І ще багато цікавих моментів зі свого життя згадує білопілець Олександр Шапошник, який 19 вересня відзначає свій 60-річний ювілей. Його розповідь - це спресована в часі історія і його родини, і нашого міста. Історія - для всіх одна, але реакція людей на події - різна, і різний результат їхньої діяльності.
Про шлях від свердлувальника машзаводу до успішного підприємця, члена виконкому міської ради розповідає Олександр Ігорович.
Історія почалась 19 вересня 1961 року, коли в білопільській родині Шапошників народилася третя дитина - син Олександр.Вже у тримісячному віці, як і багато інших діток, хлопчика віддали на виховання у місцеві ясла-садочок.
- Тоді матусям не давали такого довгого декрету, як зараз, - згадує Олександр Ігорович.- Як розповідала мені бабуся, мама працювала у магазині неподалік, тож прибігала в ясла мене годувати.
Далі - школа...
- Школа №3, де я починав навчання, тоді розташовувалась у приміщенні колишнього Будинку піонерів. А вже 10 клас я закінчував у новій будівлі по вулиці Гагаріна. Пам’ятаю, разом із хлопцями після 9 класу ходили «на практику», тож протягом місяця довелося і нам брати посильну участь у будівництві нової школи! – згадує Олександр.
Після школи, як і багато його ровесників, пішов працювати на Білопільський машзавод. Сведлувальником заробляв гроші, достатні для того, щоб і себе забезпечувати, і допомагати мамі, яка залишилася сама після смерті чоловіка...
Згодом навчався в сумській автошколі, отримав водійське посвідчення, а потім - армія. Вдома на нього чекали мама і кохана дівчина Людмила, яка припала юнакові до серця…
- Цікаво, що служити довелося там, де свого часу мій батько зустрів День перемоги у далекому 1945 – у Лейпцигу. Протягом двох років, із 1979 по 1981, за кермом вантажівки довелося об’їздити немало: побачив Німеччину, Польщу, Казахстан і територію нинішньої Росії.
Роки служби Олександра припали саме на початок воєнних дій в Афганістані. Кільком його товаришам судилося потрапити у вир тих буремних подій…
- Я також писав заяву, аби піти воювати в Афганістан, але мене не відпустило командування військової частини. Зазвичай, зварювальників, токарів, фрезерувальників залишали на місцях, тож і я потрапив до цього списку, бо мав досвід роботи.
Після служби Олександр повернувся до Білопілля, де його чекала кохана, з якою через три місяці й одружився. Згодом у молодій родині народилося троє діток: сини Олександр і Дмитро та донечка Яна. Це було пізніше. А в перші роки подружнього життя молоді люди намагались влаштувати свою долю, шукали, де краще жити і є можливість заробити.
- Кілька років довелося жити і працювати в Криму, в місті Армянськ. Дружина працювала лаборантом на титановому заводі, я - в інших установах, як і зазвичай – за кермом. Та проживши трохи в Армянську, вирішили повернутись додому. В місті - неймовірно багато шкідливих викидів із місцевих заводів. Екологічні проблеми підірвали здоров’я багатьох тамтешніх жителів, шкідливі умови праці з кислотою могли вплинути і на здоров’я дружини. Тим більше, тоді в Армянську почалося будівництво ще й другого заводу – аніліно-фарбового…
Всі роки - і в армії, і після - я працював за кермом вантажівок. Але чужих. Мати власну - була моя нездійсненна мрія. Чому? Дуже просто. За часів Радянського Союзу вантажні машини були тільки в колгоспах чи на якихось підприємствах, а от звичайним громадянам мати їх не дозволялося. Одного разу мені потрапила на очі невеличка замітка в газеті «Труд» про те, що Верховна Рада Радянського Союзу дозволила купувати вантажні автомобілі приватним особам. Тож у цьому плані я став, так би мовити, першопроходцем.
І ось нарешті в лютому 1990 року я здійснив свою мрію дитинства – купив собі вантажівку ГАЗ-53 за тисячу рублів! Ще й досі пам’ятаю його номер: Ж 45-03 СУ. Особливих планів на неї не було, купував не стільки для роботи, а тому, що дуже хотілося!
Того ж року оформився як приватний підприємець – перший у Білопіллі. Хоча назвати це офіційним оформленням важко, податківці просто записали всі дані у якийсь зошит, та й усе. А вже «справжні» документи отримав аж у 1994, з усіма відповідними підписами й печатками. Так почалася моя підприємницька діяльність…
Як розповідає Олександр Ігорович, починаючи з 1990 року, на своєму «ГАЗоні» він закуповував картоплю у жителів колишнього району та возив продавати її до Маріуполя, Донецька, Горлівки, Харкова…
- У 1992 році почалися великі перебої з бензином, тож моя весняна поїздка до Маріуполя насилу завершилася аж влітку… Із великими проблемами діставшись додому, вирішив переобладнати свого «залізного коня» і перевести його на дизельне пальне. Взявши всі необхідні дозволи, за якими довелося їхати аж у Нижній Новгород, за півтора місяця копіткої роботи, коли я ставив двигун із трактора на вантажівку, мій ГАЗ-53 став одним із перших у країні, що запрацював на дизелі.
Багато знайомих мене відмовляли, говорили, мовляв, нічого не вийде, але я вперто добивався свого. У роботі мені дуже допомогли навички, які я отримав на машзаводі: розумівся на кресленнях, умів варити, виточувати… Та і взагалі я зі школи любив малювання, креслення (а ще – історію). Це зараз усе звично, та й багато в чому рятує інтернет, а тоді самотужки виконати таку роботу, коли немає аналогів для прикладу, – то не так просто. Але вдалося. Багато хто потім приїжджав, розпитував, просив показати, як воно працює. Навіть співробітники ДАІ на дорозі зупиняли і під капот заглядали.
1993 року Олександр Шапошник дещо змінює специфіку своєї роботи.
- Прийшли до мене Олександр Анатолійович Підлісний і Микола Іванович Бублик та й запропонували займатися «пивним бізнесом» - возити пиво з Київського пивзаводу № 2 (нині завод «Оболонь»). Я погодився. Зараз у це важко повірити, але пиво, як і багато інших продуктів і товарів, було «дефіцитом», аби його придбати, люди стояли в довжелезних чергах.
Їздили за ним до Києва двічі на тиждень, і стали першими, хто привіз до Білопілля київське пиво та модний тепер напій «Пепсі-Кола». Пиво продавали біля автовокзалу, безпосередньо з машини. І приїжджали за ним навіть люди із Сум, Охтирки, Путивля та Бурині, бо воно було дійсно якісне і смачне.
Згодом ми втрьох відкрили невеличкий бар, у якому продавали те ж київське пиво… Пізніше Микола Іванович відкрив власний бар, а я – ще дві торговельні точки: бар по вулиці Макаренка та оптовий магазин біля БМЗ, в якому оптом реалізовував пиво та продавав дитяче харчування, що возив із Ніжина – натуральне та якісне.
Виживали у ті роки, як і більшість родин. І в Москву довелося мені возити на продаж місцеві продукти, а за виручені гроші придбавав небачену в Білопіллі техніку: імпортні телевізори, відеомагнітофони тощо.
Так склалися обставини, що згодом Олександру Шапошнику довелося припинити свою торгову діяльність – закрити бари та оптовий магазин, але підприємництво він не полишив і придбав іще дві вантажівки – Камаз та International.
- Відтоді почав перевозити зерно, співпрацювати з сільгоспвиробниками Сумщини, цим займаюся і досі, ось уже 13 років.
Дивлячись на батька, у цій сфері зараз працює і його старший син Олександр, який возить зерно на вантажівці MAN, на Харківщині. Дмитро свого часу отримав професію агронома-юриста, але наразі він разом із родиною живе і працює у Польщі. Донька Яна проживає у Білопіллі, працює у дитячому садочку, до якого ходила у дитинстві і який сьогодні відвідує її маленька донечка…
- Взагалі, така вже в мене вдача – усе життя в усьому намагався бути першим. Звісно, вдавалося не все і не завжди, та все одно до цього прагнув і рук ніколи не опускав, - говорить Олександр Шапошник. – І важко було, і скрутно, і навіть страшно у «лихі дев’яності», коли процвітав рекет на дорогах і, виїжджаючи з товаром зі сходу на захід країни, ти просто не знав, чи повернешся додому взагалі. Були в мене знайомі, які так і не повернулись, їх так і не знайшли… Та, попри всі труднощі, прагнув жити і працювати для своєї родини, у своєму рідному місті. Адже вважаю, що можливість реалізувати себе можна знайти завжди і всюди, головне – цього прагнути понад усе!
Нині найбільша радість для подружжя Шапошників – їхні троє дітей та п’ятеро онуків, які не забувають про своїх бабусю, дідуся та прабабусю Ніну Дмитрівну, приїжджають гостювати та допомагати по господарству.
А ще в січні наступного року Олександр та Людмила Шапошники відзначатимуть рубінове весілля – 40 років подружнього життя, і дуже сподіваються, що за одним столом збереться уся їхня дружна родина, заради якої вони живуть!
Фото з архіву родини Шапошників.
