Задумувались ви коли-небудь, чи є у малих діток совість, до якої так часто ми, дорослі, звертаємось? Адже можна чути докори дорослих на ті чи інші вчинки наших діток: в тебе совість є? Ну що ти оце зробив? І т. д і т. п. Про те, що вони можуть гніватись, зобижатись – це є точно.
Відчуваємо це, перш за все, через їх плач. А от совість? Питання. Адже совість, як людське почуття, виявляється лише тоді, коли людина може свідомо оцінити свій вчинок! Чи завжди це притаманне дитині, що має незначний життєвий досвід.
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
Я, хлопчина ще малий за віком. І до школи йти аж восени, тому й мотаюсь по селу в пошуках пригод. Тітка Тося тільки стала працювати в сільському магазині «Продтовари». Забігаючи до неї, дивись і отримаєш то пряничка, то цукерку. Ну й як тут не заглянути до неї й сьогодні? Покупців майже немає, тому мені зразу ж приділено увагу.
- От добре, Женя, що ти забіг, - тітка до мене. – Біжи швиденько на Низ, знайдеш бабусю Галю. Хай вона дасть тобі N суму грошей, мені так вони зараз потрібні. Зрозумів? Лишень, швиденько. Біжи поза магазином, так буде швидше. Ти ж не боїшся провалля?
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
– Та ні! – я у відповідь.
Хоча, насправді, проходити там було завжди страшнувато. Але ж який хлопець в цьому зізнається? А боятись було що. Глибочезне провалля і вузенька стежина. Зліва стіна магазину, потім стіна складу, а справа - оте урвище, що лякає тебе своєю глибиною. І триматись-то немає за що – то гола стіна, то кущики чортополоху, колючі, що й рукою не візьмешся. Одне радувало, там треба було пройти лише метрів 30, а далі… справжня тобі благодать.
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
Іду тихенько. Стараюсь в оту прірву не дивитись. Ху, можна зітхнути з полегшенням, страшне позаду. Далі, зліва, розкинувся сливник, який особливо був привабливим на початку травня, коли він вкривався білим, що те молоко, цвітом. З безліччю комах, які снували сюди-туди, перелітаючи з квітки на квітку. Я міг довго стояти, спостерігаючи за їх життям, вдихаючи медові запахи квітів. Справа ще був обрив, але вже не такий високий, тому страху не викликав. А ось краєвид відкривався неймовірний.
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
Спереду радували око садки Мелашків, Каюків, Портняків, що тягнулись по схилах, теж утопаючи в білому, з розовуватим відтінком, цвіту – море білизни! Нижче, як на долоні, було видно всю вулицю, з її селянськими хатинками. Подалі, темніли городи, бо ще не встигли вони в цей час зазеленіти новим урожаєм. Але за ними… буйство зелені берегів з розкішними, кучерявими вербами. А ще далі, Сула виблискує своїми водами – теж ще не встигла зарости лататтям, прикритись зарослями очерету. За річкою, луг. А за ним проглядається Валіївка, правіше – Лохня. Над ними, по пологих схилах, розкидані неозорі поля, що деінде чорніють своїм багатим чорноземом, або ж радують зеленню озимих хлібів.
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
І весь цей Божий світ, прикритий синім, і таким глибоким-глибоким куполом, увінчаним невеликими хмаринками, з весняним сонечком, що посилає на тебе такі благодатні, тепленькі-тепленькі промінці. Одним словом, краєвиди неповторні. Бувало, дивишся і не надивишся на цю красу. А ви говорите діти не розуміють краси довкілля. Розуміють, сприймають її ще й як!
Сучасний Низ (вулиця Набережна).
Стежкою, до низу. Ось і наша старенька, біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, хатка, що в літню спеку ховала тебе від неї, а в люті морози манила на теплу піч. Бабусі Галі не видно, бо хата «замкнена». Скажете, чому в лапках? А замок селянський – прутик, що був вставлений між одвірком і ручкою дверей. Так на селі закривали хати, коли йшли на город чи до близьких сусідів. Якщо надовго, далеко – там був своєрідний замок, виготовлений у кузні. Якось розповім про нього. А зараз… де ж бабуся?
Моя бабуся, що я налякав її своїм, може й не продуманим, вчинком.
Я й сюди, я й туди – не видно. А просила ж тітка гроші принести якомога швидше. Де гроші лежали, я ж знав. Забігаю до хати, через припічок, на піч. На комині розкиданий різний дріб'язок, як то: сірники, гусячі крила, якась трава в торбинці і т.п. Ага, ось і старенький портфель. В ньому зберігаються гроші, облігації, якісь документи. Розкриваю, рахую потрібну суму, і тут чую.
– Оце так-так, ось і дожились, - чую протяжний голос бабусі Галі.
Піднімаю очі і бачу її погляд, з таким докором. Краска залила моє обличчя. Я зрозумів, що бабуся подумала, що краду гроші. Хотілось заплакати, так мені стало соромно. Хоча я ж не краду, але все рівно соромно. Все таки без дозволу забрався до чужого скарбу. Заїкаючись, пояснюю ситуацію. Все стає на своє місце, але відчуття провини ще довгенько ятрило душу.
