День 24 лютого кардинально змінив життя всіх українців. Зокрема, початок повномасштабного вторгнення вплинув і на малий та середній бізнес. У деяких підприємців до війни справи йшли більш-менш стабільно, а хтось уже тоді був «на межі» через великі податки, малі прибутки, введення РРО.
Як вплинула війна на місцевих підприємців із Білопілля та Ворожби, ми вирішили дізнатися на прикладі трьох представників бізнесу, і запитали в них, чи вдається їм триматися «на ногах» у такий складний час.
Олена, майстриня з манікюру:
– До війни робота була стабільною. Постійні клієнтки, попередній запис, вчасні постачання товару. А після 24 лютого все полетіло шкереберть. На тиждень роботу довелося припинити взагалі, бо ніхто не знав, чого очікувати. Та й одразу після того, як її відновила, ситуація особливо не покращилася. Дівчата телефонували, скасовували записи, бо дуже боялися виходити з дому. Хоча були й ті, найбільш «відважні» клієнтки, які вже за тиждень телефонували та просили записати їх на манікюр. А дехто навпаки, вирішив від нього взагалі відмовитися. І через те, що було важко у фінансовому плані (закрилися підприємства, люди втратили роботу), і тому, що загалом більшість сиділа вдома, і манікюр був не на часі.
Припинилися і поставки матеріалу. Постачальники не приїжджали, пошти не працювали, а самій їхати за товаром було страшно. Добре, що я людина запаслива, у мене його було вдосталь іще до війни, бо поповнюю асортимент на місяць-півтора наперед, тож у цьому плані «викрутилась». А серед моїх знайомих майстринь були й ті, хто через це змушений був на деякий час припинити роботу, поки поставки налагодилися.
Поступово клієнтки почали повертатися, та все одно багато хто з постійних, рятуючись від небезпеки, виїхав в інші міста чи закордон. Відновити довоєнну завантаженість зараз складно. Клієнтів мало, а сплачувати оренду і всі обов’язкові податки потрібно. На 10-30 відсотків подорожчав і матеріал у постачальників, залежно від того, де замовляти. Є прогнози, що він знову зросте в ціні. Хоча вартість на «нігтики» я поки що не підіймаю, бо розумію й фінансові труднощі дівчат. Можна було б закритися зовсім, але ж треба заробляти гроші та годувати дітей.
Втім, хіба ж я одна така? Схожі проблеми виникли у багатьох підприємців і майстрів манікюру зокрема. Тож маємо те, що маємо… Працюємо заради краси. Хоч часто буває, що повітряна тривога застає під час роботи, то доводиться призупиняти процес. Але все одно – наших жінок не перемогти! Вони найкращі та найгарніші й без манікюру, але ж «дівчатка – такі дівчатка…» і хочеться себе порадувати. Тому запрошую всіх записуватися на «нігтики». І з нетерпінням чекаю повернення тих, хто був змушений покинути рідне місто.
Олена, приватна підприємиця:
– Починаючи з 25 лютого, покупці почали змітати з полиць абсолютно все! Пральний порошок, туалетний папір, шампуні, креми для рук, засоби для миття посуду і решту товару… Протягом тижня «розмели» увесь асортимент, який за спокійних, мирних обставин, я могла б продавати протягом місяця (якщо його періодично не поповнювати). Залишилися порожні полиці та не дуже ходовий товар: трішки туалетної води, небагато фарби для волосся і креми для взуття.
За час війни на кілька днів доводилося закривати магазин, бо просто не було чим торгувати. У Сумах були зачинені всі оптові бази, товару взяти було ніде. Коли ж трохи згодом склади відновили роботу і продавати рештки запасів, мій чоловік два рази на тиждень почав їздити своєю машиною за товаром. Тривога чи ні, страшно чи небезпечно, але товар замовлено і їхати треба, минаючи блок-пости (слава Богу, на той час уже «наші») й постійно відчуваючи небезпеку.
Колись довелося поїхати й мені. Чесно кажучи, відчуття не з приємних. Приїжджаєш на базу, починає гудіти сирена і «в животі лоскоче». Дивишся на приміщення – вікна високо і стіни товстезні, а все одно думка одна: «Хоч би не прилетіло…».
З товару брали все, що могли взяти. Набирали стільки, аж машина «сідала». Увечері розставлю на полиці, а наступного дня вони знову – пусті. На щастя, оптовики не підвищували ціни на товар. Попереджували й підприємців, щоб вони цього не робили. Бувало таке, що нам доводилося працювати собі у збиток. Бо і бензин купували по 80 гривень за літр, щоб поїхати за товаром, і податки сплачували, але ціну на товари тримали стару. Крім того, була можливість розрахуватися у магазині карткою.
Ілюстративне фотоФото: відкриті джерела
Коли на Сумщині стало спокійніше, постачальники знову почали доставляти товар. Вже близько місяця-півтора як ситуація стабілізувалася. Хоча ціни поступово підіймаються.
Пережили, витримали. З’явився більший вибір в асортименті, та іноді покупці навіть обурюються, що немає того чи іншого товару їхнього улюбленого виробника. Наче й не було того періоду, коли кожен із нас радів будь-якій пачці прального порошку чи пляшці найдешевшого шампуню. Намагаємось вийти на довоєнний асортимент, щоб задовольнити кожного покупця, та не варто забувати, що війна все ще триває, і не все залежить від підприємців.
Ірина Шинкаренко, власниця продуктового магазину:
– Коли почалася війна, ми змушені були закритися на тиждень. Через розгубленість і страх перед невідомістю просто зачинили магазин, повний товару, і все. Певну його частину віддали на гуманітарну допомогу: у дитячі будинки, які евакуювалися, та військовим, бо не знали, чи відкриватимемось знову. Та врешті, порадившись із чоловіком, вирішили працювати.
Рештки товару, що лишався в наявності, покупці розібрали дні за чотири, а нового постачальники не везли, оптові склади були зачинені. Але ж товар був потрібен! Коли поступово бази почали відкриватися, ми шукали можливості заправити свою автівку і самі виїжджали за товаром до Сум. Перебої з ним були дуже сильні… Асортименту як такого в магазині не було, тільки найнеобхідніше: засипки, борошно, цукор, потроху на базах давали олію. Тижнів за три після початку війни нам вперше пощастило привезти ковбасні вироби.
Черги під магазином були неймовірні! Люди збиралися о шостій ранку і після відкриття в паніці брали все і багато. Пам’ятаю, коли вперше ми привезли п’ять кг вершкового масла і ковбасу, то доводилося навіть обмежувати кількість товару в одні руки, бо хотіли, щоб вистачило не лише тим, хто стояв «у перших рядах». З огляду на перебої з готівкою, адже на той час зняти кошти з картки у Ворожбі не було де, наші покупці могли розрахуватися безготівково.
Щоб поповнити асортимент, на Суми доводилося їздити щодня. Та й зараз, до речі, не всі постачальники їдуть до нас у місто, бояться прикордонної зони. Тож і досі самі привозимо і рибу, і напої, й інші продукти…
Ніколи не забуду того дня, коли ми їхали на Косівщину, за яйцями. Саме тоді неподалік, під Низами, точилися запеклі бої, наші хлопці вибивали ворога з Сумщини. Обстріли були такі, що наш бус аж «підплигував» на дорозі. Було дуже страшно! І паніка, і сльози, я кричала чоловікові, що більш ніколи за товаром не поїду. А вдома ще раз переплакала і все одно продовжила працювати.
Хоч зараз відчуваються певні труднощі: і асортименту такого як раніше нема, і попит на деякі товари впав, бо люди намагаються економити... Чогось купують менше, щось – дешевше. Деякий товар назавжди зник із полиць, бо одні заводи-виробники зруйновані, інші переїхали у більш безпечні області. Та порівняно з іншими регіонами, нашій громаді на асортимент гріх жалітися. Втім, товар на базах подорожчав, але ми ціну не підвищуємо. Зараз у магазині націнка нижча, ніж була до війни.
Щодо прибутку, то він дещо знизився. Та хіба ж лише у нас? Більшості підприємців зараз важко. Тим більше окрім податків чи цін на оптовий товар і пальне, постійно дорожчає електроенергія, а це відчутно «б’є по кишені». Підняли нам і орендну плату за користування приміщенням.
Та все одно, хай там як, але вистоїмо! Працюємо більш-менш стабільно, майже щодня їздимо за товаром, щоб покупці завжди мали свіжі продукти. А по дорозі не оминаємо увагою і наших хлопців на блок-постах. Комусь – цукерок, комусь – іще чогось. І стає на душі приємно, коли розумієш, що в тебе є можливість допомогти. І неважливо, буде це мішок цукру для тероборони, чи пак холодної води на блок-посту – ми ніколи в цьому не відмовляли. Бо кожен має усвідомлювати, що без допомоги одне одному ми не переможемо. Наші хлопці стоять на варті нашого спокою і роблять усе можливе і надможливе, аби ми могли щодня жити і працювати. Про це повинен пам’ятати кожен.
