Сьогоднішня розповідь – про жительку села Павлівка Олександру Тимофіївну Кандибу, яка в січні відзначає дев’яностосемиріччя від дня народження.
Воістину говорять: «На віку, як на довгій ниві: не пройдеш, ноги не вколовши». Долі наших земляків-довгожителів помережані, як у тій пісні, червоними і чорними нитками. На життєвому шляху кожного з них траплялися різні випробовування. І люди стійко перенесли й голодомор, й фашистську навалу, й гіркоту втрат, і післявоєнну розруху. Здобували освіту, відбудовували народне господарство, звивали сімейні гніздечка, виховували дітей…
Народилася наша героїня далекого 1924 року в сім’ї колгоспників. Батьки працювали в артілі «Червоний сад» і виховували, крім доньки Олександри, ще й сина Миколу. У працьовитій родині завжди були і хліб на столі, й до хліба, аж поки чорні жорна голодомору не зачепили й її. Як згадує Олександра Тимофіївна, доводилося їсти мерзлу брукву, аби не померти від голоду. Врятувало те, що батько був вправним чоботарем, отож, крутився, як міг, аби сім’я вижила.
Тільки-но після закінчення місцевої семирічки Олександра вступила до Агрошколи (пізніше – сільськогосподарського технікуму) в сусідньому селі Іскрисківщина й провчилася там декілька курсів, як ще одна страшна подія: фашистська нечисть своїм чоботом стала топтати нашу землю. Не оминули окупанти й Павлівку. Олександра Тимофіївна згадує, як сімнадцятирічною дівчиною, ризикуючи власним життям, носила нашим партизанам продукти…
Відгриміли воєнні роки. Марія твердо вирішила закінчити навчання в сільгосптехнікумі, щоб, так би мовити, міцно триматися на ногах і самій заробляти собі на прожиття. А тут познайомилася з хлопцем Іваном Кандибою із сусіднього села Кандибиного й невдовзі вийшла за нього заміж.
Молоде подружжя переїхало жити до чоловікової хати. Народився син Валерій. Здавалося б, жити та й жити молодій парі разом, тішитися маленькому синочкові. Аж тут – ще одне випробовування: Олександру Тимофіївну як молодого спеціаліста направили працювати на Західну Україну, в місто Берегове, а Іван Іванович залишився з дворічним Валерою на руках.
На Західній Україні після війни саме почали створювати колгоспи. Чи то місцевим не сподобалися висловлювання Олександри Тимофіївни про організацію праці в колгоспі, чи ще щось, а довелося молодій жінці просидіти деякий час у підвалі, до якого її кинули «активісти»…
Хворою на туберкульоз повернулася Олександра додому. Недугу, на щастя, вдалося вилікувати, та гіркі спогади ще довго ятрили душу жінки.
І полинули трудові будні в рідному колгоспі імені Чкалова. Різні посади обіймала Олександра Тимофіївна аж до виходу на заслужений відпочинок. І скрізь працювала сумлінно, не підводячи односельців.
Час рікою пливе...
Ось уже тридцять років, як немає вже поруч чоловіка Івана Івановича. Живе старенька разом із сином Валерієм, невісткою Марією. Дуже радіє, коли до неї на гостини приїжджають онуки Олена і Роман, правнуки Влада, Ваня й Марійка. А ще наша героїня є читачкою з понад шістдесятирічним «стажем» колишньої «Радянської правди», а нинішньої «Білопільщини»!
Як розповів її син, позаштатний кореспондент нашої районки Валерій Іванович Кандиба, Олександра Тимофіївна дотепер читає заголовки матеріалів без окулярів! І дуже сердиться, коли газета приходить невчасно.
Користуючись нагодою, працівники редакції щиро вітають Олександру Тимофіївну з днем народження. Бажаємо Вам, Олександро Тимофіївно, спокійного, доглянутого життя в колі найрідніших людей.
Фото із сімейного архіву родини Кандибів.
