International Journalism Festival, який щороку відбувається у місті Перуджа в Італіі, є однією з найвизначніших подій у світовій журналістиці. Уже понад двадцять років поспіль цей фестиваль збирає медіафахівців з усього світу для обговорення найактуальніших викликів галузі.
Протягом кількох днів у межах фестивалю проходить близько двохсот панельних дискусій, де порушуються теми, які є найбільш гострими для сучасної медіаспільноти — від війни та дезінформації до трансформації журналістики та ролі медіа у кризових умовах.
Щороку до Перуджі приїжджає близько двох тисяч журналістів, редакторів, медіаменеджерів та дослідників. Це створює унікальне середовище для обміну досвідом, професійного діалогу та формування нових партнерств.
Важливість цього фестивалю для України складно переоцінити. Саме на таких міжнародних майданчиках формується світове розуміння війни, яку переживає країна. І якщо українські журналісти не будуть присутні в цих дискусіях, не будуть ініціювати теми та ділитися власним досвідом, інформаційний простір заповнюватимуть інші голоси.
Міжнародні події такого рівня дають можливість говорити про війну в Україні безпосередньо з глобальною аудиторією — не лише через тексти чи відео, а через живе спілкування, дискусії та особисті історії. Саме це дозволяє формувати глибше розуміння українського контексту та посилювати довіру до українських медіа.
Участь у таких заходах є важливою не лише для великих національних редакцій, команд, а й для регіональних медіа, точно кажу, бо була одна з небагатьох маленьких редакцій. Адже ми можемо донести до світу реальність життя прикордонних громад, показати наслідки війни на локальному рівні та водночас — історії стійкості, відновлення та людської сили.
Таким чином, International Journalism Festival — це не лише професійна подія, а й важливий інструмент міжнародної комунікації, який дозволяє українським журналістам бути почутими у світі.
Мій досвід: чому це важливо для регіонального журналіста
Хочу поділитися і власними враженнями, адже на цьому фестивалі я була не вперше.
Якщо вперше я потрапила до Перуджі майже випадково, то цього разу їхала вже свідомо — розуміючи, навіщо мені це потрібно і яку цінність це дає для моєї роботи.
Я представляю невелику районну газету «Білопільщина», і, мабуть, була однією з небагатьох журналістів із прикордонного локального медіа. І саме тому для мене ця поїздка мала особливе значення.
Перше, що дає такий фестиваль — це можливість побачити світовий медійний контекст зсередини. Так, програму можна прочитати онлайн, теми — подивитися, виступи — переглянути. Але коли ти перебуваєш там особисто, слухаєш дискусії, бачиш реакцію аудиторії, відчуваєш атмосферу — ти інакше починаєш розуміти, як світ говорить про війну, кризу, дезінформацію.
Друге — це горизонтальні зв’язки. На таких подіях ти напряму спілкуєшся з колегами з інших країн. І це вже не абстрактна «Україна у війні», а реальна людина з прикордоння, яка приїхала зі своєю газетою, своїм досвідом і своїми історіями.
Мої «сувеніри» - брелки з уламків ракет та шматки Шахедів, які я показувала іноземцям, дуже наочно підтверджували розказане.
Реальний друкований номер «Білопільщини» теж вважався крутим сувеніром, особливо після того, як співрозмовники знаходили на карті наше місто.
«Раша бодер?» «Єс, 7 км»!
«Стронг піпіл!!!!
Да, ми такі. Сильні!
Брали мої візитки і обіцяли приїхати в Суми.
Третє — це розуміння іноземної аудиторії. Коли ти слухаєш, як формулюються теми, які питання ставлять, що цікавить міжнародні медіа, ти краще розумієш, як працювати з іноземними журналістами вже в Україні.
Не від гарного життя інтерес до прикордоння зріс у світі. І за ці чотири роки я спілкувалась із не менш як п’ятдесятьма журналістами з різних країн. Десь їхні підходи до висвітлення подій мене дратували, десь дивували. Якби я частіше відвідувала подібні форуми, то у спілкуванні з іноземними журналістами було б менше питань.
Особистий досвід участі: від випадковості до усвідомленого вибору
Мій перший досвід знайомства з фестивалем у 2024 році був особливим.
Я потрапила до Перуджі не як учасниця, а як героїня спецвипуску «Українські історії», який підготували медіацентр «Твоє місто» у Львові разом із невтомним Тарасом Яценком та журналісткою Уляною Стельмашовою. Це був англомовний додаток, у якому зібрали історії українців з різних регіонів і професій. Серед них — і моя історія як редакторки газети «Білопільщина».
Цей спецвипуск презентували на фестивалі, його розповсюджували серед учасників, і фактично його читали журналісти з усього світу. І коли я приїхала до Перуджі вже особисто, це було дуже символічне відчуття — ніби частина моєї історії вже побувала там раніше.
Тоді я вперше зрозуміла сенс таких заходів, познайомилась із колегами, і ці знайомства стали в нагоді пізніше.
Саме тоді я почала уважніше стежити за фестивалем і мріяла повернутися туди знову.
У 2026 році я вже приїхала підготовленою: знала програму, обрала панелі, переглянула, хто з колег буде присутній, планувала зустрічі, везла із собою матеріали та символічні речі з України. І цей досвід виявився ще глибшим.
Було дуже важливо знову зустрітися з українськими колегами — Тарасом Яценком, Ольгою Мирович, Наталею Гуменюк, Ніно Робакідзе, Любою Раковецею, Оксаною Масименюк, Тетяною Кульою та іншими. Такі зустрічі дають відчуття професійної спільноти і підтримки.
Але не менш цінними були міжнародні знайомства.
Український світ у Перуджі
Окрім участі у фестивалі, знайомства з професійним середовищем і культурою міста, для мене було важливо знайти українську присутність у Перуджі — і ми її знайшли.
Разом із моєю колегою Оксаною Козловою, журналісткою української редакції французького радіо і нашою землячкою з Сумщини ми досліджували життя українців у цьому місті. І виявилося, що навіть далеко від дому українці створюють свою спільноту, тримаються разом і підтримують одне одного.
Ми відвідали українську церкву — єдину у Перуджі, яка стала важливим центром об’єднання громади. Нею опікується отець Василь, із яким нам вдалося поспілкуватися.
Він розповів про те, як навколо церкви формується українське середовище: як люди знаходять одне одного, підтримують, займаються волонтерством, допомагають Україні, зберігають духовність і зв’язок із домом навіть за тисячі кілометрів.
Це була дуже жива і щира розмова, яка ще раз підтвердила: українці залишаються українцями всюди.
Матеріал про цю зустріч вийде окремо, але для мене особисто це було важливе відкриття — український світ у Перуджі існує, живе і тримається.
Окремо хочу подякувати своїй сестрі Тетяні Катуніній та племінниці Ані, які нині мешкають у Перуджі. Вони допомогли мені краще зрозуміти місто, його атмосферу та життя української діаспори.
Міжнародні контакти і довіра
Особливою для мене стала зустріч із Марисею Порто — викладачкою американського університету, з якою ми познайомилися ще у 2018 році під час стажування в газеті Daily Press у штаті Вірджинія.
Потім ми зустрічалися у Вашингтоні, і ось — несподівано побачилися знову у Перуджі. Це було дуже емоційно, тим більше що це сталося у день її народження.
Ми обмінялися подарунками, говорили про Україну, про прикордоння. Мариса вже була в Україні під час війни і планує приїхати знову. Це приклад того, як формуються справжні міжнародні зв’язки.
Не менш важливою була зустріч з Андрієм Брашайком, який багато пише про Україну. Завдяки йому я познайомилася з іспанськими журналістами, які вже працювали в Україні. Вони розповідали про свої поїздки до Харкова, Одеси, цікавилися ситуацією на Сумщині. Ми домовилися про подальшу співпрацю.
Ну і попрощались із хлопцями словами «Слава Україні!» й фотографуванням із газетою «Білопільщина».
Також приємною була зустріч із грузинською журналісткою Ніно Робакідзе, яка працює у міжнародних медіа та підтримує розвиток незалежної журналістики.
Після цього досвіду я ще більше переконалася: регіональним журналістам необхідно бути присутніми на міжнародних подіях.
Так, це складно. Часто це власні ресурси, складна логістика, відсутність підтримки. Але це інвестиція у професію, у довіру, у майбутні можливості.
Є ще один важливий момент — знання іноземної мови. Без цього складно повноцінно комунікувати. І це виклик, над яким потрібно працювати.
Тому моя порада проста: шукати можливості, подаватися на програми, не боятися виходити за межі локального простору.
Бо там, де не говорять про війну українці — говорять росіяни. І вони не втрачають цих можливостей. А значить, наше завдання — бути присутніми, говорити, пояснювати і формувати правдиву картину України у світі.
