Ось і настали чергові роковини вшанування жертв однієї з найжахливіших трагедій в історії України: Голодомору 1932 – 1933 років. Майже дев’ять десятиліть відділяє людство від тих страшних подій, та ніколи не кануть у Лету спогади тих, хто відчув на собі, що таке справжній голод...
Із голоду пухли й умирали діти, нерідко на руках у батьків, чоловіки та жінки, старенькі. Бувало, що й цілі сім’ї відходили у Вічність...
Під час перегляду документів, які збереглися в Державному архіві Сумської області, стає моторошно: «Під час голоду 1932-1933 років в Україні вимирало за день 23 тисячі людей. Це майже 100 – щогодини, 17 – щохвилини, кожні 3,5 секунди вмирала людина»…
Точну цифру померлих від голоду наших земляків ми не знаємо й понині. Та хоч би скільки їх було, вони вічно житимуть у спільній пам’яті як нинішніх, так і майбутніх поколінь…
Майже весь Білопільський район охопило це лихоліття. Яскравим свідченням цьому є люди, які донедавна проживали й нині проживають у наших населених пунктах і зберегли в пам’яті спогади про жахіття.
Вашій увазі – уривки зі збірки «Чорні жорна»: Голодомор 1932-1933 років на Білопільщині у документах, споминах, фотографіях, літературних творах».
Зокрема у розділі «Згадують очевидці» подано спомини жителів сіл, які пам’ятають той час.
Сиренко Василь Лукич та Сорока Галина Арсентіївна, 1930 року народження, с.Рудка:
«Голодомор – яке страшне це слово. Згадавши про нього, старі люди гірко плачуть, а інші й слово не можуть промовити. В кого питаєш про голодомор, говорять: «Не доведи, Боже, вам, дітки, пізнати це на собі».
Дійсно, голод – це страшне. Про одну з сімей, яка постраждала через голодомор, розповідають односельці. У ній було 12 дітей, а залишилось троє. Майже кожного дня до їхнього двору приїжджала підвода, мов та смерть, і забирала пухле тіло дитини. Батьки помирали з голоду і горя, але не наважувалися пожертвувати донькою чи сином, щоб вижили останні. Навіть коли дитина ще тріпалася, її клали на віз і там закінчувалися останні хвилини життя. Смерть не обминула і меншу Катерину. Батьки віддали її в дитсадок, мабуть, сподівались, що за грою вона забуде пережите. Але ж ні – маленька дитина перекинула на себе кип’яток і померла. Залишилося двоє. Ось така доля…
Та не всі тоді страждали. В Алекси з хутора Першотравневого були рідні й нерідні діти. Він не голодував, бо в нього на стелі під дахом лежали харчі: м’ясо, борошно, яйця та інше. Все це Алекса ділив з нерідними дітьми, а рідні нічого цього не знали. І коли його діти віддавали останній окраєць хліба татові, щоб хоч як-небудь підтримати його здоров’я, він в глибині душі сміявся. В той час, коли в батьковій домівці пахло запашним хлібом, в дітей – холодом і голодом. Дізнавшись про підступність, жадібність і несправедливість батька, вони вирішили помститися: забили його дошками на даху. Алекса довго кричав, поки його почули. На той час він уже був ні живий ні мертвий. Скоро і за ним приїхала підвода.
Хоронили тоді людей не так, як тепер. Найчастіше тіло замотували в ряднину і скидали в глибоке провалля, спеці-альну канаву…».
(Записала бібліотекар Білопільської ЦРБ Щигло Т.В.).
Пономаренко Іван Федорович, 1922 року народження, житель с.Тучне:
«Мама розтирала листя бересту і пекла маторженики, варила суп з трави. Тато закопав трішки зерна у садочку за клунею. Викопувати його можна було лише вночі, щоб ніхто не бачив, бо відразу відібрали б. Хлопці лазили на дерева, забирали з воронячих гнізд маленьких галенят і несли їх додому, щоб приготувати обід.
На щастя, в господарстві була коза, вона давала трохи молока. Це було значною допомогою для сім’ї. Коза жила в хаті, бо батьки боялися, щоб її не вкрали голодні односельці. Батько забрав золото, яке було в сім’ї (сережки, дві каблучки), і поїхав у Білопілля, щоб продати. Він привіз з міста трохи борошна, крупу, чотири цукерки.
Навесні 1933 року почалося людоїдство. В Тучному ніби не було таких випадків, але ходили чутки, що в сусідніх селах люди їли своїх маленьких дітей.
Помирали на вулицях, в хатах, у полях…Померлих від голоду закопували без трун у спільних могилах…Нерідко траплялося, що нікому було закопувати…».
(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ Марія Білоусенко у 2007 р.).
Шокун Ніна Олександрівна, 1924 року народження, м.Білопілля:
«Нас у сім’ї четверо було: я, мати, батько й баба. Бачила, як умирали сусіди, знайомі, навіть друзі й учителька наша сільська Галина Федорівна. Повмирали, а нас оминула біда. Пам’ятаю, що завжди дуже їсти хотілося, а ніколи не просила, бо знала, що нема нічого, та й батька боялася, бо мати пожаліє, а батько й побити міг. Собак і котів ми не їли, як розповідають інші, а от граків та іншу птицю ловили, навіть горобців їли.
А чоловік один, коли жінка померла, то він її з’їв і дітей годував. Страшний був той час (плаче). Страшний!».
(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ Ірина Влізько у 2007 р.).
Хованова Тетяна Яківна, 1913 року народження, жителька с.Товста:
«З голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке їли, бо у нас забрали не тільки хліб до зернини, а й картоплю, квасолю і все, що можна їсти. Босі, голі, голодні блукали селом юрби дітей. «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». А мати відповідала: «Дітоньки мої! Почекайте. Ось петрушка зійде, жита зазеленіють, сади забіліють…»
(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ Наталія Коваленко у 2006 р.).
Квак Феодора Іванівна, 1911 року народження, жителька с.Товста:
«Злочинним було вбивство дітей за те, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків. Голодні, виснажені діти лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Вони помирали через декілька годин. А коли потрапляли до рук об’їжджчиків, то їх били батогами, вчиняли самосуд (палили руки сірниками, кололи голками пальці, прив’язували до коней). А коли ж діти, босі, голі та голодні, тікали від них, то наглядачі, верхи на коні, мчали за ними. Бували випадки, що дитина потрапляла під кінські копита – і гинула…А в торбинці ж було десятків зо два колосків».
(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ Наталія Коваленко у 2006 р.).
Пономаренко Парасковія Дмитрівна, 1915 р.н., жителька с.Цимбалівка:
«По сусідству із сім’єю Бакулів, уже після розкулачення, жила одна сім’я. У них був син Василь, тоді йому було, здається, 4 роки. Він був дуже хворобливою дитиною. Його батьки хотіли, щоб він помер: як їм здавалося, для свого віку він багато їв. Але, насправді, що він там міг зайвого з’їсти? Одну перепічку з висівок та гнилої цибулі з палець в товщину. Батьки зовсім не жаліли дитину, менше давали йому їсти, аніж самі їли. У Василя пух живіт від голоду та западали очі та ніс, але він так і не помер.
Бабусина мачуха в цей час була вагітною, але дитину народила мертвою. В ці роки владі було однаково, хто в цей час і де помирає, тому жінка закопала свою померлу дитину на городі…».
(Записала студентка фі-лологічного факультету СумДПУ Богдана Бондаренко у 2006 р.).
Лукашова Ганна Яківна, 1920 року народження, жителька с. Катеринівка:
«Згадується мені, що урожай хліба був добрий, і у родині у нас хліба було багато… Та його увесь вибрали, остався один мішок. Не допомогли ні благання, ні дитячий голодний плач, їсти дуже хотілося, пухли ноги. Ми малими бігали на луг, збирали щавель, рвали лободу, з неї робили галети, додаючи висівки. Люди помирали на ходу.
Поле з колосками охоронялося. Але були випадки, коли все ж таки вдавалося на поле потрапити. Одного разу пішли ми з мамою на те поле нарвати колосся. Я рвала, а мати їла, бо дуже була знесилена. Потім пішли додому. По дорозі мати впала ..померла, а я зі сльозами на очах по кущах побігла додому. Прийшла і побачила мертвих батька і меншу сестричку. Що робити далі – не уявляла…».
(Записала студентка філологічного факультету СумДПУ Оксана Бабенко у 2007 р.).
