Олександр Іванович Опанасенко, як і тисячі його земляків, однолітків, має десь «типову» біографію: народився, як і його діди-прадіди, в Білопіллі, потім - школа, Білопільський машзавод, армія, інститут, кар’єрний ріст, заробітки, діти, онуки, пенсія…
Втім, його біографія особлива тим, що свій ювілей відзначає на початку вересня, коли Білопілля святкує День визволення і День міста.
Тож певним чином його життєвий шлях збігається з основними віхами розвитку міста.
У родині Антоніни Григорівни та Івана Івановича Опанасенків народилося четверо синів! Не багато сімей має такий запас міцності. Батьки виховували хлопців у строгості, в той же час не обмежували їхні можливості. Сашко навчався в Білопільській першій школі, бо куди ж ще ходити дітям, які живуть поруч зі школою? В класі збереглися фото, де він стоїть ОДИН серед більш ніж 20 дівчат! Утім, уже в школі Олександр вирішив працювати на машзаводі, як це робила більшість білопільських хлопців. Під час навчання тут проходили практику, стежка на завод була престижною, давала можливість і грошей заробити, і вдома жити. Тож після навчання в Сумському машинобудівному технікумі хлопець повернувся на завод і через кілька місяців пішов у армію.
Служив неподалік Іваново на полігоні, де базувались війська ракетно-стратегічного призначення. Прийшов, як і всі, – рядовим, а повернувся додому у званні старшини, члена КПРС із нагородами та відзнаками. І знову - на завод.
Продовжив навчання в Українському заочному політехнічному інституті. Після його закінчення - у своєму ливарному цеху, де працював інженером-технологом.
Десять років, до пам’ятного 1980, а саме на ці часи припадав найбільший розвиток заводу, у ливарному цеху виготовляли все, чим тоді пишалося виробництво: металеві заготовки для пельменних апаратів, зерносушарки, конвеєри для випічки хліба, машини для мийки пляшок та багато іншої відомої за межами Союзу продукції. Мабуть, саме тоді молодий інженер навчився працювати в колективі, відчувати відповідальність і розуміти, що таке командна робота.
З теплом згадує своїх наставників: Миколу Кузьмича Курченка та Сергія Дмитровича Сущенка, всіх, із ким довелося тоді працювати.
Втім, неписані закони тодішнього розвитку суспільних відносин казали: якщо ти зміг десь себе виявити з кращого боку, то дорога тобі була одна: в партійну номенклатуру.
Шість років працював Олександр Опанасенко у Білопільському райкомі партії у промислово-транспортному відділі.
На моє питання: «Чим ви там займались?» відповів, що їздили по промислових підприємствах, яких тоді в районі було чимало, проводили там збори, слідкували за їхніми показниками, допомагали у розвитку… Як це впливало на показники роботи тих же заводів, автотранспортних підприємств, я не дуже розумію, але тоді це була важлива інституція, яка вирішувала багато чого.
У 1986 році Олександра Опанасенка «командирували» очолити Білопільський радіозавод, у підпорядкуванні якого працювало пів тисячі осіб. За цей час відкрили філію у Ворожбі, налагодили випуск нових видів продукції, яка була інтегрована у загальносоюзні структури і йшла на експорт. З теплотою згадує Олександр Опанасенко всіх своїх колег, але найбільше – водіїв: Миколу Авраменка, Григорія Титаренка, Олександра Ворону, Віктора Горобівського, Олександра Рожка.
Кінець вісімдесятих запам’ятався усім нам як роки випробовування, різких економічних змін та зламу всіх напрацьованих раніше зв’язків. Тож не лише простим робітникам доводилося шукати заробітків, а й директорам.
На цей час у родині Опанасенків уже підростали дві доньки, старенькі батьки теж потребували допомоги.
Брати Олександра Івановича в ті часи, м’яко кажучи, не бідували, бо поїхали працювати на північ і забезпечили себе і родини відносним достатком. Показником його на ті часи був, звичайно, автомобіль!
Купити його без «блату, без черги» не всім вдавалось, а чесно заробити на державних посадах – було ще важче.
Тож Олександр Іванович вирішив реалізувати свої здібності на півночі. Заодно і матеріальні статки «поправити».
- Приїхав у місто Ноябрськ, це Ямало-Ненецький автономний округ. Такий діловий, у капелюсі, в пальті. А там – 40 морозу! І на роботу ніхто не бере. Всі дивляться мою трудову і не дуже вірять: мовляв, до нас за власною волею після райкому партії та керівництва заводом люди не їдуть! Хоч плач. Я вже і до міліціонерів підходив, просив: допоможіть із роботою, навіть водієм чи робітником. Обійшов багато кадровиків, і лише один випадок вирішив власне мою долю.
У газовидобувному тресті мене взяли на посаду спочатку заступника начальника управління тресту «Тарасовськнафтогаззбут», а пізніше, з 1989 по 1994, я працював заступником начальника об’єднання «Пурнафтогаз» (місто Пуровськ). Це - величезне підприємство газовидобування, з потужними ресурсами. Ну що таке добування газу для Росії? Це - стратегічний напрямок. І не шкодували туди капіталовкладень. Але і вимоги були відповідні. Північ – особливе місце. Тут дуже суворі умови, які «виявляють» усі людські риси: і найкращі, і найгірші. Якщо ти людина порядна, чесна, працьовита, то і можливості для реалізації своїх здібностей є. А якщо просто приїжджаєш, «аби якось заробити копійку», пиячиш, то тут такого не пробачають. Багато людей не витримує і повертається. А хто залишається, то знаходить і на півночі свої принади. Це - не лише гідна оплата праці. Це - неймовірна природа, і риболовля, і ягоди-гриби. Це той особливий світ, який формувався десятиліттями і залишається в серці назавжди. Через кілька місяців мого постійного працевлаштування переїхали до мене дружина і доньки. Вони тут закінчили школи, отримали вищу освіту, народили мені онуків.
- Купили машину? - запитала я.
- Купив. Машина вже не була самоціллю. Ми допомагали батькам, влаштовували життя своїм дітям. Я 25 разів власним ходом приїжджав додому, майже чотири тисячі кілометрів їхали з родиною, є багато чого згадати.
Після виходу на пенсію у 2010 році повернувся у Білопілля. Пішли з життя батьки, на жаль, втратив брата і старшу доньку Наталю. Мешкаємо з дружиною Ольгою Михайлівною, з якою познайомився у 1973 році у хірургічному відділенні Білопільської лікарні. Я лікувався, а вона працювала медсестрою. Тож отак на користь пішла мені хвороба. Вона сама з Павлівки. Пізніше забрав у Білопілля тещу з тестем. Жили всі поруч. Зараз і їх вже немає.
Але є мої четверо онуків, одна правнучка. Молодша донька Тетяна вийшла заміж за нашого білопільського хлопця. Проживають зараз на півночі, але щороку приїздять до нас. Дуже скучаємо.
Зігрівають наше життя хіба що спогади, дзвінки онуків, дітей та мої кенери. Я їх тримаю на балконі, вони так мене втішають своїм співом…
Ми довго говорили з Олександром Івановичем. Багато згадував він своїх і друзів, і колег, і всіх, із ким працював раніше.
І, попри деякі проблеми зі здоров’ям, він вселяє оптимізм.
- Білопілля – найкраще місто і щиро вірю, що знайдуться тут здорові сили, які не лише збережуть найкращі традиції, а й започаткують нові, щоб наші онуки, правнуки пишалися, що ми всі - родом звідси!
Від редакції. Олександр Іванович – беззмінний протягом багатьох років передплатник «Білопільщини». Ми дякуємо йому за вірність нашій газеті і вітаємо з Днем народження. Довгих років життя і всіляких гараздів йому і його родині.
Відеокліп до ювілею дарують Олександру Івановичу свати Тетяна і Микола Дядюшка та колектив "Білопільщини"
Фото з архіву О.Опанасенка.
