залишалось хвилини.
Але не лише стукачі-донощики жили в селі. Коли побачили, що до хати Бабича йдуть німці і місцевий поліцай, негайно покликали партизан, і їх поява врятувала Марійці життя. Хату оточили, але було пізно: маму і сестер не врятували. Партизани з городу вдерлися в хату, а німці, коли зрозуміли, що відбувається, кинули катувати дівчинку, зброю і втекли. Непритомне маля віддали сусідці тітці Тоні.
У неї чоловік був на фронті, вона виховувала двох доньок 13 і 15 років. Малу Марійку доглядала, як могла, лікувала. Ніжка у дівчинки так неправильно і зрослася. З цим Марія мучилася все життя: нога болить постійно, «крутить» на погоду, але хто там тоді думав про якісь операції чи лікування.
Жахи війни для дівчинки в той страшний день не скінчилися. Коли німці відступали, то забирали до Німеччини всіх більш-менш працездатних людей. Дві доньки тітки Тоні мали вигляд дорослих жінок. Мати, аби врятувати дітей, самотужки вирила яму під гноянкою, так-сяк її обладнала і посадила туди трьох дівчат: двох своїх і малу Марійку. Зробила таку собі дірку, щоб їжу передавати і повітря надходило. Дівчата сиділи в ямі майже місяць.
Той страшний місяць у ямі Марія Іванівна зараз згадує так: «Мене і вбивали - не вбили, і під землею хоронили живою - вижила…».
Дівчати вижили, залишилися вдома, а майже все працездатне населення вигнали в Німеччину.
У 1947 році повернувся додому батько. Недовго пожили вони разом.
- Батько мав поранення, хворів. Хто тоді думав про якесь лікування, - каже Марія Іванівна. - Йому і працювати доводилось, і мене годувати. Сяде біля мене, обніме, гладить по голові і каже: «Сирітка моя...». Відчував, напевне, що недовго йому жити. Помер у 1949 році.
Доглядала мене все та ж тітка Тоня. Я вже тоді розуміла, що надіятися треба тільки на себе. Дуже любила школу, вчитися. Намагалася кожну вільну хвилину якусь книжку прочитати. Але роботи завжди було багато: і хатньої, і на городі. Ніхто ж мене задарма годувати не буде.
Після школи сироті дорога одна - у колгосп.
На Білопільщину, у Ворожбу, приїхала за чоловіком Михайлом.
- Він і ще кілька будівельників приїхали у наше село на заробітки, зводили ферму. Ми познайомилися, закохались і в 1965 році переїхали до нього на батьківщину, - розповідає жінка.
Марія Іванівна не боялася ніякої роботи. Працювала на пташнику, в колгоспі, на фермі. Завжди мала багато друзів і намагалась максимально зробити життя навколо себе комфортним для всіх. Старалась, як могла, доглянути і будинок, і чоловіка - щоб усе було красиво та гарно! І підхід до людей мала особливий. Згадує ось такий факт, який багато про що говорить:
- Робила я тоді на фермі, - розповідає Марія Іванівна. - Зламався кормороздатчик. Корми не завозять, корови - голодні, ревуть. Завфермою боїться звернутися до керівництва, бо знає, що попаде за зламану техніку. Ми якось тих корів намагалися нагодувати, але дві доярки не в силах це зробити. І тут чую, якийсь переполох. Треба ж, на нашу ферму їде начальство із самого району. Наші бригадири нервово бігають, переживають, щоб корови сильно не ревіли… Я зайшла в кладовку, побачила там газети. Порвала їх на шматки, виходжу, ніби не бачу, що поважні дядьки стоять на фермі, і починаю коровам давати ці шматки. Вони здивовано питають: «Що ти робиш?».
«Корів хоч газетою нагодую, бо більше нічим», - відповідаю і далі йду роздавати папірці.
На другий день усе полагодили і корів нагодували. Тільки завфермою на мене зі злом дивився ще, мабуть, місяць. Але то таке… Скотину жалко.
Та важка праця - не найбільше випробовування, яке їй довелось пережити. У 1970 році її чоловіка збив насмерть поїзд. Залишилася одна з сином. Вийшла другий раз заміж. Народила трьох доньок.
Далі Марія Іванівна розповідає мало. Лише плаче і читає свої вірші. В їхні рядки жінка вкладає всю тугу і біль, який переживає вже зараз. Один із таких вистражданих і виплаканих віршів ми друкуємо далі.
Так сталося, що доживати віку доводиться в Куянівському відділенні стаціонарного догляду для постійного та тимчасового проживання Білопільського терцентру. У кожного з дітей - своя доля. У когось - чоловік суворий, не дозволяє з матір’ю спілкуватись, комусь - хата від батька потрібніша, ніж мати, хтось - поїхав далеко і не має часу на близьку людину…
Але кожну свою дитиночку мама шанує і згадує щодня, чекає, що відвідають, згадають. Вірить, що люблять її. А те, що кинули, так це життєві обставини так склалися у них…
Зараз Марія Іванівна дуже хворіє. Їй важко і фізично, і морально. Ми щиро бажаємо їй одужати! А до всіх, хто прочитав цей матеріал, звертаємось із проханням: ніколи не забувайте своїх батьків!
Ой ви, дітки, мої милі, ви - моя відрада,
Ви приїхали до мене... Ох, яка ж я рада!
А поїдете ви знову, з вами - й моя радість,
І зостанеться зі мною тільки моя старість.
А вийду я за ворота, на лавочку сяду
Й буду я чекати, поки знову приїдите
До рідної хати.
Як зайду я у хатину, сумно мені стане,
Немає з ким говорити,
Піду я на двір, буду щось робити.
Може, сум мені розвіє, думки розійдуться,
А то в хаті в голову всякі думки пруться.
Мала я чоловіка і діток немало,
А тепер цього всього біля мене не стало.
Чоловіка поховала, лежить в домовині,
Вічно собі спочиває у своїй хатині.
Діточки повиростали, свої сім’ї мають,
І тепер вони своїх діток доглядають.
Я зосталася сама, не можу ходити,
Не можу робити - заважають болі.
Ох, не дай, Боже, нікому отакої долі.
Матеріал підготовлений за сприяння Інни Дурноп’ян.
