Слово - зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати (Максим Рильський).
Своє професійне свято філологи, за даними проєкту DilovaMova.com, відзначають 25 травня, наступним за Днем слов’янської писемності й культури, який у Росії та Україні має одну спільну дату - 24 травня. День філолога давно перейшов кордони багатьох держав, а тому його вже можна назвати Міжнародним професійним святом фахівців, які представляють ті науки й напрямки, які в своїй сукупності об’єднує філологія.
Лінгвісти та літературознавці, вчителі й викладачі в галузі літератури і мови, бібліотекарі та перекладачі, усі, хто пов’язав свою освіту і професійну діяльність із філологією, - це надзвичайний колір будь-якої нації. Вони щодня стоять на варті наших культурних і духовних цінностей, не дозволяючи неуцтву проникати і пускати своє коріння в середовище нашого підростаючого покоління, допомагають сучасному суспільству зберігати актуальні знання, протидіючи плутанині та втраті смислових зв’язків нашої власної культурної традиції.
А оскільки редакція газети постійно працює з текстами, то для нас це теж частково - професійне свято. І цього дня ми не можемо оминути питання культури мовлення, грамотного написання, уникнення помилок у мові. А хто ж найкраще знає про помилки, хто десятиліттями професійно працює над їх виправленням, хто найбільше страждає від мовного невігластва і безграмотності? Звичайно, вчителі мови!
Тож сьогодні наш співрозмовник Галина Кузьмівна Оксененко.
Пані Галина закінчила Сумський педагогічний інститут імені А.С.Макаренка за спеціальністю «Учитель української мови й літератури». Має стаж педагогічної роботи – 39 років. Працювала в школах Білопілля й Ворожби. Учитель вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист, заслужений учитель України.
Друкувалася у всеукраїнських фахових виданнях «Дивослово», «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», рецензувала навчальний посібник «Усі уроки української літератури в 10 класі. Академічний та рівень стандарту», була експертом програми з української мови (для класів з поглибленим вивченням предмета).
24 роки є керівником районного методичного об’єднання вчителів української мови й літератури Білопільщини.
- Галино Кузьмівно, як, не просто вчителю, а філологу, Вам живеться в морі постійного порушення правил вживання слів, неправильного наголосу, стилістичних і граматичних помилок? Чи реагуєте на них десь підсвідомо не лише на уроках, а й у побуті?
- «Лупайте цю скалу», - казав класик! І за 39 років роботи в школі й поза нею, бо, дійсно, освіта і професія даються взнаки, завжди намагалась і намагаюся протистояти всім мовним помилкам дозволеними способами… Звичайно, це не означає, що я ходжу містом і виправляю тих, хто неправильно говорить чи пише з помилками. За нагоди, тим, хто бажає говорити правильно, даю поради і виправляю. Але найкращий приклад – власний. Іноді, не дуже часто, помічаю, що в розмові зі мною люди переходять на українську мову і намагаються відповідати грамотно, слідкують за висловлюваннями. Тому для будь-якого «мовного подвижника» головне - самому залишатись прикладом якісного вживання мови, тоді всі твої поради сприйматимуть як істину, а не лише «відпрацюванням робочого часу».
- А тепер – до конкретики. Які три мовні помилки, котрі найчастіше допускають співрозмовники, Вас дратують, обурюють?
- Найбільше обурює вживання суржику. Суржик зумовлений географічним розташуванням Білопільщини, культурно-соціальними зв’язками з Росією. Він «лізе» звідусіль: і в наголосах, і в граматичних формах, і в лексиці… Російськомовні кальки – це біда не лише нашої території. Якщо навіть по телевізору «приймають участь» чи «продовжують учбовий рік», то що говорити про пересічних носіїв мови… Тож, тим, хто бажає досконало опанувати українську мову, є над чим працювати.
На другому місці - неправильний наголос у словах. Ці «завданнЯ», а не завдАння; ідЕмо, а не ідемО; вИмога, а не вимОга, і таких вИпадків, а не випАдків, - дуже багато!
Ніхто навіть не звертає уваги і щиро дивується, що треба говорити не так.
Третє - уживання слів у невластивому їм значенні. Дуже дратує надмірне вживання сьогодні слів іншомовного походження. Добре, якщо воно є вмотивованим! Для прикладу: можна й варто говорити «погоджувати» (дії), натомість усе частіше майже скрізь «координувати»; або замість українського «обмежувати» модним стало «лімітувати». Ми не реагуємо на ситуацію, ми «рефлексуємо».
Я вже не говорю про ці всі «фітбеки», «мерчі», «фейки», «хайпи», «батли», «івенти», «абьюзери»… Поговоріть із молоддю і ви не зрозумієте половину тексту, який вони проговорюють. Це не гарно і не погано, головне, щоб ці слова і терміни розуміли і ті, хто вживає ці слова, і їхні співрозмовники.
- На Вашу думку, що важче – писати чи говорити правильно? Де зустрічається більше помилок – в усному чи письмовому мовленні?
- І правильно писати, і правильно говорити - непросто. До цього треба йти роками наполегливої праці над формуванням свого мовлення. До того ж, час від часу вимоги оновлюються, як-от, у новому (2019 р.) Правописі української мови. Щоб красиво й грамотно висловлюватися, треба багато читати. Сучасники ж читають або мало, або нічого. Тому говорити й писати правильно – важко. На мою думку, найбільш помітні помилки на письмі. Втім, із поширенням відеоформатів помилки в усній мові стають усе помітніші.
- Як вважаєте, чи на належному рівні сьогодні виконують закон про мову представники влади й місцевого самоврядування? Що б Ви їм порадили як філолог?
- Приємно, коли представники влади й місцевого самоврядування володіють державною мовою. По-іншому не може й бути. Цього вимагають і закон, і совість. Сьогодні державні службовці намагаються висловлюватися й спілкуватися українською. Виходить це в них не завжди добре.
Порадила б більше читати українських класиків і частіше «заглядати у словник». І хоча б іноді переслуховувати свої публічні виступи та робити відповідні висновки.
- Чи багато помилок трапляється Вам на афішах, у різних написах, вивісках, банерах тощо? Чи є такі приклади у Білопіллі і чи хочеться взяти червоний олівець і виправити безграмотність?
- На жаль, часто сьогодні рекламу ні слухати, ні читати майже неможливо. Суцільна безграмотність!.. Достатньо помилок на афішах, банерах і в Білопіллі. Наші учні разом з учителем-філологом Іриною Анатоліївною Сідьорко постійно відстежують цей процес: фотографують написи, аналізують їх на уроках української мови, дивуючись кількості огріхів. Учимося на чужих помилках. Боремося за чистоту рідної мови.
- Як змінився за роки Вашої праці, якщо можна так сказати, рівень помилок? Які були раніше, які – зараз? Наведіть кілька прикладів.
- За останні десятиліття безграмотність прогресує. Помилок багато, і вони - різні: від орфографічних (Володимер, п’ятидесяти, будь-ласка) до граматичних (самі низькі ціни, сувенір на пам’ять, вірний вибір, до грудня місяця), яких значно більше.
Мабуть, помилкою №1 залишається порушення милозвучності української мови. До речі, чимало навіть грамотних людей ігнорують закони милозвучності й продовжують уживати «запрошуємо усіх», «вірю у справедливість», «прийшла з школи» тощо.
- У кого важче виправляти мовні помилки: у дорослих чи дітей? Чи звертаються до Вас дорослі, аби Ви підказали правильність написання та мовлення?
- Звичайно, важче виправляти помилки дорослих. Буває, це викликає незручності: «Я всігда так казав»… А діти ще тільки вчаться, тому їм і запам’ятати нормативне написання легше, і ставляться вони до виправлень простіше. Більше б користі від навчання мові мали б тоді, коли правил мовлення дотримувались удома і батьки.
За допомогою, порадою досить часто звертаються дорослі: і колеги, і просто знайомі, і навіть незнайомі люди.
- На Вашу думку, чи можете назвати три ідеальні носії української мови, на кого варто рівнятися і брати приклад?
- Наша мова – наша ідентичність, наша незалежність. Мовна байдужість – це дикунство. «Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас громада буде шанована…» (П.Куліш).
Скільки зусиль докладено до удосконалення норм української мови! Відомі мовознавці, дослідники, автори наукових праць, підручників, укладачі словників… Олександр Потебня, Леонід Булаховський, Михайло Жовтобрюх, Іван Ющук… Фундатори українського мовознавства, колоритні постаті, знавці слова.
Сьогодні досконалим вважаю мовлення лінгвіста Олександра Авраменка. Із задоволенням слухаю Надію Сазонову (місцеве радіомовлення «Вир») та Юлію Бутенко (ведучу загальноміських заходів, директорку КЗ Білопільської міської ради «Білопільська публічна бібліотека ім. О. Олеся»).
- Назвіть три найвживаніші слова-паразити (на Вашу думку), з якими доводиться боротися і викорінювати їх.
- Слова-паразити: «блін», «ну», «короче»…
- Якби Ви мали право впливати на закони чи ухвалювати їх, яку б відповідальність Ви передбачили б за порушення мовних правил і грамотності?
- Вивчити напам’ять основні мовні правила й перевірити їх знання через ЗНО. А хто не «здає екзамен», тому придумати якесь покарання, хоча б морально-етичне…
- Існує багато анекдотів і приказок про українську мову. Які Ваші улюблені?
- «Хто мови цурається, той сам себе стидається», «Гостре словечко коле сердечко», «І від солодких слів буває гірко», «Страшні слова, коли вони мовчать…», «Слово - не горобець, вилетить – не впіймаєш».
