«Відкриття біатлонного сезону» та «найскромніший біатлоніст української команди» – так назвали Антона Дудченка спортивні журналісти, які висвітлювали хід змагань нинішнього сезону.
Ну що ж, їм видніше, є з ким порівняти. А нам, землякам Антона, вдвічі приємніше читати такі відгуки про юнака з Вирів, який вже досяг світового визнання.
Кілька разів ми хотіли передрукувати в «Білопільщину» матеріал журналістки Дарії Вирсти з сайту biathlon.com.ua, навіть опублікували це інтерв’ю на сторінці «Білопілля. City – Новини для вас» 29 березня.
Звернулися за коментарями до першого тренера Антона Миколи Івановича Кулака, який і нині продовжує готувати біатлонну зміну у Вирах, і він порадив: «А ви не спішіть передруковувати. Антон після завершення сезону приїде на кілька днів додому, тож поспілкуєтесь самі».
І от минулого тижня Микола Іванович, за що йому окрема подяка, зателефонував у редакцію зі словами: «Хочете поспілкуватись з Антоном - приїжджайте в п’ятницю. Він прийде до нас на тренування - і поговорите».
На фото: три покоління Кулаків. Микола Іванович, Ганна Миколаївна, її донька Вероніка та вихованець Вирівської школи біатлону Антон Дудченко на стадіоні, де робив перші кроки у великий спорт.
І ось у п’ятницю - у Вирах. Зустрітись із відомим земляком прийшли і юні вихованці ДЮСШ ім. Ю.Білонога, яких ось уже впродовж 30 років готує у своєму селі Микола Кулак, і вихованці його доньки, нині тренера з біатлону спортивного ліцею-інтернату «Барса» Ганни Кулак, які самі родом із Вирів, а зараз навчаються в цьому закладі. Всього так зібралося десятка два юних спортсменів.
Про умови тренувань і майбутнє вирівського біатлону - трохи пізніше: не хочеться псувати сумними деталями про підвал та пів ставки тренера розповідь про його видатних вихованців. Також «на потім» залишу інформацію про нинішніх переможців і призерів всеукраїнських першостей із біатлону, які навчаються і тренуються у Вирах.
Тож повертаємось до нашого героя. А інакше назвати цього скромного і відданого біатлону хлопця не можна!
Я бачила той підвал, той спортмайданчик, ті лижі, на яких свого часу робив перші кроки в спорті не лише Антон.
В біатлон, або як кажуть у Вирах, до Кулака, привів Антона його батько Роман Миколайович, який сам із дев’ятого класу тренувався у того ж Миколи Івановича на самому початку його тренерської кар’єри.
Два роки занять біатлоном, потім – навчання в аграрному виші - і Роман Дудченко повертається у Вири. І продовжує активний спосіб життя, не один раз виграє першості області та району з армреслінгу. Двоє дітей – донька Катерина і син Антон - з дитинства привчені до здорового способу життя і спорту.
Якби не певні обставини в житті, то ми могли б мати сьогодні у складі збірної України дует Дудченків: Катерину та Антона. Виступають же брати Бьо, сестри Едер...
Мало хто пам’ятає, що прізвище Дудченко вже звучало в біатлонних першостях. Катерина – чотириразова чемпіонка України в естафеті та індивідуальних гонках. Вона представляла сумський спортивний клуб «Локомотив» у 2008-2009 роках, брала участь у світових першостях у 2010 році.
Та певні обставини не дозволили Катерині продовжувати спортивні змагання, але вирівчанка освоїла інші траси – повітряні. Катя – бортпровідник успішної авіакомпанії. Добре знає мови, дуже гарна і розумна.
Катерина Дудченко
В Антона поки що в пріоритеті – спорт, у який його привів батько першокласником.
Микола Кулак згадує: «Подивився я на нього і кажу: ну хай пробує, як не впаде, так поїде на лижах… В першому класі яке там тренування: зашнуровувати ботинки та правильно одягати лижі вчимось… Але Антон наполегливо катався на лижах. Падав, підіймався і їхав далі…»
- Так а чим ще у наших Вирах займатись? Тільки біатлоном. Краще спортом, ніж пустощами, - вважав батько Роман Миколайович і всіляко підтримував сина. І почалися тренування. Постійні, без перерв на канікули та вихідні.
Перші вдалі старти у Антона були вже у десятирічному віці. Він виграв першість Сум у своїй віковій категорії. У 2010 – першість області, і продовжував показувати переможні результати. Хлопець не лише займався спортом, а й встигав гарно вчитися. Склав успішно ЗНО й абсолютно без всілякого «блату» вступив на факультет фізвиховання Сумського державного педінституту.
З 2014 року він - член юнацької збірної України, має чудові результати. У сезоні 2018-2019 Антон - призер чемпіонату світу серед юніорів, посідає друге місце в загальному заліку! До речі, тоді він вигравав у Емілія Жаклена та інших нині титулованих біатлоністів.
Третій сезон Дудченко - в складі української збірної і наймолодший у ній спортсмен! До речі, Антон залишився єдиним білопільським біатлоністом, який поки що представляє Сумщину.
Звичайно, найбільше запитань у мене було про нинішній сезон, в якому Антон став відкриттям. І про це хлопець розповів ще раніше в своєму інтерв’ю, яке ми і публікуємо.
- Антоне, для тебе цей сезон був сповнений злетів і падінь, від персонал-бесту до не зовсім вдалого чемпіонату світу. Як сам його оціниш?
- Він був досить нестабільним. Початок - важкий, а далі з кожним стартом я розбігався і зумів показати кілька хороших результатів. Не скажу, що чемпіонат світу був провальний. Так, безперечно, не все вийшло, але це було краще, ніж на минулій світовій першості (усміхається). Якраз перед чемпіонатом світу у мене посипалася стрільба, не було впевненості у ній, і, на жаль, так і не змогли її стабілізувати на той рівень, на якому вона була у тому ж Антхольці. Тому на чемпіонаті світу проблема була більше не у фізичній формі, а саме у стрілковій.
- А чи не могло в подальшому вплинути на твої результати те, що в індивідуальній гонці в Антхольці, в горах, ти виклався на максимум?
- Ні, я не думаю, що це гори на мене так вплинули. Фізична форма складається зі спадів і підйомів. Якраз чемпіонат світу припав на спад, тому разом із фізичною формою зникла і стрільба.
- У цьому сезоні Юрай неодноразово ставив тебе на заключний етап естафети. Як себе почуваєш на четвертому етапі?
- Цей етап психологічно надзвичайно важкий, але чим більше його бігаю, тим більше звикаю до нього, і з кожним стартом на четвертому етапі стає все легше. Для прикладу: коли я біг останній етап в Хохфільцені, то це було психологічно дуже і дуже важко, але вже на чемпіонаті світу в плані психології відчував себе розкутіше, мені було набагато легше. До всього потрібно звикати.
- На якому етапі почуваєш себе найкомфортніше?
- Психологічно найкомфортніше почуваю себе на третьому етапі.
- Ти неодноразово відзначав, що дуже хвилюєшся перед стартами. Як переживаєш невдачі в естафетних гонках?
- Я дуже важко переживаю такі моменти, тому що з усіх гонок саме естафетна дається найважче у психологічному плані, оскільки ти біжиш не лише за себе, а й за всю команду. Тут ти несеш відповідальність не лише за свій результат, а й за результат усієї команди. Через це хвилювання не завжди все виходить: часом зникає та впевненість, яка потрібна для старту, та й на рубежі боїшся зайвий раз ризикнути, чого не скажеш про індивідуальні старти.
- Чиєю підтримкою заручаєшся у непрості для тебе моменти?
- Мої головні уболівальники - це батьки та сестра, вони завжди мене підтримують. У команді теж - чудова атмосфера, всі одне одного підбадьорюють, бо розуміють, що ми - один колектив, і важливо допомогти партнеру по команді у непростий момент. Це особливо відчувається зараз, коли ми пів року не були вдома. Разом радіємо та вітаємо одне одного коли хтось показує гарний результат, а також підтримуємо у момент, якщо гонка не зовсім вдалася.
- Одразу після фінішу індивідуальної гонки в Антхольці ти казав, що не усвідомлюєш свій результат. Коли прийшло усвідомлення і як переживав цей момент?
- Якщо чесно, то я і зараз не повністю усвідомлюю те, що я був п’ятим (усміхається). Безперечно, ввечері я порадів за свій результат, але наступного дня була нова гонка, не було часу для того, щоб насолодитися результатом, усе було дуже сумбурно. Так, я розумію, що п’яте місце - високе, але в той же момент знаю, що досягнув його завдяки гарній стрільбі, і хід потрібно підтягувати.
- Скільки разів прокрутив у голові момент, де можна було б відіграти ці три десяті?
- Зовсім не прокручував, тому що не зациклювався на цьому. Від програшу трьох десятих було більше позитивних емоцій, ніж негативних. Мені було дуже приємно стояти на квітковій церемонії в компанії таких відомих спортсменів, і це для мене була велика честь.
- Які перші враження від біатлонного комплексу у Буковелі?
- Цікавий комплекс, цікава траса, все зроблено досить-таки непогано. Єдине, що хвилює, – це спуски, тому що коли буде гарне ковзання, то буде дуже важко їх проходити. А коли це буде ще і ролерна траса, то будуть проблеми у вигляді падінь. Рельєф траси мені чимось схожий на той, який є в Мартелло, в Італії, адже там - багато мостів через річку, а також крутих поворотів.
- Антоне, у номінації «найскромніший хлопець» української команди ти переміг з великим відривом. Як такий характер впливає на контактні гонки, коли треба «поштовхатися» на трасі?
- Я б не сказав, що я скромний (сміється). Зі «своїми людьми», з тими, з ким я себе вільно почуваю, я далеко не тихоня, даю волю своїм емоціям (усміхається). Насправді на трасі це мені ніяк не заважає, я завжди борюся до останнього. Думаю, ця, на твою думку (прим. на думку не лише кореспондента, а й багатьох уболівальників), скром-ність ніяк не впливає на те, який я на трасі, я досить впевнено почуваю себе на дистанції, і де потрібно – можу дати бій. Впевнений, що я не один такий, і в інших спортсменів, та й в інших видах спорту - теж така ситуація.
І вже знову повертаємося до нашої розмови у Вирах з Антоном Дудченком.
- Чи надовго ти приїхав і чим займатимешся?
- Ні, на пару тижнів, а тоді знову - збори, підготовка до олімпійського сезону. (Від ред.: Антон включений в Олімпійську збірну України під третім номером). А чим займатися вдома - завжди знайду. Побачуся з родичами, допоможу батькам.
- А ще ми на полювання з сином ходимо та на риболовлю, правда, все рідше, - додав Роман Миколайович.
Роман Дудченко з сином
На моє традиційне питання батькам спортсменів: «Як дивитесь виступи своїх дітей?» батько Антона відповів щиро:
- Не дивлюся взагалі. Дружина дивиться, переживає, а я вже потім дізнаюся результат і передивляюся. Я не можу все сприймати в прямому ефірі: дуже хвилююся.
- З ким з української збірної ти товаришуєш? – запитала я у спортсмена.
- У нас добрі дружні стосунки з усіма хлопцями. Білопільська «діаспора» - найбільша, хоч Андрій Доценко і Руслан Ткаленко виступають за Чернігів, але ми товаришуємо і завжди пам’ятаємо, що ми - з Білопільського району.
Я подарувала Антону на згадку чашку-сувенір та наші газети, в яких ми розповідали про нього. І, звичайно, побажала успіху. Вболіваймо за наших і бажаймо їм нових перемог!!!
