«У нашій родині майже всі – автомобілісти…» У цьому зізнався нашим журналістам водій із чотирнадцятирічним стажем Олександр Тверезовський.
І продовжив:
- Любов до автотехніки – це у нас родинне. Ще з дитинства я постійно крутився біля батька, який час від часу копирсався в машині. Й коли він просив маленького «помічника» подати ключі, чимдуж старався допомогти. Подорослішав - уже міг разом із ним і колесо бортувати, й іншу складну роботу виконувати.
Щоправда, після закінчення школи не відразу вивчився на водія: вирішив стати помічником машиніста тепловоза. Відслужив у ракетних військах, повернувся додому. Думка стати водієм ніяк не відпускала. Відтак твердо вирішив: автомобіль – це моє. Після закінчення нашого училища отримав водійські права, і першим, хто мене стажував, був, звичайно, батько. Якщо якісь запитання, до кого ж мені ще звертатися, як не до татуся?
Трудову діяльність розпочав у «Білопілля Агро», потім працював на інших підприємствах, а ось уже п ятий рік, як сів за кермо новенького DАF на підприємстві, яким керує Олександр Миколайович Малик. Батько теж тут працює. У нього, як і в мене, теж «дафік».
До слова, у нашій родині майже всі – автомобілісти. Менший брат Сергій теж отримав водійські права в Іскрисківщинському училищі, щоправда, пов’язав свою роботу не з вантажівками, а з легковиками. Мають водійські права сестра Ірина та дружина Рита. Дружина іноді мені «тормозки» привозить на роботу, щоб я зміг хоч якось перекусити, коли «запарка». Сину-другокласнику за кермо – ще ранувато, та він теж радо подає мені ключі, як я колись батькові. Хтозна, можливо, й він з часом продовжить родинну династію…
Чи важка водійська робота? Не з легких. Особливо важко, коли по місяцю доводиться бути у відрядженні й не бачити родину. Цьогоріч теж у липні працював на збиранні ранніх зернових у Покровську На Донеччині. З сім’єю зв’язок тримав по телефону. Синочок Ярослав «доповідав» мені про обстановку вдома: де яка лампочка перегоріла, чи не «барахлить», бува, наша «дев’яностодев’ятка». Туди вже «тормозок» не довезеш, тож доводилося куховарити по черзі з хлопцями…
У дорозі теж всяке трапляється. Пам’ятаю, як із Кременчука добирався взимку на «мазурику», як ми жартома називаємо МАЗ. Завірюха така піднялася, що й дороги повністю замело. Тоді довелося на допомогу викликати «еменесівців». А взагалі, у нас, водіїв, заведено приходити на допомогу один одному, не залишати в біді.
- Так, без взаємовиручки у нашій роботі – складно, - приєднується до розмови Микола Тверезовський. – Це я можу стверджувати як водій із майже сорокарічним стажем. Іноді аж не віриться, що вже стільки часу минуло відтоді, як далекого 1982 року від військкомату я вчився на водія в Сумському ДТСААФ.
Чи шкодую, що обрав саме цю спеціальність? Жодним чином. Приємно, що любов до автотехніки зумів прищепити й сину, тож є кому передати досвід.
«Бувало, що автомобіль застрявав у багнюці, й тоді лікарям доводилося його штовхати…»
Погодьтеся: робота водіїв автомобілів медичної допомоги має свою специфіку. Яку саме? Про це та про те, як пов’язали своє життя з кермом автомобіля, напередодні професійного свята погодилися розповісти водії Білопільського центру первинної медичної допомоги.
Так збіглося в часі, що з Віктором Бондаренком ми зустрілися саме в його день народження: 26 жовтня. Привітавши іменинника, дізналися, що в його трудовій книжці – лише один-єдиний запис: центральна районна лікарня! Порахувавши, з’ясували, що четвертого січня виповниться 42 роки, як Віктор Іванович сів за кермо автомобіля. Такому солідному стажу може по-доброму позаздрити будь-хто.
- У нашій родині водіїв немає, - стверджує Віктор Бондаренко. – Хоча донька Вікторія легковик водить. І внук Єгор уже навчився водити мопеда й охоче переймає дідусеву науку їздити на автомобілі (усміхається).
- А почалося все ще зі шкільної лави, - пригадує співрозмовник. – Вчитель школи №2 Микола Іванович Сегеда як автоінструктор проводив із учнями заняття, і невдовзі ми отримали так звані любительські права.
Закінчив школу, і перед армією від військкомату навчався в ДТСААФ. Потім – роки служби в Німеччині, де я був водієм «уазика»…
Час летить швидко. Віктор Бондаренко працював водієм автомобіля медичної допомоги в поліклініці та дитячій консультації: возив лікарів на виклики. Після реформування медичної галузі – в «первинці».
- Це зараз у нас у Білопіллі хоч якісь дороги є. А раніше, наприклад, до Проруба дістатися було вкрай важко. Пам’ятаю, як автомобіль застрявав у багнюці, й лікарям доводилося його штовхати. А якщо дорога була вкрай розбита, медики далі йшли пішки. Одного разу доїхали до вулиці Нахімова, а потім Віра Марківна взула гумові чобітки – й далі пішки по багнюці. Нічого не вдієш, адже на допомогу чекали хворі…
- Я теж із дитинства мріяв стати водієм, - зізнається Юрій Коток, стаж якого становить понад двадцять років. – І хоча водійські права отримав ще перед службою в армії, відразу після демобілізації 1997 року сісти за кермо автомобіля не вдалося. Важкі тоді були часи…
У тодішній центральній районній лікарні я - з двотисячного: саме з’явилася вакансія водія. І ось що Вам скажу: доки є виклики терапевтів до хворих, доти й їздиш. Бувало, що й без обіду з самого ранку до вечора. Не випадково й шлункових болячок собі «заробили»…
- А я почав працювати у лікарні понад десять років тому, - приєднується до розмови Олександр Губський. – Спасибі Юрію: він зателефонував і повідомив, що є можливість тут працевлаштуватися.
Всі троє водіїв «первинки» не шкодують, що обрали саме цю професію, адже добре усвідомлюють: їхня робота вимагає дисциплінованості, відповідальності, вміння пожертвувати власними зручностями для того, би медики могли вчасно надати хворим необхідну допомогу. Відтак і відгуки на їхню адресу линуть теплі й щирі.
Від редакції: напередодні професійного свята приєднуємося до привітань і ми, працівники редакції. Зичимо автомобілістам міцного здоров я, родинного затишку, добробуту. Нехай вам завжди буде до кого повертатися після трудових буднів.
