Верховна Рада України 25 квітня 2019 року ухвалила Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який набрав чинності 16 липня того ж таки року. Він деталізував державний статус та вживання української мови в різних сферах життя: від бізнесу – до освіти.
А 16 січня 2021, тобто півтора року по тому, вступила в силу стаття 30 цього закону, яка передбачає, що мовою обслуговування споживачів в Україні є українська. Це означає, що у працівників сфери торгівлі та обслуговування було, так би мовити, « в запасі» півтора року, аби навчитися, скажімо, перекласти меню в кав’ярні чи ресторані українською та привітатися з відвідувачем замість «Здравствуйте» - «Доброго дня», запропонувати замість «Пожалуйста» - «Будь ласка», попрощатися замість «До свидания» - «До побачення» тощо.
Якщо ж відвідувач ну зовсім не розуміє української (не плутати з «робить вигляд, що не розуміє»), то працівник сфери торгівлі чи обслуговування спілкується з ним тією мовою, яка влаштовує їх обох: російською, англійською, угорською, польською і т.п.
Як зустріли наші працівники сфери торгівлі та обслуговування такі нововведення? Чи всі про них знають? Чи вчасно змінили вивіски, оголошення на вході до магазину, кіоску? Чи є якісь нарікання з боку споживачів?
За коментарем ми звернулися до Білопільського міського голови Юрія Зарка. Ось що він повідомив:
- Протягом того часу, відколи набрав чинності зазначений закон, до міськради стосовно його порушення офіційних скарг не надходило. Зате у нас є питання до деяких підприємців, які ще не спромоглися змінити вивіски. Зі свого боку ми проводимо з ними роз’яснювальну роботу, жодним чином не вчиняючи якогось тиску. Закон є закон, і його потрібно виконувати».
Пройшовшись центральними вулицями Білопілля, звернула увагу на вивіски та оголошення біля входів до магазинів. Переважна більшість їх – державною мовою. Та все ж деякі підприємці ще «не встигли» перекласти українською (на знімках).
А ось під час обслуговування у магазинах державною мовою з проблемами не зіштовхувалися ні покупці, ні продавці. Підійшовши до касирки в одному з магазинів і запитавши, чи не виникає, бува, труднощів у спілкуванні зі споживачами, почула відповідь: «А які можуть бути труднощі? До школи ходила, мову українську вивчала, до того ж, ще й англійську та російську».
Почувши наш діалог, не втрималася від коментаря одна з покупців: «Казна що придумали, а не закон. Навіщо він потрібен? Яка різниця, якою мовою спілкуватися»? На це продавчиня зауважила: «А ви поїдьте до Росії й вимагайте, щоб вас обслуговували українською. Відразу ж «фашисткою» обізвуть»…. Ось така вийшла розмова.
Особисто я звернула увагу на обслуговування в одному з м’ясних павільйонів. До слова, оголошення про обов’язкове носіння маски в приміщенні написано було грамотно державною мовою. Продавчиня, грузинка за національністю, розмовляла з покупцями ламаною українською. Розговорилися.
Наталя розповіла, що тридцять років тому їхня сім’я переїхала з Грузії до Білопілля. Діти навчалися в одній із місцевих шкіл і добре знають українську. А ось вона мову розуміє, та добре говорити, на жаль, не вміє. І додала: «Вибачайте, та я стараюся!».
Фото Валентини Дегтярьової та Анни Ткаченко.
