У всіх поганих, страшних, хвилюючих, шокуючих новинах може бути і, як це не дивно, корисна сторона, позитивні моменти. У всякому разі, я сьогодні - про Іран. Ну, з позитивних новин — те, що ми знайшли його на карті, побачили, де цей Іран є. Багато дізналися, що Іран — це Персія. Це ота Персія, яку ми проходили в школі. Давня країна, там перси, македонці, спартанці — десь там воно є. Знайшли на карті.
Дехто навіть зрозумів, що таке Іран, а що таке Ірак. Що там нафта, Ормузька протока і так далі. Але з-поміж усіх експертів, які вирішують долю світу, коментують події війни про Іран, я довіряю тільки тим, які були в Ірані. І не в плані політико-економічних відносин, а в плані власних вражень від перебування в країні.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Серед людей, які були в Ірані і які бачили цю країну своїми очима, у мене знайомих троє. Одна зі знайомих живе в Норвегії — сьогодні мені важко з нею спілкуватися. Також це моя колега і журналістка Інна Варениця. Зараз їй трішки ніколи. Ну і ось тут під боком, поруч, у Сумах, є Сергій Гуцан - невтомний турист, мандрівник, який в Ірані був двічі.
Я пішла до Сергія Івановича, згадала його спогади, коли він був в Ірані у 2008 та у 2014 році, і кажу:
«Сергію, ну ти от сьогодні для мене найголовніший експерт по Ірану. Розкажи, що ти там бачив?»
Ну а до цього я порилася по інтернету, мені там почали випадати різні фільми. Я знайшла один фільм про Іран — він у мене викликав досить сумнівні емоції. Я скинула цей фільм Сергію і попросила подивитись і прокоментувати, з чим він згоден, із чим ні.
Бо, власне, давайте казати чесно: багато з нас про Іран взагалі нічого не знає, не знав і особливо вникати ні в що не хотів. Те, чим нас згодовують новини, те ми жуємо, як силос, переварюємо і видаємо якісь свої емоції. Не знання, не аналітику — просто емоції з того, що нам кидають із новин.
Так от, експерт по Ірану, який там був двічі, Сергій Гуцан розказав мені багато цікавого. Зараз я вам трохи перекажу, а потім ще і покажу.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Іран – це Персія, де максимально зберігається історія
Як це не дивно, почав свою розмову Сергій Іванович із розповіді про те, що в Ірані певний час, навіть при режимі аятол, був при владі президент Махмуд Ахмадінежад, який намагався розвивати туристичний напрямок Ірану, туристичний бізнес, показувати іноземцям свою історію та культурну спадщину. Президента в Ірані, на відміну від багатьох інших країн Азії, обирають. Тож для розвитку галузі з 2005 року залучали різні туристичні агенції, залучали іранців, які жили в різних країнах світу, щоб зробити Іран привабливим туристичним напрямком і запрошувати туди туристів.
- У 2008 році я вперше потрапив у такий рекламний туристичний пул із рекламістами з різних міст України. Організував цю поїздку іранець, який був одружений з українкою. І, очевидно, у нього були якісь зв’язки з міністерством культури і туризму Ірану, і вони запросили українців для того, щоб ми побачили «масштаби іранського туристичного бізнесу», показали, як в Іран можна приїжджати туристами, привозити гроші і розвивати країну. Вони реально мріяли про розвиток туристичного бізнесу і вкладати туди великі кошти.
Це при тому, що на Іран уже були накладені санкції, і країна фактично перебувала в ізоляції.
Тому, звичайно, маючи певні сентименти, любов до Близького Сходу, до цієї давньої історії, до Персії, до царя Дарія, до всіх тих глибоких історичних подій, ми з дружиною погодилися на цю поїздку і полетіли в країну, де мало хто був і мало хто її знав.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Традиції треба поважати
Певні рекомендації щодо Ірану ми отримали ще в Україні — і щодо одягу, і щодо валюти, і щодо умов перебування. Але так як я і моя дружина Наталка вже відвідали не одну таку східну країну — такі як Йорданія, Емірати, Марокко, — то ми приблизно розуміли цей рівень і розуміли, що ми летимо в країну з певною культурою, традиціями. Ми звикли їх поважати, і для нас це не було дивним або напружним.
Цікавила передусім історія, культура, ті традиції тисячолітні — навіть не однієї тисячі років — які зберігалися на цій території: як вони зберігалися, як поширювалися, як сьогодні представляються тим нечисленним туристам, які могли потрапити в цю країну.
Тому ми з величезною цікавістю туди полетіли і прибули в Тегеран, в аеропорт. І трошечки почалося, як то кажуть, інше життя, інша реальність.
«Назад у СРСР»
Забігаючи наперед, скажу так: Іран певним чином нагадував мені Радянський Союз. Такий, знаєте, махровий «совок», коли люди зовні живуть в одній реальності, а всередині — в іншій.
Зовні це сувора мусульманська країна: всі ходять у чорному одязі, з кожного стовпа на тебе дивиться аятола, є поліція моралі, алкоголь прирівняний до наркотиків, не можна слухати гучно музику.
А внутрішня сторона — це коли тихенько продають самогон та інші алкогольні напої, де люди курять, проводять вечірки, слухають зарубіжну музику і тихо, але не таємно говорять про те, що чекають нової революції.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
І от такі подвійні стандарти життя ми добре пам’ятаємо ще з Радянського Союзу. Всі пам’ятають, як виходячи зі школи знімали галстуки чи слухали «голоси» з радіоприймача.
При цьому самі іранці дуже дружелюбні і щирі люди. Вони дуже радіють, коли бачать іноземця. Фотографуються, біжать до тебе. Ну небагато в них було досвіду спілкування з іноземцями.
Мені було трохи дивно, коли я фотографував іранців: вони буквально вишиковувалися, щоб сфотографуватися разом. Найвищою довірою було, коли тобі давали в руки дитину і просили зробити фото разом. Це було трохи незвично.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Як же без цензури
Звичайно, була і цензура. У нас було кілька екскурсоводів, які постійно були поруч. Думаю, вони не тільки проводили екскурсії, а й певною мірою контролювали. Сказати, що у нас був вільний час, коли ми могли там десь бродити, ходити, спокійно... Ні, наш екскурсійний план був настільки завантажений, що ми там вставали дуже рано, приїжджали пізно ввечері в готель, і, власне, такого вільного часу, щоб ми десь там могли ходити, дивитися вільно, у нас особливо не було.
Така програма була продумана для того, щоб ми менше ходили самостійно і не дивились на те, що показувати туристам не варто.
Морські та гірськолижні курорти це не те, про що ви подумали
Розвиток морських курортів — окрема тема. Пляжі там зовсім не такі, як у Дубаї чи Еміратах. Море там тепле, берег піщаний, клімат створений для розвитку морського курорту. Але… тут знову вступають заборони, для нас дивні і смішні. Чоловіки йдуть на один пляж, жінки — на інший. У жінок навіть забирають телефони, щоб вони не фотографувалися.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Якщо ти поїхав із дружиною, то купатись і засмагати ви будете окремо. На пляжах немає кафе, іжї.
Гірськолижні курорти там теж є! Знову специфічні: гори є, сніг є, підйомники є, але немає кафе, немає пива, немає глінтвейну. Ти просто катаєшся на лижах — і все.
Для багатьох наших туристів такий відпочинок, м’яко кажучи, дивний. Не всі такі спортсмени-спортсмени, щоб після кількох спусків не випити глінтвейну.
Я байдужий до гірськолижних курортів і до морського відпочинку, але як фотографу, там було дуже цікаво. Люди самі просили фотографувати їх, позували. Моя дружина Наталка взагалі стала там справжньою зіркою — до неї підходили постійно. У мене залишилось багато фото з дітьми, які залюбки ставали поруч і позували. І не чув жодних претензій, мовляв, дітей не можна фотографувати…
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Згадали слово «валютчики»
Довелося звикати і до того, що в Ірані не працюють банківські картки, немає звичних банкоматів. Ваші МастерКарт та Віза - просто пластик. Валюту міняють або офіційно, або через «мінял». Як тут не згадати колишній СРСР. Спочатку порекомендують офіційні обмінники, а потім випадково поруч опиниться міняла, який запропонує курс, удвічі вигідніший за офіційний… Ти рахуєш кошти і думаєш: та хай буде міняла…
І така ситуація н лише з валютою.
Алкоголь офіційно заборонений. За його вживання, якщо спіймають, тюремний строк. Але неофіційно його можна знайти.
Ми бачили, як «туристам з України» за особливим замовленням приносили місцевий самогон. До того ж, нелегально придбати можна будь-який алкоголь – від місцевого самогону до віскаря. Наливати його можуть у пластикову пляшку. Вартість пів літра алкоголю десь до 100 доларів. Контрабанда там налагоджена на промисловому рівні. Купити можна все.
Фото: З архіву Сергія Гуцана
Подвійні стандарти – норма життя
Такі подвійні стандарти в усьому. Вдень на вулиці чорний одяг, а під ним - модні джинси, татуювання, сучасний одяг.
Релігія у них щось на зразок нашої «віри в комунізм». Всі публічно вірили, будували, споруджували пам’ятники вождям, а насправді не сприймали це серйозно.
Десь так і про віру в Ірані. Є фанатики, є люди, які готові життя віддати, а більшість ставиться до цього байдуже, лише публічно виконує вимоги, не особливо вірячи в них.
Релігія офіційно дуже сильна. В усіх публічних місцях - портрети аятоли. Таке враження, що він за тобою слідкує. Разом із тим є і й інші конфесії. Є навіть православні храми.
Колиска зороастризму тут
Але для мене найбільшу цікавість викликали залишки зороастрійських комплексів.
Це релігія, яка зародилась у Персії ще до християнства і мусульманства. Її мало залишилась на теренах світу, найбільше на територій колишньої Персії, нині Ірану. Дуже шкода, що мало доступу до цих храмів і історії. Втім, ми бачили й інших туристів з інших країн, у тому числі з європейських. Їх було небагато.
Тут час ніби застигнув
На дорогах багато старих автомобілів — ще досанкційних. Багато старих речей, із минулих часів, коли Іран був світською країною. Разом із тим бачимо сучасну техніку, машини, предмети побуту. Якось люди навчились обходити обмеження і виживають.
Їжа там смачна — рис, курятина, спеції.
Нічний похід у мавзолей
Додам ще один епізод, який дуже показує, як в Ірані ставляться до туристів. Ми це відчули на власному досвіді, коли вже сиділи в аеропорту перед відльотом. До рейсу залишалося ще п’ять годин. Була ніч, десь близько другої години.
І раптом наш гід каже: та що ж п’ять годин сидіти в аеропорту? Тут поруч є мавзолей, де похований їхній аятола Хомейні — той, що був першим після революції. Каже: давайте підемо подивимося.
Ми спочатку здивувалися. Думаємо: ніч, друга година, який мавзолей, яка мечеть? Але він каже: якщо хочете — я вас проведу. Тут недалеко. Все одно п’ять годин уночі в аеропорту сидіти — теж таке собі задоволення.
Ми зібралися і пішли.
Що ж ви думаєте? Це величезна мечеть, збудована при мавзолеї. Причому вона діюча. Ми підійшли, наш гід постукав, вийшла охорона. Нам відкрили. Спочатку було вимкнене світло. Ми зайшли у величезний зал мечеті. Там спали люди.
В Ірані є така традиція: мечеті відкриті як прихистки. Люди можуть прийти туди переночувати, відпочити, просто полежати. Такий собі релігійний безкоштовний хостел.
Ми вибачилися, охорона включила світло, повністю освітлили цей величезний зал. Люди там хтось прокинувся, хтось піднявся, але ніхто не обурювався.
Ми зайшли, подивилися на мечеть, на її убранство, на сам мавзолей. Він знаходиться всередині — така ніша, де похований Хомейні. Там немає якихось величезних кришталевих саркофагів чи помпезних гробниць. Просто поховання в ніші, поруч портрет.
Ми подивилися, постояли, сфотографували, вибачилися перед людьми, вийшли. Світло знову вимкнули.
І от тоді я подумав: якби у нас о другій ночі приїхали якісь іноземні туристи і сказали — а можна подивитися, наприклад, наш мавзолей чи якусь святиню?
Чесно кажучи, я не впевнений, що у нас би просто так відкрили двері. Тому мушу сказати: до туристів у той час в Ірані ставилися дуже і дуже прихильно. Звичайно, за умови, що турист поважає їхні закони, традиції і поводиться відповідно до місцевих звичаїв.
Якщо люди шукають відпочинок із барами, вечірками і all inclusive — це не про Іран
А ще іранці дуже люблять пікніки. В їхньому виконані - це розстелене покривало. На ньому сидить родина, наливає чай, дістають якусь їжу, можливо навіть розкладають багаття і смажать м'ясо. Алкоголю нуль, пікнік може проводитись у будь-якому місці: узбіччя проїжджої частини чи якась містина під парканом нікого не дивує. Сидять, п'ють чай, такі щасливі…
Наш останній візит у 2013 році вже трохи відрізнявся. Було більше поліції, більше охорони.
Але сказати, що країна виглядала воєнізованою — ні. В усякому разі з вікон автобусів ми не бачили особливої мілітаризації чи воєнщини.
Картини для туристів привабливі
Нам показували туристичні місця і дуже дбали, щоб залишалось менше вільного часу для самостійних походів. В основному робили акцент на історію Персії, на її старовину й історію. А ще – на новобудови, які вважали туристично привабливими.
Знову ж, напрошуються паралелі, як під час Голодомору в Радянському Союзі знімали фільми про щасливих і багатих людей, возили туристів і показували лише приємне для їхнього ока.
Ми, звісно, розуміли, що це країна диктатура, що тут порушуються права людей, що запроваджені санкції ніколи не дозволять тут розвиватись туризму.
Але історія Персії, одна з колисок культури і науки, іі вплив на світову цивілізацію від цього меншими не стають.
Схожі відчуття були у мене в Сирії, в якій я бачив ще не зруйноване Алеппо чи стародавню Пальміру. І такі поїздки переконливо показують, як диктатури можуть знівелювати всю історію, всі досягнення попередніх цивілізацій. А фото з Ірану я зберіг. Ось вони.
Замість післямови
Далеко не все з розказаного Сергієм Івановичем я згадала. Ми проговорили майже дві години. Мені було цікаво і він охоче згадував.
А зараз я дописую цей матеріал під звуки тривоги і повідомлень про запуск Шахедів. І розумію, що відчував до Радянського Союзу пересічний житель Афганістану, коли по його аулу летіли Гради.
Всі ці історії – про цінності, про недопущення будь-якої диктатури хоч релігійної, хоч ідеологічної, бо прихід до влади фанатиків завжди є загрозою як для жителів країни, так і для сусідів та світу в цілому. А щоб диктатур не допустити, треба вчити історію, порівнювати життя в інших країнах і розуміти причинно-наслідкові зв’язки кожної дії. Або бездіяльності.
