Є місця, де життя починається не лише фізично, а й емоційно — з першого крику, першого подиху, першого дотику, що назавжди змінює світ для цілої родини. Такі простори зберігають у своїх стінах більше, ніж здається на перший погляд: тут переплітаються біль і надія, тривога й безмежна радість, сльози й усмішки, що з’являються разом із новим життям. Саме таким було пологове відділення Білопільської лікарні — місце, з якого починалися десятки тисяч історій, зігрітих першим ніжним маминим поцілунком. Уже сім років воно стоїть мовчазним, але його історія не зникла: вона живе у спогадах лікарів, у пам’яті матерів і в долях тих, хто вперше побачив світ саме тут.
Пологове відділення Білопільської центральної районної (нині міської) лікарні відкрилося у 1974 році. Протягом 45 років його роботи дбайливі руки акушерок допомогли з’явитися на світ десяткам тисяч немовлят. 28 лютого 2019 року пологове відділення було офіційно закрите, лишивши по собі тільки спогади про ті часи, коли у його стінах народжувалося нове життя.
Спогадами про роботу пологового відділення Білопільської лікарні ділиться завідувачка гінекологічного відділення Ніна Миколаївна Савицька.
— Чи можна хоча б приблизно підрахувати кількість немовлят, які народились у пологовому за час Вашої роботи в лікарні?
— Однозначно ні. У різні роки кількість пологів суттєво змінювалася. Відділення було розраховане на 40 ліжок: у 1980-х тут народжувалося до тисячі немовлят на рік (по 4–5 пологів за добу), згодом — 800, 700, а в 1995-му вже 500–600. Через закриття підприємств молодь виїжджала, народжуваність спадала, разом із нею скорочували й ліжка. Коли ж кількість пологів зменшилася до близько ста на рік, а держава визначила мінімум у 300, пологове відділення в Білопіллі довелося закрити.
— Як особисто Ви та Ваш колектив сприйняли емоційно період закриття?
— Досить болісно. Це ж було наше відділення, тут ми працювали, віддавали свої сили, вкладали душу, раділи кожному першому крику новонароджених малюків і відчували неймовірні емоції разом із матусями, які просто сяяли від щастя. Так само, як і новоспечені татусі – схвильовані, розгублені, але щасливі…
— Щодо татусів. Свого часу в Білопіллі були запроваджені сімейні пологи…
— Так, за кілька років до закриття ми перевели відділення у формат «Мати — дитина» й запровадили сімейні пологи. Вчилися у колег із Луцька та Ромен, переймали досвід і врешті втілили його в Білопіллі. Провели масштабний ремонт, осучаснили відділення, забезпечили технікою. Сімейні палати були затишними й добре облаштованими — з усім необхідним для мами, дитини й тата.
Пологове відділення після ремонтуФото: з архіву редакції "Білопільщини"
Це був зручний і теплий формат: поруч могли бути близькі, деякі батьки навіть були присутні на пологах. Здавалося, що все налагоджується. Та, на жаль… Після закриття відділення люди щиро шкодували, що доведеться народжувати не вдома, а їхати до Сум. Ми поділяли цей біль, але вплинути на державне рішення не могли. І водночас розуміли: за такої низької кількості пологів утримувати відділення вже було неможливо.
Під час відкриття пологового відділення "Мати - дитина"Фото: з архіву редакції "Білопільщини"
— Чи були в колективі акушерки, котрі мали особливий підхід до майбутніх матусь?
— Вони всі були найкращими. Сиділи біля породіль, навчали майбутніх матусь, що і як робити правильно, готували до пологів психологічно, налаштовували, ну і звісно, виконували свою головну місію - приймали на руки немовлят. Кожна з акушерок мала особливий підхід до майбутніх матусь, вміла заспокоїти й підтримати.
— Можливо, пам'ятаєте пологи, які залишились у пам'яті назавжди? І чому?
— У нашій роботі було все: і радість, і моменти, коли хотілося плакати. Кожні пологи — це пам’ять, емоції, велика відповідальність і полегшення після спільної «важкої роботи» мами й акушерки. Інколи траплялися складні випадки, і хоча їх було небагато, кожен залишав слід у серцях колективу. Бували ситуації, коли доводилося рятувати і маму, і дитину — такі історії не забуваються.
Колись усі місцеві жінки народжували у нас, і лише з появою перинатальних центрів у Сумах почали направляти туди тих, хто мав високі ризики. Та попри труднощі, найбільше згадується світле: особливо народження двійнят. А всі ці історії й досі бережно зберігаються в архівах відділення.
— Із ким з акушерок Вам довелося працювати?
— Валентина Цибульова, Оксана Борисенко, Тетяна Стороженко, а ще Валентина Буряк, Галина Новак та Ніна Гаркавенко, котрі прийшли працювати акушерками одразу після навчання, в 1973-74 роках, і допомагали дітям з’являтися на світ до самого закриття відділення. Лариса Пономаренко працює в колективі й до сьогодні.
— Якою, на Вашу думку, має бути справжня акушерка? Не за підручником, а за Вашим досвідом.
— Перш за все, вона має бути професіоналом. Розумною, мудрою, грамотною, доброзичливою. Певною мірою, ще й психологом, аби розуміти і співчувати жінкам, які під час пологів проходять через біль. Акушерка повинна ставитись до кожної своєї пацієнтки, як до найріднішої людини.
Такими були й наші дівчата. Завжди зайдуть у передпологову палату, і погладять, і заспокоять, і навчать. Коли ми перейшли на сімейні пологи, траплялося, що доводилось заспокоювати й чоловіків.
Колектив пологового відділенняФото: з архіву редакції "Білопільщини"
— Згадайте якісь цікаві випадки з робочих моментів Вашого колективу…
— Таких багато! Часто згадуються кумедні випадки, коли просто не розуміли, що робити – чи пологи приймати, чи рятувати татуся, який втратив свідомість перед найважливішим моментом у житті.
Якось ведемо жінку в пологовий зал, чуємо, щось гупнуло. Виходжу, дивлюсь – тато лежить! Кричу до санітарки: «Давайте нашатирь!». От так чоловік розхвилювався…
Інший чоловік прийшов на сімейні пологи й почув крики своєї коханої. Ми, жінки, тим більше акушери, сприймаємо це, як невід’ємну складову пологів, а от чоловіки – зовсім по-іншому. Чоловіча психіка не витримала. Піду, каже, я суп варити… І пішов. О першій ночі. Й варив він його до сьомої ранку. Пізніше зателефонував, питається, мовляв, чи народила. Я у відповідь йому: «А ти суп уже зварив?» Дізнався, що вже має дитину, лише тоді прийшов.
Був іще випадок на сімейних пологах, коли майбутня матуся на емоціях так ухопилася за голову свого чоловіка, що не відпускала її аж до завершення пологів.
А колись від переживання навіть бабуся свідомість втратила, коли народжувала її донька. Не могли відволожити.
На початку восьмидесятих запам’ятався нам і чоловік, який, після звістки, що дружина народила, приїхав із села о третій годині ночі і привіз нашим дівчатам гостинця! Загорнутий у газету великий шмат сала, на якому аж літери від типографської фарби перевелись, яєць десяток і пляшку сивухи. Дуже дякував нашим акушеркам, казав, вип’єте, «помочите ніжки».
Це було і кумедно, і водночас по-щирому мило, бо старався татусь, поспішав. Треба ж було додуматися – приїхати о третій ночі! Багато всього пережили, є що згадати.
Фото: З архіву редакції "Білопільщини"
— З огляду на такий стаж Ваших акушерок, напевно, були такі випадки, коли хтось із них приймав пологи у породіллі, потім – у її доньки, якій вона допомагала з’явитись на світ пару десятків років тому?
— Звісно були! І навіть особисто в мене. Це були надзвичайно приємні моменти для кожної з нас.
— Що б Ви хотіли сказати сьогодні своєму колективу колишніх акушерок?
— Я люблю свою роботу і завжди поважала своїх акушерок. Разом із ними, на роботі, ми фактично прожили своє життя – дні, ночі, пологи… Засинали і прокидалися разом. Тож хотіла би побажати їм, перш за все, – здоров’я, миру і терпіння.
Я дуже вдячна їм усім за роботу, за безсонні ночі, за підтримку та їхні поради, коли я після інституту, у 1980 році, прийшла працювати в лікарню. Серед акушерок були ті, хто мене навчав. Я й досі пам’ятаю і дуже ціную ті часи. Із теплотою і вдячністю завжди згадуємо й тих, хто, на жаль, завершив свій земний шлях…
Колектив пологового відділення (архівне фото з газети)
Час іде, змінюються будівлі, рішення, обставини. Але є речі, які не зникають — вони просто переходять у пам’ять. Пологове відділення більше не працює, та воно продовжує жити у тисячах життів, що почалися в його стінах. У кожній людині, яка колись сповістила про себе першим криком, у кожній акушерці, яка пам’ятає тепло маленьких долонь, у кожній матері, яка назавжди зберегла той момент першої зустрічі. І, можливо, справжня цінність таких місць не в тому, що вони існують фізично, а в тому, що вони назавжди залишаються з нами — тихо, світло, по-справжньому.
Ніна СавицькаФото: з архіву редакції "Білопільщини"
Довідково: акушер-гінеколог Ніна Миколаївна Савицька має 46-річний стаж роботи в Білопільській центральній районній (нині міській) лікарні. У перші роки роботи працювала в жіночій консультації, пізніше перейшла в гінекологічне відділення, яке очолила у 1990 році. Згодом, після об’єднання двох відділень, керувала акушерсько-гінекологічним, яке свого часу налічувало 80 ліжок. Нині – завідувачка гінекологічного відділення.
Шановні акушерки! Щиро вітаю вас із професійним святом!
Від усього серця дякую вам за віддану працю, людяність і професіоналізм. Саме ви першими зустрічали нове життя, підтримували матерів у найвідповідальніші миті, дарували спокій і віру. Ваші турботливі руки й добрі серця назавжди залишилися в пам’яті багатьох родин.
Ваша праця — це не просто професія, а покликання, що потребує знань, витримки, милосердя й великої душевної теплоти. Ви гідно несли цю місію, щодня віддаючи частинку себе заради життя й здоров’я інших.
Щиро дякую вам за роки сумлінної праці. Бажаю міцного здоров’я, душевного спокою, тепла в родинах і радості в серці. Нехай у ваших домівках панують мир, затишок і добробут, а життя буде наповнене світлими моментами та вдячністю людей.
З глибокою повагою — Ніна Савицька
