До Дня пам’яті та примирення 8 травня та до 76-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні Ворожбянська міська рада започаткувала акцію «Шануймо своїх героїв». На своїй сторінці у мережі Facebook закликали всіх охочих ділитися родинними історіями, пов'язаними з подіями Другої світової та публікувати свою розповідь із фотографією героя у будь-якій соціальній мережі під хештегом #ШануймоСвоїхГероїв.
Тож, до уваги читачів - розповідь про наших героїв Другої Світової війни...
Логвин Пилип Андрійович
Пропонуємо вашій увазі біографічну пам’ятку про нашого земляка – Героя Радянського Союзу, Логвина Пилипа Андрійовича, який став на захист Батьківщини в роки однієї з найжорстокіших і найкривавіших в історії воєн.
Логвин Пилип Андрійович (23.10.1922 - 02.09.1990) – командир батареї 491-го мінометного полку 38-ї армії Воронезького фронту, старший лейтенант. Народився 23 жовтня 1922 в селі Череватівка в сім'ї селянина. У 1939 році закінчив школу ФЗУ. Працював слюсарем на паротягобудівному заводі в Харкові. У Червоній Армії з липня 1941 року. У 1942 році закінчив Лепельске артилерійсько-мінометне училище. Член ВКП (б) / КПРС з 1943 року. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1942 року. Воював на Воронезькому і 1-му Українському фронтах. Командир батареї 491-го мінометного полку (38-а армія, Воронезький фронт) старший лейтенант Пилип Логвин 6 жовтня 1943, переправляючись через Дніпро в районі села Сваром'є Вишгородського району Київської області (Україна), зумів врятувати майно батареї. Розгорнувши батарею на позиції біля села Вишгород (нині місто Київської області України), сприяв піхоті у відбитті декількох контратак противника, утримання, а потім і розширенні захопленого плацдарму.
Ось що згадує Пилип Андрійович про форсування Дніпра:
«З підходом наших військ до Дніпра мені тимчасово довелося виконувати обов'язки командира 6-ї батареї. Їй випала честь першою в полку форсувати річку на Лютізький плацдарм. До форсування готувалися завчасно: човни, на яких переправлялися через Десну, везли з собою. Форсування почалося пізно ввечері. Ми переправлялися на човні, довелося першим випробувати силу вибуху ворожого снаряда. Човен вибуховою хвилею розломило. Екіпаж опинився у воді.
Протилежного берега досяг за допомогою телефонного кабелю, який кинули мені піхотинці. Гарматні розрахунки батареї переправилися успішно. Не досяг правого берега тільки 3-й розрахунок, який загинув від прямого попадання снаряда в пліт. На нашій дільниці противник через плавні в закруті Дніпра та Ірпені не міг застосувати танки. Зате він не шкодував снарядів і бомб. Не скупився і на контратаки, які вимотували бійців фізично. Інший раз здавалося, що настала межа людській напрузі.
Ми відчували великі труднощі в доставлянні боєприпасів і продовольства. Та й чи багато переправити за ніч плотом, коли ширина дзеркала води досягала 800 метрів. Особливо важко було, коли вийшли з плавнів. Траплялося, що німецькі танки вривалися в нашу оборону, але змушені були відкочуватися назад, бо піхота супротивника кожен раз відтиналася вогнем радянських артилеристів.
Одного разу нам «допомогла» ворожа авіація. Вона відбомбилася на наш передній край оборони та завдала втрати німецьким танкам. Ми скористалися цим, розташувалися на узліссі та з близької відстані надали й ми «допомогу» авіації противника: добили решту німецькі танки. Полегшення настало тільки після того, як підрозділи заволоділи Вишгородом».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 лютого 1944 року за вміле керівництво підрозділами, стійкість і мужність, проявлені в боях з ворогом, старшому лейтенанту Логвину Пилипу Андрійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№2308). Після війни продовжував службу в Збройних Силах. У 1948 році закінчив курси удосконалення офіцерського складу. Був райвоєнкомом в місті Ворошиловград (нині Луганськ, Україна). З січня 1973 полковник П.А.Логвін - в запасі.
Жив у Ворошиловграді (нині Луганськ). Працював у Ворошиловградському обласному комітеті з телебачення і радіомовлення на різних посадах. З 1981 року - на заслуженому відпочинку. Брав активну участь у суспільно-політичному житті міста. Пізніше переїхав до міста Суми. Помер 2 вересня 1990. Похований на Центральному кладовищі в Сумах. Нагороджений орденами Леніна, Богдана Хмельницького 3-го ступеня, 2 орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.
Кондратенко Іван Омелянович
Народився в 1919 році на хуторі Воронине поблизу с. Кальченки. Батьки Івана Омеляновича були колгоспниками. Вони рано померли, тож Іван виховувався в колгоспному дитбудинку. Після закінчення семи класів вступив до Білопільського залізничного училища. Потім працював слюсарем в Полтавському паровозному депо й одночасно навчався в школі робітничої молоді. Тут же закінчив курси машиністів паротягів.
В 1938 році після призову в армію був направлений у Ворошиловградське льотне училище, яке закінчив в 1940 році. Служив у Кіровограді (нині - Кропивницький) у швидкісній бомбардувальній авіації. З початку війни воював у Карелії, Мурманську.
25 березня 1943 року ескадрилья отримала наказ розбомбити ворожий аеродром. Раптовий сильний удар наших бомбардувальників «Пе-2» не дав змоги піднятися жодному літаку противника. У цій операції відзначився й лейтенант Кондратенко І.О. зі своїм екіпажем.
Та коли наші пілоти, успішно виконавши завдання, поверталися додому, і ось-ось уже повинен був показатися рідний аеродром, з-за хмар раптово виринуло кілька «месершмітів». Зав’язався бій. Повітря розсікали вогненні лінії трасуючих куль великокаліберних кулеметів. Екіпаж Кондратенка І.О. вирішив відірватися від ворожих винищувачів, які продовжували інтенсивно атакувати. Стрілець-радист відстрілювався поки не загинув. Аж ось оглушливий вибух струсонув літак. Пронизливий біль пронизав ноги лейтенанту. Літак охопило полум’ям.
Пілот Кондратенко наказав штурману покинути машину, потім стрибнув сам. Один із «месерів» почав переслідувати беззахисних льотчиків. Смертельні кулі наздогнали штурмана, а Івану Омеляновичу після повторного обстрілу й утрати свідомості вдалося приземлитися. Не пам'ятав він скільки часу пролежав так у морозному засніженому лісі. Коли опритомнів, зрозумів, що знаходиться неподалік від свого аеродрому.
П’ять діб пробирався він плазом до своїх. Ноги порозпухали й зовсім не слухалися, волоклися ніби дерев’яні колодки, у тілі піднявся жар. Декілька раз поранений стріляв з пістолета, але ніхто не чув. Залишив на всяк випадок один патрон - для себе. На шосту добу його знесиленого, з простреленими й обмороженими ногами підібрали технік літака Новиков Іван та ще три солдати. Спорудили з двох жердин та парашута ноші й доставили до своїх.
Страшним і невідворотним був вирок лікаря Кандалакшського госпіталю: гангрена... ампутація...
Важко сказати, скільки довелося йому пережити в ті хвилини, години, дні. «Коли ампутували ноги, різні думки лізли мені в голову: кому я потрібен і чи варто жити?» - зізнавався Іван Омелянович. Думка про те, що назавжди доведеться розлучитися з небом, з льотною справою, не давала спокою.
У грудні 1943-го повернувся додому. Працював у колгоспі касиром, а у квітні 1944 року на загальних зборах його одноголосно обрали головою колгоспу ім. Свердлова (с. Кальченки), який він очолював два з половиною десятиліття.
З 1969 року – пенсіонер, проживав у м. Білопіллі, почесний громадянин міста. Кондратенко І. О. був безстрашним льотчиком – бомбардувальником, легендарною людиною. За бойові й трудові заслуги нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня, Орденом Леніна, Орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю “За Відвагу” та іншими нагородами.
Помер Кондратенко Іван Омелянович у 1986 році. Похований на центральному кладовищі м. Білопілля.
Костюк Олександр Федорович
Народився 25 жовтня 1919 р. в селі Сергіївка в сім’ї селянина-хлібороба. Закінчив повний курс середньої школи. Після закінчення 10 класів (1 січня 1938 р.) розпочав трудову діяльність учителем другої школи села Андріївка Балаклійського району Харківської області. Через рік повернувся додому, працював у місцевій школи школі учителем історії. 29-го листопада 1939 р. був призваний в ряди червоної армії. Проходив службу в західній Україні де зустрів перший день війни.
«На початку війни мені було 21 з половиною роки. Переді мною, як і перед іншими товаришами по зброї, стояло головне завдання — чесно виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом у боротьбі з німецьким фашизмом».
Про перший бій Олександр Федорович розповідав "Повітряні пірати раптовим нападом інтенсивно скидали бомби, а ворожа артилерія вела безперервний вогонь. Ворожий напад розпочався рівно о 4:00 ранку за 1 годину до ранкового підйому. Свист ворожих бомб і розрив снарядів швидко підняли на ноги оторопілих солдатів. Для мене і моїх товаришів це було перше бойове хрещення".
Одного разу командир 5 батареї лейтенант Однодолька дав наказ Костюку та його товаришу Дорофєєву їхати за бойовими снарядами до армійського складу на відстані 10 кілометрів. Вони поїхали. Коли на складі повантажили бойові снаряди, відправились до своїх бойових позицій. Але доїхати до них не вдалося.
«Наші автомашини були пошкоджені та згоріли від ворожих обстрілів. Ми пішки йшли на позиції своєї батареї. Раптом на обочині дороги ми побачили автомашину з нашої батареї, в який сидів поранений комбат, а шофер був убитий. Рятуючи комбата, я сів за кермо цього автомобіля і ми поїхали в сторону міста Проскурова. Але на одному відрізку дороги вороги розбили та цю машину, а мене повітряною хвилею викинуло в болото.
Поки я вибирався з болота, повз мене по шосе пройшли ворожі танки. Вибравшись з болота, я побіг до лісу, що був неподалеку. Тут, в лісі, я зустрів наших солдатів, і ми разом почали рухатися в напрямку міста Проскурова. Солдати моєї частини збирались в місті Проскурові і дивізіон був направлений до міста Києва в Броварський ліс, де формувався 186 Зенітно-артилерійський полк, куди увійшов і наш 307 ОКЗАД».
186 Зенітно-артилерійський полк виступив на захист м. Житомир, де вступив у бій з противником на розвилці доріг м. Бердичів — м. Попельня. Після цього полку був направлений знову під м. Київ в м. Дарниця. В Дарниці полк був поповнений бойовою технікою.
Після важких боїв полк відійшов район міста Канева, отримавши завдання захищати місто Ізюм. Зайнявши оборону на протилежній стороні річки Дніпра, полк 12 днів бився за місто Канів. "Наша артилерія вела безперервний вогонь по ворожій піхоті й танках. А під час туману, коли було погано видно, наші артилеристи вели вогонь дуже обережно, щоб не пошкодити пам’ятник і музей великому Кобзареві Т.Г. Шевченку на Тарасовій горі".
Після боїв за м. Канів полк вів важкі бої в районі м. Золотоноша біля села Кобиляки. Біля цього села німецька авіація звершила варварський наліт на позиції батареї. У цьому поєдинку артилеристи збили 2 бомбардувальники та винищувач противника. У бою відзначилась артилеристи 5 батареї, якою командував комбат молодший лейтенант Мочалов, командир вогневого взводу старший лейтенант Яновина. Далі полк воював за міста: Полтава, Харків, Чугуїв.
Олександр Федорович Костюк нагороджений орденом "Червоної зірки", орденом "Великої вітчизняної війни" II ступеня, медаллю "За відвагу", медаллю "За оборону міста Сталінград". Нагороди отримані за участь у звільненні Ростова, в боях за Сталінград, у боях на Курсько-Орловській операції під Бєлградом, за р. Дніпро в районі Бородаївки, в Ясса-Кишинівській операції, в боях Північна Трансильванія, за Будапешт, звільнення Чехословакії, м. Братислава, в боях на території Австрії, звільненні міст Госдорф та Лаа.
Після повернення до рідного села працював учителем історії, та був обраний директором Сергіївської школи, посаду якого обіймав з 1959 по 1981 рік.
Гамалій Зоя Іванівна
Наступна історія про людину, яку знають практично всі жителі Ворожби, Гамалій Зою Іванівну, життєвий шлях якої розпочався з випробувань, ознаменувався ратним і сестринським подвигом, трудовими звершеннями, громадянським героїзмом і самопожертвою!
Народилася Зоя Іванівна 18 лютого 1922 року в багатодітній родині, мала шестеро братів і дві сестрички. Батько служив у підрозділі правопорядку, а мама була Берегинею чисельного сімейства. Навчаючись у школі, Зоя Іванівна була активним учасником художньої самодіяльності, грала в аматорському театрі співала в хорі. Брат Михайло порадив сестричці після закінчення школи вступати до медичного училища. Закінчивши сестринське відділення, Зоя Іванівна була направлена на роботу до Казахстану у м. Гур’їв.
Вона працювала медичною сестрою в обласній лікарні до початку війни, а восени 1941 року її зараховують до прифронтового військового госпіталю №4116. У 1942 році госпіталь переїздить до Криму в Ялтинський район, де Зої Іванівні присвоюють звання старшого сержанта медичної служби. З її слів, «саме цей час був найважчим для мене. По черзі молоді медсестри знаходяться на самій передовій лінії фронту. Бомбування, смерть, страждання поранених…»
У війни не жіноче обличчя… Напевне цей вислів точно підходить до фронтового періоду життя Зої Іванівни. У мирний час вона вирішує розірвати усі зв’язки з медициною, бо забагато побачила горя на передовій та в госпіталі.
Одного разу під час чергового бою Зоя Іванівна Гамалій (тоді Пономаренко) поповзла рятувати пораненого бійця. Раптом перед нею розірвався снаряд, один уламок влучив у голову дівчини. Медсестру швидко доставили до госпіталю. Потім операція, важка реабілітація, загострення легеневої хвороби, сильні головні болі… Вона вижила… Була звільнена в запас.
Доля членів родини Зої Іванівни теж непроста і трагічна. Микола та Іван Пономаренки були розстріляні у так званому білопільському «Бабиному Яру» за підпільницьку діяльність. Чоловіки під час вечірніх та нічних робіт знищували нацистських солдатів, спалюючи їх тіла в котельній. Брат Олександр загинув по дорозі на фронт прямо у вантажівці, якою перевозили бійців. Комуніст Михайло потрапив у полон разом зі всім військовим формуванням, яке пізніше увійшло до Російської Визвольної Армії Власова.
За першої можливості чоловік тікає від зрадників, приєднується до партизанського загону, у якому перебуває до кінця Другої світової. Після війни проти Михайла починається слідство і його висилають до Комі. Брат Петро дослужився до звання підполковника, командував танковим полком, мав численні ордени та медалі.
Зоя Іванівна не любила розповідати про роки війни. Після повернення додому вийшла заміж за хлопця молодшого за неї, який вперто і завзято впадав за нею. У мирному житті працювала у Білопільському залізничному училищі, буфетницею вокзалу вузла Ворожба, контролером вузлового клубу.
Трудовий стаж Зої Іванівни тривав з 1938 по 1999 рік – 61-н рік, сорок з яких вона присвятила залізниці. Переважна частина жителів міста, дитинство та юність яких припало на 70-90-ті роки ХХ століття, знає учасницю бойових дій і ласкаво називає «тьотя» чи «бабуся» Зоя. Саме вона перевіряла квитки на омріяні кіносеанси чи дискотеку.
Гамалій З. І. нагороджена орденом «За мужність», медаллю «60 років Перемоги» та іншими.
Серце Гамалій Зої Іванівни перестало битися 30 листопада 2020 року. Похована у м. Ворожба.
#ШануймоСвоїхГероїв
Матеріали з Facebook-сторінки Ворожбянська міська рада.
