«Вийшов із кухні, з дверей, тоді повернувся і каже: «Бабуся, в тебе є хоч якесь моє фото?». «Та навіщо воно мені, у вас усе в телефонах є…» - відповіла вона йому. А він відкрив гаманця, дістав із нього невеличку фотографію і простянув їй: «Тримай, це тобі на пам’ять». І пішов…» - так переповідає про останню зустріч свого сина з бабусею мама Вадима Ступіна Наталія Степанівна.
Вадим загинув 1 березня у Чернігові. Авто, в якому він їхав разом із двома військовими до прикордонного загону в Чернігові, підірвалося на встановленій рашистами міні. Вижив лише один. Усього за два тижні до того страшного останнього дня, хлопцю виповнився 21 рік…
«Народився Вадим у ніч на 13 лютого, прямо в дорозі, - згадує його мама. – Ледве за північ було. Саме їхали до сумської лікарні машиною з Лікарського, де жили на той час. Та він вирішив не чекати, доки доїдемо, й тихенько, без крику, «попросився» на світ у районі Постольного.
До школи довелося ходити і в Лікарському, і, пізніше - в Коршачині, там теж трохи пожили у моїх батьків, а пізніше, вже за другим шлюбом, разом із дітками переїхала до Білопілля. І з четвертого класу Вадим уже навчався в Білопільському ліцеї № 5 (колишня школа-інтернат). Та не мав він особливого потягу до шкільних наук… Хоча і двієчником не був.
А от творчих здібностей йому було не позичати! Як згадує Наталія Степанівна, він постійно «пропадав» у Центрі дитячої та юнацької творчості. Які лише гуртки не відвідував! І циркову студію, і бісероплетіння, вишивання, ліплення, різьблення по дереву… А коли в Білопіллі відкрилися комп’ютерні зали, то і вечорами батькам доводилося їздити, його шукати! Навіть коли виріс, із багатьма викладачами Центру дружив та спілкувався до останнього…
«Завжди товариський та веселий, і в той же час – серйозний і відповідальний. Завжди на нього можна було покластися будь у чому. Вмів і чужі таємниці берегти. Нічого зайвого зроду не скаже! Та й із вітчимом мав справжню чоловічу дружбу: чи порадитися в чомусь, чи поговорити по-дорослому, - згадує Наталія Степанівна. - Після школи хоч і отримав спеціальність автослюсаря, та чомусь не прийшлася вона йому до душі. Як жартома казав мій чоловік Микола: «Вадим, тебе техніка не любить…». Після навчання трішки практикувався на СТО, і бувало навіть звідти дзвонив вітчиму, питався робочої поради. Врешті таки покинув ту справу.
Свого часу надумав поїхати за кордон. Але так мені не хотілося його відпускати далеко від себе! Тож, загорівся іншою ідеєю – бути рятувальником. Та й тут знову передумав і вже остаточно вирішив стати прикордонником. Мені, як мамі, було дуже приємно, що син стане військовим – серйозним і відповідальним чоловіком, тим більше - відповідальним подвійно, бо пішов вчитися на кінолога і йому виділили вівчарку Айру, про яку він мав піклуватися. Півроку він навчався на Львівщині, а тоді повернувся на службу.
В лютому цього року йому саме дали відпустку, то погостював у друзів, у Славутичі, а за кілька днів до початку війни приїхав додому, провідав і нас, і обох своїх бабусь – у Коршачині та в Лікарському…
Слухаючи розповідь пані Наталії, перед очима, мов короткі спалахи, з’являлися «картинки» з її спогадів. Уявляла перед собою молодого хлопця у військовій формі, який мав би жити, радіти життю, будувати плани на майбутнє, працювати У МИРНІЙ КРАЇНІ, створювати сім’ю, обіймати своїх дітей, яким народитися так і не судилося. Його життя обірвала підступна і жорстока війна…
«Вийшов із кухні, з дверей, тоді повернувся і каже: «Бабуся, в тебе є хоч якесь моє фото?». «Та навіщо воно мені, у вас усе в телефонах є…» - відповіла йому. А він відкрив гаманця, дістав з нього невеличку фотографію і простянув: «Тримай, це тобі на пам’ять» І пішов, - продовжила свою розповідь Наталія Степанівна.
Вже перед від’їздом, пам’ятаю, каже йому мій чоловік, мовляв, візьми нове колесо до своєї автівки. А він: «Та навіщо мені те колесо? От як повернуся, продам машину і більше не купуватиму. Не хочу…»
Разом із іншими прикордонниками виїхали вони до Чернігова на власних машинах, та в дорозі автівка Вадима зламалася, тому пересів із хлопцями в інші авто і поїхали далі. А його машина так і лишилась десь понад трасою, в районі Шевченківки, на Конотопщині. Бог його зна, де вона тепер, але то вже пусте, неважливе…»
А ще, як розповідає мама, в березні Вадим планував їхати на Луганськ. У листопаді 2022 року у нього мав би закінчитися трирічний військовий контракт…
Протягом місяця після того, як у цю сім’ю прийшло велике горе, материнське серце відмовлялося вірити в те, що Вадима нема серед живих. Точної інформації Наталії Степанівні ніхто не давав.
- Одного дня могли подзвонити і сказати, що він загинув, а пізніше з’являлася надія на те, що він живий і лежить у лікарні, в Києві, після операції. Ще через деякий час повідомляли, що він отримав контузію і лікується в Чернігові. Казали і про те, що морг у Чернігові розбомбили, поховавши під уламками тіла наших хлопців, і про те, що мого сина поховали у братській могилі, а тоді спростовували цю інформацію… І це все – аж до 28 березня, поки мені зателефонував Юрій Васильович Зарко і повідомив, що тіло Вадима везтимуть на Білопільщину. 30 березня його привезли з Чернігова. На впізнання до моргу їздив мій чоловік із племінницею. Мене з собою не взяли…
Дуже важко переживають втрату і мама Наталія Степанівна з вітчимом Миколою Миколайовичем, і старша сестра Оля, яка має донечку і скоро планує вдруге стати мамою.
- Він виріс у Олі на очах… Хоча було між ними всякого! – з теплотою в голосі згадує пані Наталія. – І билися, і сварилися в дитинстві, і ревнощів була купа, кого з них я більше люблю. Та як кажуть, мати всіх дітей любить однаково сильно. І я всіх своїх діточок люблю безмежно. Але з самого малечку, Вадим мав такий добрий характер, що постійно здавалося, його всі ображатимуть. Тому й прагнула захистити його від біди.
Сумують за своїм старшим братом і його менші сестричка Софійка та братик Назар…
- Пам’ятаю, коли Софійка була зовсім маленька, не могла правильно вимовляти його ім’я і називала старшого братика Патім. Так жартома почали називати його і всі ми: Патос, Патім, Патосік, Пася… Я називала його Вадим тільки тоді, коли на нього сердилась. Тож, як почує, знає, що сердита, - говорить Наталія Степанівна – Для нас усіх він назавжди залишиться веселим та «прикольним» хлопцем. І справжнім чоловіком та помічником, який ніколи не цурався домашньої роботи і завжди допомагав по господарству. А ще колись він подарував моєму чоловікові гітару! Та на жаль, вона зламалася, і Вадим віддав її на ремонт своїм друзям-майстрам із ЦДЮТ. А от забрати з ремонту так і не встиг… Як було б добре, якби її все таки вдалося відремонтувати, і ми знову почули її звучання. Бо то ж остання пам’ять про нашого хлопчика…
Спогадами про Вадима Ступіна поділився і його командир Едвард Андрієнко:
- Того дня, коли Вадим загинув, він, разом зі своїми товаришами по службі саме їхав до Управління прикордонного загону в Чернігові. Дорогою підірвалися на встановленій міні. Одного військового було поранено, двоє загинули. Серед них був і Вадим Ступін. На жаль, я знав його досить недовго, але навіть за цей короткий час зрозумів, що він був доброю і чуйною людиною, надійним побратимом, який завжди прикриє спину своєму товаришу. Він завжди був готовий прийти на допомогу та підтримати в будь-якій ситуації. Як військовий, завжди відповідально ставився до поставлених задач і ніколи не шукав якихось відмовок, щоб не виконувати наказ. Треба, значить треба!
Майже місяць тіло загиблого Вадима перебувало в Чернігові. Через підірвані мости та відсутність транспорту його не могли доставити на Білопільщину аж до 30 березня. А вже наступного дня його рідні, друзі та земляки провели хлопця в останню путь…
Поховали Вадима Ступіна 31 березня, у Білопіллі. У пам’ять про нашого прикордонника спеціаліст із благоустрою Білопільської міськради, білопілець Олег Ключник вирішив створити у місті алею з 250 павловній.
Сьогодні, у День прикордонника, згадує про свого товариша по службі і колектив відділу прикордонної служби Білопілля:
«Вічна память герою. Вшановуємо память загиблого товариша Ступіна Вадима Вікторовича, який віддав своє молоде життя за свободу й незалежність нашоі держави.
30 квітня, в День прикордоника, кожен військовослужбовець відділу згадає свого побратима, його самопожертву в боротьбі за наше право на свободу, на вільний вибір.
Указом Президента Украіни №126/2022 від 10.03.22 старшому сержанту Ступіну Вадиму Вікторовичу присвоєно орден “За мужність 3 ступеня – посмертно» - пишуть про Вадима його колеги.
