Скільки себе й пам΄ятаю, завжди тримали песиків. Тато був «заядливим» мисливцем, тому часто вони були породистими. Так, бач, говорили. Вони що, про свою родословну могли розповісти? Ходив і я, хлопчиною, з татом на полювання, тому бачив цих песиків у ділі і міг би багато цікавинок про них розповісти. Може колись і ця тема ляже на папір, а сьогодні про свого простого собачку, як у нас говорять «дворняжку» - Грея.
Хто вже його наділив цим ім΄ям і не скажу, та і як він до нас потрапив – теж. Забулось. І якою ж вона є ця людська пам΄ять: часто так гарно згадується, що було з тобою у 5 твоїх років, а що було лишень тиждень назад - ні. Тільки й знаю, що Грей, з англійської - сірий. По масті підходило, хоча і вона з часом змінювалась. Так от. Живе він у нас вже не один рік. Служить справно. З цепу так і рветься, якщо хтось заходить до двору. Всі так і оглядаються, щоб не дай Бог не зірвався. А бувало ж і таке.
Якось прошу свого меншого брата Олександра, що працював у колгоспі шофером, завезти заправлений газовий балон від заправки до мене додому. Він і говорить: «Та в тебе ж не собака, а якийсь чортяка! Боюсь і до двору заходити! Ну ладно, де ж тебе подінеш. Завезу». Приходжу з роботи, заходжу до двору. Мій балон сиротливо валяється серед двору. А Грей? У куточку двору тихенько скавчить, заплутавшись у кущі калини. І так на тебе жалібно погляда, а очі так і просять: «Вирятуй із цього полону…». Що ж, порятував. Грей швиденько до своєї конури. Що тут трапилось, я й так здогадався.
«Заходжу до двору з балоном на плечах, проходжу метрів 10 і тут… Твій Грей зривається з цепом і до мене. Я балон в один бік, а сам до хвірточки, заледве встиг вискочити!», - розповідає Саша. Ще й емоційно жестикулює. – Іншого разу до двору і все. Без тебе ні ногою подалі, - ставить він точку.
Вище сказане вийшло «до слова», а хотів я розповісти ось про що. Захворів мій песик, чи точніше, як по моєму брату – «псюра!». День не їсть, два… Вже й не гавкає. Зустрічаю ветлікаря, благо, він ходив на свою службу мимо мого обійстя. Поглянув він і порадив проколоти якимось препаратом. Придбали. Я тримаю, дружина проводить процедуру. І так три рази до вечора. Другого дня, зранку, підходимо до нього, а він сам підходить, розвертається і чекає процедури.
– Тримай,- чую від дружини, - а то ще укусить, боляче ж, коли твоє тіло проштрикують.
– Та не думаю, - говорю я, - поглянь, як він чекає, знати, відчув полегшення і сам згідний на цю процедуру. Я «поштрафую», коли, - прошу я.
Укол дали і собака знову пішов до конури. Лікували ми його з тиждень. І до самого кінця вже тримати не доводилось: справно підходив, розвертався, отримував свою дозу і повертався до свого будиночка. Ось вам і собачий розум!...
