Більше трьох годин ми розмовляли з ним, з’ясовували, які ж наші стереотипи про життя в цій країні відповідають дійсності, а що – вигадки пропагандистів і журналістів. Але про це - трохи пізніше. Спочатку - про те, як колишній учень білопільської школи потрапив у Піднебесну.
Школярі вчаться по 10 годин на добу, в квартирах немає опалення, а на день народження всі йдуть у караоке…
- Народився і виріс я в Білопіллі. До 9 класу навчався у Білопільській школі №1, а потім - у сумській гімназії для обдарованих дітей. Після школи вступив до Київського лінгвістичного університету на перекладача англійської та китайської мов. Чому китайська? 2010 рік – інформація про «китайське диво», про розвиток цієї країни, здається, досягла піку! Хотілося не просто з новин дізнаватися про цю країну, а знати мову, щоб краще розуміти все, що там відбувається. Тож із другого курсу вивчав китайську. Спочатку - в університеті, а потім жив у мовному таборі в місті Урумчі (провінція Уйгур) в китайськомовному середовищі. Отримав ступінь бакалавра й поїхав у Китай удосконалювати знання і працювати.
- Китай, про який ми знаємо з новин, сильно відрізняється від того Китаю, який ти побачив?
- Ви знаєте, Китай - настільки великий за площею, населенням, різний за умовами життя, природними особливостями, що узагальнювати про всю країну ні в якому разі не можна. З упевненістю я можу розповісти лише про ті міста, в яких бував особисто. І часто життя в одному місті не збігається з умовами життя в іншому.
- І про яке місто ми сьогодні почуємо?
Про Чунцин - місто прямого підпорядкування в центральній частині Китаю, найбільше з чотирьох китайських адміністративних одиниць цієї категорії.
Населення самого міста зросло з 6 млн осіб у 2005 році до 8,5 млн у 2015 (для міської агломерації відповідно 6,95 млн та 18,384 млн). Населення всієї адміністративної території з початку 2000 років коливається на рівні близько 30 млн осіб.
Один із найбільших фінансових, промислових і наукових центрів Китаю. Найважливіші галузі промисловості — хімічна, металургійна, машинобудівна.
- А тепер – про стереотипи. Чи правда, що в Китаї - жорстка дисципліна, всі ледь не строєм ходять, не порушують жодних встановлених правил, хоч би якими чудернацькими, на наш погляд, вони були?
- Так, дисципліна і порядок у Китаї – це без перебільшення, їхня релігія, їхнє внутрішнє переконання. Для китайця надважливе завдання в житті – «тримати обличчя», тобто зберігати репутацію, бути таким, як усі. Суспільний осуд, негативна публічна інформація про нього чи родину - для китайця найбільша образа. У нас на «що люди скажуть» хтось реагує дуже нервово, комусь на думку інших начхати… У Китаї негативний розголос про якийсь вчинок – це неприпустимо. А порушення дисципліни, відхилення від впроваджених норм одразу оприлюднюються: до людини тоді - особлива увага як до такої, яка не живе усталеним порядком. А це - пляма на репутації. Тож - жодних відхилень! Це видно і в побуті, і в навчанні, і в роботі.
Приміром, у Китаї не існує заборони продажу неповнолітнім алкоголю чи цигарок. Формально навіть шестирічна дитина може купити пляшку пива. Але вона цього не зробить, бо не доведи, Господи, про цей її вчинок дізнаються на вулиці, у школі… Випадки появи якогось підлітка у нетверезому стані обговорюються років п’ять. І для цієї дитини, і для всієї родини це означає втрату репутації на багато років, а то й майбутньої кар’єри…
Китайці - надзаконнослухняні. Жодних «збоїв» у дотриманні суспільних норм і правил!
- Ще один стереотип: у китайців - культ чаю. Чайні церемонії, особливі вимоги до напою, його шанування...
- Ну це все одно, що говорити про те, що в українців існує культ сала чи церемонія салопоїдання… Ні, до чаю китайці ставляться, як до напою. Заварюють у термоси, носять із собою на роботу чи відпочинок. Єдина вимога – чай повинен бути гарячим. Сорти споживають різні: чорний, зелений… Також вони не використовують чай у пакетиках. Просто насипають заварку і заливають окропом.
Так звані «чайні церемонії» не зустрічав. Утім, коли є протокольні зустрічі, приміром, бізнесмени ведуть переговори, то на початку розмови подають чай. Тут може бути щось схоже на якусь чайну процедуру, але це, знову ж таки, протокольні заходи.
- А каву п’ють?
- «Ранок із чашкою кави» - не про китайців. Поширеної культури її споживання тут немає. А якщо й заварюють, то таку міцну, що здається: там - суцільний кофеїн. Наше міцне подвійне еспресо в порівняні з їхньою - легкий кавовий напій. Тож, замовляючи в Китаї каву, треба розуміти, що вона - аж занадто міцна.
- Правда, що китайці їдять багато рису і м’ясо екзотичних тварин?
- Про харчування у звичайних китайських родинах розповідати немає особливо про що. Є кілька особливостей. Перша: китайці не готують «на запас» і не тримають каструлю борщу 5 днів у холодильнику. Готують стільки, скільки можна з’їсти за один раз.
Друге: вживають багато овочів, які подрібнюють і обжарюють на спеціальній пательні. Кидають туди все, що купують, але свіже. Додають спеції, і виходить таке собі овочеве рагу. М’ясо їдять різне: свинину, птицю, яловичину. А ще – принципово не сприймають холодних закусок. Вся їжа повинна подаватися лише гарячою. Купують її китайські господині в основному на маленьких базарах, які є в кожному мікрорайоні. В супермаркетах рідко роблять масові закупи продуктів. На базарах дорогою до роботи скупилися на вечір, приготували - і завтра знову. Варять іще супи, щось на зразок запареної «Мівіни», зі спеціальною лапшою. Додають туди спеції, овочі і їдять гарячими.
Щодо екзотичних тварин - собак, кажанів - то в сучасних містах про таке й не чули. Є одна провінція, де залишились якісь фестивалі з приготування страв із собак, але це настільки далеко й екзотично, що не впливає на загальні смаки переважної більшості жителів країни.
- Велике свято – це Новий рік? Ми по телевізору бачимо, як його зустрічають із драконами, ліхтариками, масовими гуляннями, феєрверками…
- Новий рік, дійсно, - найбільше свято! І для китайців – це сімейне свято. Не так, як для нас. Ми здебільшого кажемо, що зустрічаємо з родиною, коли не вдалося потрапити в якусь компанію чи кудись поїхати. У Китаї – це обов’язкове зібрання всієї родини!
Задовго до свята «розписується» маршрут відвідин родичів: сьогодні - до однієї тітки, завтра - до бабусі, післязавтра - до іншої бабусі…. І всі збираються вдома. Жінки, а частіше чоловіки, готують на кухні їжу, інші родичі розмовляють, обговорюють сімейні новини, показують фото, діти граються. Потім усі поїли, роздали одне одному подарунки і роз’їхалися по домівках. Завтра – збираються в іншій родині. Таких традицій, як відкорковувати шампанське, танцювати біля ялинок, чекати ударів годинника, одягати новорічні костюми тощо – немає. Подарунки на Новий рік – це такий собі червоний конвертик із грішми.
Всі масові заходи, салюти та концерти – це швидше для туристів та гостей країни.
- А як же діти? Цукерки, подарунки, новорічна казка…
- О, з дітьми - то взагалі складно. З 6 до 17 років вони фактично собі не належать. Пішовши у школу, дитина стає таким собі роботом-учнем. Якщо порівняти умови навчання китайських школярів і наших, то у наших - солодке життя. Там діти з першого класу, 6-7 років, починають готуватися до найважливішої події в їхньому житті – підсумкового іспиту, щось на зразок нашого ЗНО. Успішне чи не дуже його складання відчиняє (чи ні) двері в життя учню. Має школяр гарні результати – може вступати до вишів, отримувати спеціальність і сподіватися на успішну кар’єру. Інших способів потрапити у китайський виш, окрім успішно пройти тести, немає. Навіть на платне навчання треба успішно здати тест.
Усі учні - в однакових умовах. До іспиту готуються з першого класу. Заняття тривають у дітей до 10 годин на день. Вони складають похвилинний план роботи щоденно. І порушувати його не можна. Якщо в плані є пів години подивитися телевізор, то це дитині пощастило! Я - серйозно. У китайської дитини все розписано: школа, підготовка уроків, тренування, додаткові заняття. Діти вмотивовані брати участь у максимумі конкурсів, олімпіад, змагань. І не просто брати участь, а перемагати. Цінується кожна відзнака, кожна маленька перемога, будь-які медаль, грамота, приз, бо їх отримання - це вже крок до майбутнього успіху. Діти багато вчаться, я б сказав – зубрять. Кількість грошей у батьків впливає хіба що на кількість часу, який діти проводитимуть уже з репетиторами чи на додаткових заняттях.
І, знову ж, проводячи паралелі з нашою освітою, скажу: коли наші учні стають студентами, вони зітхають і починають тяжко працювати, надолужувати шкільні прогалини, з усіх сил намагаються отримати стипендію чи взагалі не «вилетіти» з вишу. Китайські студенти у вишах полегшено зітхають, бо в школі їм було навчатися набагато важче.
- А про дитячі радощі… Про цукерки.
- Шоколад діти не визнають і не розуміють, що це - ласощі. Не їдять його - і все. І морозиво у них - специфічне, це швидше заморожений сік. «Молочка», в нашому розумінні, взагалі непопулярна і її мало хто споживає. Йогурти без холодильника можуть стояти місяць.
- Чим же тоді ласують діти?
- Цукерками і солодощами з сухих підсолоджених фруктів, щось на зразок цукатів. Потім популярні різні сухі печива, фруктові й овочеві чипси. Є в Китаї і Макдональдси, і інші мережеві ресторани. Але продукція в них трохи відрізняється від тієї, яку ми звикли їсти в наших ресторанах.
- А відпочивають вони як? Приміром, як відзначають дні народження?
- Збирають друзів, родичів і йдуть у кафе чи ресторани. Вдома дуже рідко збираються. У ресторані їдять, випивають, а потім – обов’язковий елемент: ідуть усією компанією у караоке співати, незалежно від віку. Співають усі. Молодь може дозволити собі нічні клуби.
У відпустках і на вихідних китайці багато подорожують. У країні створені максимальні умови для внутрішнього туризму. Все відбувається організовано. Парки, заповідники, інші туристичні місця обладнані так, що зайти туди можна лише через турнікети чи ворота. Всі маршрути продумані, прокладені доріжки, передбачені й сувенірні магазини, і ресторани. І спробуй не зайти й не купити якийсь сувенір! Усі ходять групами, організовано придбавають якісь туристичні дрібниці, їдять, слухають екскурсовода і безкінечно фотографуються!!!
Дуже здивувався, коли зрозумів, що навіть по горах не можеш походити там, де хочеш: лише прокладеними доріжками і там, де «дозволено».
- У Китаї - дуже розвинена інфраструктура: швидкісні електрички, багаторядні дороги… Це дійсно так?
- Це дійсно так. Китай дуже зручний для пересування. І відносно дешевий. Автобуси, метро, інший міський транспорт рухається дуже зручно, все прораховано до секунди. Широкі дороги, швидкісні поїзди. Все це працює і вмонтоване в загальноміську логістичну систему: зручно і комфортно.
Більшість китайських міст мають свою особливість: це відносно молоді міста. Приміром, місто Цунсин хоч і має до 10 мільйонів населення, але збудоване зовсім недавно. Ще пів століття тому на цьому місці стояло містечко з двоповерховими будиночками, такий собі невеличкий районний центр. Тож його не перебудовували, а фактично зводили з нуля: одразу будували широкі вулиці, сучасні автомобільні розв’язки з запасом на майбутній розвиток міста.
- Китайська мова. Її взагалі можливо вивчити українцю?
- Китайська мова – складна й цікава. У п’ятдесяті роки китайське письмо пережило реформу і значно спростилося. Мова має десятки діалектів, які функціонують майже як окремі мови. Всі діалекти дуже сильно відрізняються як один від одного, так і від літературної мови. Вивченню літературної мови, її правильній вимові китайці приділяють багато уваги, винаймають репетиторів, проводять додаткові навчання. Без ідеального знання національної мови у країні не можна збудувати кар’єру чи просунутися службовими сходами.
- На якому «етапі» зараз у Китаї втілення державної програми «Одна родина – одна дитина»?
(Нагадаємо нашим читачам, що політика обмеження народжуваності була запроваджена в КНР у 1970 та передбачала формулу "одна сім'я – одна дитина". Втім, у 1980 році заборона була пом'якшена, і сільським родинам дозволили народжувати другу дитину, якщо первістком була дівчинка.
Ця програма починала «пробуксовувати» вже в перші десятиліття її впровадження. І її потроху «послаблювали». У 2013 році парам, у яких один із батьків є єдиною дитиною в сім'ї, дозволили мати другу дитину, а з 2015 всім родинам країни - народжувати двох дітей).
- Знаючи, як китайці неохоче відмовляються від своїх програм, розуміємо, що для цього є суттєві причини. І це - загроза демографічної кризи через старіння нації.
За оцінками експертів, рівень народжуваності в КНР - значно нижчий, ніж необхідно для заміни покоління. Як наслідок, до 2050 року понад 25% населення країни буде старшим за 65 років. Значна перевага пенсіонерів над тими, хто працює, загрожує серйозними проблемами китайській економіці та соціальній сфері.
У питаннях соціального забезпечення Китай має свої особливості. В країні пенсії не передбачені абсолютно всім, лише певним категоріям громадян. Тож діти в багатьох родинах утримують своїх батьків. І це - нормальне явище, бо сімейні цінності в Китаї - на особливому рівні.
Для дітей батьки, а часто бабусі й дідусі, збирають гроші все життя, а то й кілька поколінь. Для дітей і онуків не шкодують нічого, але і в дітей є відповідні обов’язки. Найголовніший – подарувати родині дітей, онуків, правнуків. Від молодої родини це вимагають на сімейних радах, на зустрічах родичів.
Поради батьків для молодих – це не просто процедура ввічливості: батьки говорять, діти слухають чи роблять вигляд, що слухають. Тут діти не просто дослуховуються до порад, а, безумовно, виконують їх. Якщо ні – то старше покоління не бере участі у подальшій долі молодої родини. Якщо юнак чи дівчина сказала: «Житиму сама, окремо», то через рік-два - жодних «Ну ладно, синочку, давай, повертайся, допоможемо». Там вибір - раз і назавжди.
Таке трапляється нечасто, бо родина для китайців - це найважливіша інституція.
- Ну як же не запитати про Китай як джерело коронавірусу, як країну, на яку ми кілька місяців дивились і думали: чи справді там так усе відбувається, як кажуть по телевізору? Як починався карантин, як ви його пережили?
- Початок поширення ковіду, дійсно, першим пережив Китай. Але і в подоланні цієї хвороби китайці першими відпрацювали свою методику. Коли вірус почав поширюватися, то китайці першими започаткували локдаун і як законослухняні громадяни всі «сіли на карантин».
Для цього людям повідомляли про умови його дотримання. На телефони приходили смс-повідомлення, по телевізору передавали, як повинні поводити себе люди в умовах локдауну.
Вдома сиділи всі. Одна людина з родини мала право вийти один раз на два дні в магазин за продуктами. Такі обмеження тривали три місяці. Виходити можна було лише в найближчий магазин у вашому житловому масиві. Коли закривали міста на карантин, закривали житлові масиви, такі собі мінімікрорайони, куди можуть заїжджати лише ті, хто там живе. Жителі не могли вийти за межі цього масиву. Окремо звозили на роботу тих, хто працював у екстрених службах.
Я не пам’ятаю випадків, щоб публічно звинувачували когось у порушенні карантину. Нагадаю: китайці - законослухняна нація. Сказано сидіти вдома - сидять. Навчались онлайн, спілкувались онлайн. Ні до родичів, нікуди не ходили. Лікарів викликали телефоном, приїжджала медична допомога додому. Ніяких візитів до лікарень.
Але після закінчення карантину відкрили всі заклади і зняли основні обмеження. Хіба що маски залишили обов’язковими й донині. Приміром, автобус не рушить із місця, поки всі пасажири не одягнуть маски.
Після зняття карантинних обмежень почалося масове тестування жителів. За день ним охоплювали до мільйона людей. Тестували безкоштовно в усіх куточках міста всіх охочих.
Після першого карантину в Китаї більше не оголошували ніяких загальнодержавних локдаунів, але працювала система «нульових випадків». Приміром, якщо в якомусь місті виявляли хоча б один випадок захворювання, то одразу «закривали» весь житловий масив. Якщо випадків кілька, то можуть закрити і все місто. І одразу відстежують усі можливі контакти хворих, тестують і закриваюсь на карантин. Усі, хто прилітає в країну, мають не просто здати тест, а й пройти двотижневу ізоляцію.
Всі бачили, як будували лікарні за кілька днів, як мобілізували для роботи всіх медиків. Так, це було. І зараз китайці безвідмовно вакцинуються.
- А про порушення прав людини, обмеження її конституційних прав хтось говорить?
- Може, й говорить, але так тихо, що ніхто не чує. Питання безпеки й виконання вимог закону тут не обговорюють.
- Чи багато ви зустрічали земляків, чи спілкуються між собою українці в Китаї?
- Іноземців у Китаї, якщо це не туристи в спеціальних туристичних місцях, можна зустріти нечасто, особливо у провінції. Довгий час країна було закритою і лише зараз відкривається для відвідувачів. У Китаї виросло ціле покоління, яке жодного разу не бачило людину з іншої країни. Всі європейці тут - земляки! Мова спілкування, звичайно, - англійська. Зустрічав я й українців, навіть сумчан.
Для іноземців відкривають спеціальні ресторани з кухнями різних країн. Китайці туди ходять швидше на екскурсію. Вони дуже традиційні у своїй їжі й можуть замовити екзотичні страви, приміром, борщ чи вареники, але... щоб сфотографуватися.
Ми багато говорили з Миколою про Китай, про відмінність від України. Висновок - один: краще один раз побачити. Тож учіть мову, подорожуйте і знайте: світ - великий і відкритий!!!
Фото М.Цимбала та з відкритих джерел.
