5 листопада ВІА «Орфей» - третій в області вокально-інструментальний ансамбль - відзначає півстолітній ювілей.
5 листопада 1971 року на концерті, присвяченому річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, вперше на сцену у Ворожбі вийшов вокально-інструментальний ансамбль «Орфей».
З цього концерту почалась і триває до сьогодні історія легендарної групи. Вже і свята такого немає, і країни, і Будинку культури залізничників (залишилося лише зачинене приміщення), а історія цього гурту (або, як раніше казали, ВІА) триває. А все почалося з… гітари марки «Орфей».
- У ті часи справжні ВІА ми бачили, і то не всі, лише по телевізору та на модних плакатах. Записували їхні пісні на магнітофони. На початку 1971 року офіційно на Сумщині було утворено два вокально-інструментальні ансамблі: в Сумах і Шостці. Третіми – стали ми. Назву взяли від марки гітари і вперше вийшли на концерт до дня Жовтневої революції, бо наступний офіційний концерт – лише на Новий рік. А дуже хотілося виступати, - згадує беззмінний протягом цих років ведучий колективу Олексій Яковлєв.
- І що, прокинулися наступного дня знаменитими?
- І знаменитими залишаємося вже ось пів століття. Я, звичайно, жартую, але успіх колективу був неймовірний!
- А чим його «вимірювали», ваш успіх?
- Ну, мали кілька показників. Перше - кількість запрошень на різні заходи: концерти, конкурси, фестивалі, офіційні події. Друге – запрошення на весілля, проводи в армію. Це вже - комерційний успіх. У чергу записували на пів року наперед! Усім хотілося, щоб на весіллі «грала естрада», а не гармоніст чи магнітофон. Популярність також вимірювали кількістю людей, які приходили і на танці за нашої участі, і на концерти. Зали не вміщували всіх охочих.
«На танці» у Ворожбу їздили з Білопілля, Шкуратівки, Пісок. Знали наш репертуар, просили «на біс». А що нам ще треба було! Молоді, модні... Граєш в ансамблі - маєш відповідати: більшість носили довге волосся, широкі кльоші…
- Успіх у дівчат був?
- А ви дівчат і розпитайте... (Сміється). На танці ходили і наші дружини, бо куди ж відпускати самих таких красенів!
- Де брали апаратуру, ноти, записи? Чи була тоді цензура в репертуарі?
- Давайте окремо. Спочатку - про апаратуру. Це гітари, ударна стійка та «іоніка» або по-модному - електроорган. Перші комплекти взяли у Будинку залізничників. Дещо виготовили самі. Так, не дивуйтеся, гітари робили самі. Вирізали, фарбували, підлаштовували. Колонки і підсилювачі самі паяли. Тоді все було інакше: грошей вистачало, не вистачало апаратури. Їздили у Вільнюс, там придбали електроорган. Їздили за апаратурою і в Москву, і в інші міста, «доставали по блату»… Шукали, де могли. Зате який мали звук!!!
Тепер - про репертуар. Звичайно, на офіційних концертах були необхідні пісні про «родіну, юність, комсомол». Навіть у 1975 році перемогли в обласному пісенному конкурсі «Юность комсомольськая моя». Без таких конкурсів і офіційних концертів важко було б «легалізуватись». А от танці, проводи, інші заходи – то вже сучасні пісні. Наш керівник Сергій Левченко, який єдиний мав музичну освіту, «розписував» нам партії, і ми вчили тодішні сучасні пісні. Звичайно, переспівували популярні «Лейся, песня», «Пламя», «Самоцветы», «Синюю птицу» і все, що подобалося молоді.
Десь знайшли платівку угорської естради. Завчили слова, підібрали музику. А нам кажуть: «Треба виступити до 9 Травня, тільки щоб із патріотичною піснею про війну і перемогу!». Ми подумали і вирішили заспівати цей угорський хіт. Оголосили, що це пісня про боротьбу угорських партизан. Нам так аплодували!
- Якщо вже згадали керівника Сергія Левченка, то варто згадати й усіх, хто за пів
століття створив історію гурту...
- Перший наш склад:
- Сергій Левченко – беззмінний керівник ансамблю.
- Юрій Астахов – наш «золотий голос».
- Микола Мальцев – бас-гітарист.
- Віктор Смиченко – гітарист.
- Сергій Валюхов – гітарист.
- Сергій Власенко – барабанщик.
- Олександр Андронов – барабанщик.
- Віктор Сердюк грав на барабанах і разом зі мною протягом усієї історії вів програми.
Тільки зараз я усвідомлюю, що ми тоді «творили» на сцені. Штепсель і Тарапунька у «ворожбянському» варіанті сприймалися не менш драйвово, ніж виступи музикантів. Ми іноді дозволяли собі такі жарти та підколки, що могло «прилетіти», звідки не чекали. Але були молоді, було весело і хотілось емоцій. Ми і всі наші глядачі їх мали.
Також хочу згадати всіх, хто протягом цього часу брав участь у ансамблі:
- Анатолій Ворона – соліст.
- Геннадій Василенко – соло-гітара.
- Сергій Максимов – барабани.
- Олександр Логвин – гітара.
- Павло Каплій – гітара.
- Олександр Кошечкін – барабани.
- Валерій Опанасенко – барабани.
- Чи довго ви трималися «на плаву»? Адже наприкінці 80 почалися дискотеки.
- Так. Першу дискотеку в Будинку культури залізничників ми провели у 1985 році. Але ще десять років наш ансамбль активно виступав. І вся молодь знала: коли - танці, а коли – дискотека.
- А як складалася «конкуренція» з «Детьми рабочих» із Білопілля та гуртом «Союз»?
- І тоді, і зараз ніхто ніякої конкуренції не відчував. «Дети рабочих» створили на рік пізніше за нас. «Союз» - 1983. І з перших днів ми дружили, дружимо і поки дозволить життя – спілкуватимемося. Всі свята, ювілеї відзначаємо разом колективами. Ми виступаємо у квітні на ювілеях «Детей..», вони - у листопаді у нас.
- І куди приходити на ювілейний 50-річний концерт?
- У Ютуб, де Ігор Терещенко зберігає наші концерти. Так склалися життя і обставини, від нас не залежні, що пів століття відзначатимуть і не всі, і не разом. Лише за останні роки пішли з життя Віктор Смиченко, Сергій Валюхов, Анатолій Ворона, Олександр Кошечкін, Олександр Андронов.
Наш «золотий голос» Юра Астахов забрав із собою всі плани на ювілейний концерт. За день до його передчасної смерті ми якраз зустрілися та обговорювали грандіозний план відзначення півстолітнього ювілею. А через день уже попрощалися з ним…
І сьогодні Будинок культури залізничників поки що зачинений. Карантинні заходи не дозволяють зібратися великій кількості людей. Та й фінансування заходу - теж під питанням. Тож зідзвонимося, привітаємо одне одного і побажаємо дожити до наступного ювілею, зберігши в пам’яті найкращі спогади.
- Ну, якось не по-ювілейному оптимістично ми завершуємо нашу розмову... Розкажіть про якийсь цікавий випадок з вашого спільного творчого життя.
- Ми були молоді, мали відносні заробітки, навіть могли дозволити собі поїхати ансамблем у Ялту… Приїхали. Відпочиваємо. Ввечері куди? У ресторан. Один із найкрутіших – «Сочі». Відкривався о 19.00. Черги займали з 17.00. Ми потрапили, замовили столик. Сидимо. Нам грають хлопці, «жива естрада». Слухаємо, і тут виникає пропозиція: «А якщо нам дадуть пограти, то, може, спробуємо?» Я йду домовлятися з керівником. У них - перерва. Він глянув на мене і так трохи зверхньо: «Ну, ладно, давай червонець - і грайте пару пісень». Десять рублів тоді були гроші. Ми не стали торгуватися, скинулися на ту десятку і взяли інструмент. Трохи його підладнали і... поїхали!
Грали хвилин 40. Сіли на місця. Підходить керівник «лабухів» (так тоді називали ансамблі, які грали в ресторанах), повертає нам нашу десятку і кладе ще одну зверху зі словами: «Ну, хлопці, здивували! Не чекав, що ви так круто!».
- Майже як у фільмі «Вокзал для двоих»!
- Так, у житті було чимало таких ситуацій. Але тим воно і цікаве, що є спогади, які й сьогодні зігрівають серце, які є чи не найбільшим надбанням.
Ми й зараз з більшістю наших «орфеївців», тих, хто залишився в живих і хто бажає спілкуватися, дружимо, запрошуємо в гості. Знаємо про життя одне одного. І, користуючись нагодою, хочу привітати всіх, хто нас пам’ятає. І сьогодні під час спогаду назви «Орфей» у них пропливають перед очима найкращі роки їхньої юності.
Я хочу привітати наших учасників, їхні родини з тим, що в своїй біографії вони були причетні до нашого ансамблю. Нам багато допомагали, підтримували, сприяли. Нас згадують і зараз. І доки нас згадують, доти струни нашого «Орфею» дарують людям радість. З ювілеєм, з півсторіччям!!!
- Дякую за розмову і пропоную нашим читачам передивитися ваші концерти і привітати вас іще раз зі славним ювілеєм!
Фото з домашнього архіву Олексія Яковлєва та архіву редакції.
