Восьмий рік триває війна на сході країни. І восьмий рік поспіль наші волонтери не втомлюються забезпечувати бійців украй необхідними на передовій засобами захисту, а також продуктами харчування, іншими потрібними речами.
Про роботу наших місцевих волонтерів ми час від часу публікуємо матеріали на сторінках «Білопільщини». Докладніше про нинішню діяльність волонтерського центру попросили розповісти його голову Сергія Долуду:
- На громадських засадах волонтери Білопільщини стали працювати відразу після того, як ворожий чобіт ступив на українську землю і наші хлопці вирушили на схід країни. Ми всі добре пам’ятаємо, які то були часи. Ніде правди діти, бійці тоді потребували найнеобхіднішого для проведення воєнних дій, а також теплих речей, продуктів харчування, засобів особистої гігієни тощо…
Минули роки. Чим наразі займається наш волонтерський центр? Якщо - в цифрах, то протягом трьох із половиною років від часу його створення ми сплели 222 штук маскувальних сіток загальною площею близько 12 тисяч квадратних метрів. А якщо сказати про роботу, то це кропітка праця наших жіночок, за яку я їм щиро вдячний. На сьогодні їх – п’ятеро: учителька Білопільської школи №4 Таїсія Іванова і чотири жіночки, які хоч і перебувають на заслуженому відпочинку, та не можуть спокійно сидіти вдома, знаючи, що їхня праця напевне рятує хлопців на передовій від смерті. Відтак і поспішають щодня, крім вихідних, о восьмій до нашого центру Ірина Вдовкіна, Олена Кадуріна, Валентина Гурин та Лариса Долуда. І віддають по чотири години власного часу на цю, дійсно, нелегку роботу.
Крім них, неабиякою підмогою для нас є діти старшого віку, які відвідують Будинок дітей та юнацтва. Хлопчики та дівчатка уже опанували усі тонкощі цієї роботи, тож час від часу залюбки нам допомагають. Заздалегідь вони або керівники їхніх гуртків телефонують до нашого центру й повідомляють, коли зможуть до нас прийти.
До слова, сказати, що всі ці маскувальні сітки затребувані, - майже нічого не сказати. Потреба в них постійно збільшується. Час від часу надходять нові й нові замовлення. А ось людські можливості – не безмежні.
Де беремо необхідний матеріал? Чимало земляків долучаються до цієї роботи. І не лише з Білопілля, а й із Ворожби та багатьох сіл: приносять, привозять необхідне прямісінько до центру. Не відстають від них і сільгосппідприємства, зокрема забезпечуючи украй необхідною основою для плетіння. Дуже допомагають нам Валерій Олександрович Лютий із «Сілви», працівники з «Білопілля Агросвіту», яке очолює Костянтин Олексійович Левчак. Важко перерахувати усіх, хто долучається до цієї важливої справи.
Зупинюся також і на іншому напрямку нашої роботи. Як жителі Білопільщини, так і учні навчальних закладів й надалі продовжують збирати для наших воїнів продукти харчування. Це й овочі та фрукти, різноманітна сушка, народні засоби від застуди, а також домашня консервація, серед якої цьогоріч – дуже багато грибів. Погодьтеся: те, що, так би мовити, пахне домом, родиною й виготовлено з любов’ю, набагато смачніше, ніж казенні харчі.
Коли ми готувалися до відправлення автомобіля в Красногорівку, що за десять кілометрів від Донецька, то ледве його завантажили: так багато продуктів харчування принесли люди!
До слова, у нас налагоджена тісна співпраця з сумськими волонтерами. На сьогодні є три мобільні групи, які допомагають відправляти вантаж на Донбас. Цей автомобіль вирушив у дорогу 6 грудня, на День Збройних сил України. Чому саме в Красногорівку? Бо тут наразі дислокується бригада, в якій служать чимало бійців Збройних сил родом із Сумської області.
Ви б бачили, якою неймовірною радістю світилися очі хлопців, коли вони тримали в руках всі ці речі, що «пахнуть малою батьківщиною»! А коли читали листівочки, прикріплені до баночок із консервацією, в яких написано «Для воїна, який мене захищає», «З любов’ю – до захисника», просто розчулювалися до сліз….
Наприкінці грудня плануємо відвідати Краматорськ. Тут розміщено пункт постійної дислокації нашої військової частини. Готуємо їм відвезти чотири маскувальні сітки. Тільки-но остання зимова сітка буде готова, вирушимо в дорогу.
Плануємо знову повезти нашим бійцям, крім продуктів, і вітальні листівочки з Новим роком. Ось і сьогодні до нашого центру завітали учні четвертих класів Білопільської школи №2 імені Сергія Гордієнка. Хлопчики й дівчатка уважно слухали розповідь про наших захисників. І знаєте, що мене приємно вразило? Як на свій вік (десь 10-11 років), вони добре усвідомлюють, що відбувається на Донбасі. Тому у своїх листівочках, прикріплених до смаколиків, щиро дякують нашим воїнам за мирне небо над нашими головами. Особисто мені також приємно, що й волонтерський центр теж долучається до патріотичного виховання діток…
Несподіваною приємністю також стало й те, що так швидко нам вдалося зібрати неймовірну кількість продуктів для бійців. Уявляєте: те, що передбачали зібрати десь за тиждень, зібрали за три дні! Із Ворожбянської школи №3 я тричі автомобілем возив продукти, бо все відразу не вмістилося. А організатори збору з Білопільської школи №3 навіть попросили виділити шкільний автобус, аби привезти все зібране до центру.
Звичайно, ентузіазм, небайдужість наших земляків, особливо дітей, додає впевненості в тому, що у нашої країни є майбутнє, а для наших воїнів є неабияким стимулом нас захищати.
А ще хочу додати: молоде покоління чітко усвідомлює: якщо чужий чобіт ступив на нашу землю, аби частину її відтяпати, - це ворожий чобіт, а не «братній сусідський». Навіть якщо на уроці географії вчитель розповідатиме, що Донбас і Крим –«исконно русская земля», вони в це не повірять хоча б тому, що там воюють за нашу землю їхні брати й батьки…
Від автора. Я особисто поспілкувалася з жінками, які ось уже роками плетуть сітки для наших хлопців на сході. Без пафосу про свою «важливу місію», без бажання мати ефектний вигляд на фото в газеті. Щодня поспішають до центру, розривають тканину на смуги й плетуть, плетуть, плетуть…
Під час розмови волонтерки зізналися, що багатьом своїм знайомим вони пропонували долучитися до цієї роботи. Та ті, дізнавшись, що ця справа – безкоштовна, дивувалися й не погоджувалися: мовляв, якби платили, тоді, можливо, й прийшли… А коли вже спускалася по східцях, зустріла колишню працівницю управління праці Наталію Тонкошкур, яка з пакетиком поспішала до жіночок. «Та це я вдома тканину на смужки порозривала й ось несу до центру», - пояснила мені жінка. Своєрідне «домашнє завдання» - зловила я себе на думці. А ще замислилася над тим, що це і є справжнє волонтерство, без прикрас і будь-якої вигоди особисто для себе. Як сказав у розмові Сергій Долуда: «Хлопці просять доставити маскувальні сітки. Ну як ми їм відмовимо?».
Фото з архіву С.Долуди.
