Жіночка, яка щоранку їде місцевою дорогою на велосипеді, навантаженому великими сумками… Чи звертає хтось із нас на неї увагу? Напевно, ні. Адже для такого невеличкого міста, як Ворожба, людина на велосипеді – явище досить звичне. Між тим, заклопотана думками та зосереджена на роботі, вона поспішає до пункту свого призначення, аби приготувати їсти, зробити покупки, попоратися по господарству. Ні, не собі. Людям, які не в змозі зробити цього самостійно.
Цих жінок чекають мов, янголів та рідних дітей, бо вони дарують спілкування, турботу, відчуття, що ти ще потрібен…
Щорічно, починаючи з 1999 року, в першу неділю листопада Україна відзначає День працівників соціальної сфери. Це свято професіоналів, які працюють у соціальних службах, піклуються про найбільш вразливі категорії населення: літніх людей, ветеранів, сиріт, безробітних, людей з інвалідністю й тих, хто потрапив у складні життєві обставини.
Цей день відзначають працівники Пенсійного фонду, служб зайнятості та страхування, Міністерства праці та інших установ, зокрема – і працівники територіальних центрів соціального обслуговування.
Прийматиме слова вітань на свою адресу і колектив Центру надання соціальних послуг Ворожбянської міської ради. Наша розповідь сьогодні – про одну з його робітниць – жительку Ворожби Людмилу Кривонос, яка працює у соціальній сфері вже 22 роки.
За освітою жінка – кухар дитячого харчування. Свого часу, 15 років працювала у шкільній їдальні, а у 2000 прийшла працювати у соцсферу, до Білопільського територіального центру соціального обслуговування.
На початку 2022, після створення Центру надання соціальних послуг у Ворожбі, працює в його колективі.
Така у нас робота - встигати все
Скільки підопічних Ви мали в різний час, за роки своєї роботи?
– Загалом від десяти і більше. Найбільше навантаження було – 15 підопічних. Зараз обслуговую дванадцятьох людей, – говорить пані Людмила. – Така вже у нас робота. Треба і продукти привезти, і медикаменти з аптеки, води наносити чи з погреба овочі дістати. А восени та взимку й вугілля чи дров занести до хати, якщо в людей пічне опалення. Та й по господарству щось допомогти: замести в хаті чи десь підлогу підтерти та пил змахнути. Крім того, допомагаємо оплачувати комунальні послуги, оформляти різного роду документи, зокрема – на субсидію та інші пільги, а зараз ще й доставляємо гуманітарну допомогу.
соціальний робітник Людмила КривоносФото: з особистого архіву Л.Кривонос
Як Вам вдається все встигати?
– Та якось встигаю. За всі роки роботи вже втягнулася, навчилася розраховувати відведений час. Звісно, іноді втомлююся, бо – така ж людина, як і всі. То, буває, бабусі жаліють, мовляв, «сьогодні не роби важкого, водички принеси, а решта – то все потім…».
Що для Вас у роботі – найважливіше?
– Головне – знайти підхід до кожного підопічного. Адже, всім відомо, що літні люди – то великі діти. От, наприклад, найстаршій моїй підопічній – 95 років, є старенькі по 85-87 років. Тож, дуже важливо вміти знаходити з ними спільну мову. Заходиш до хати і вже маєш розуміти, який настрій у людини – чи можна з нею сьогодні пожартувати, чи їй не до жартів, бо чимось засмучена. Все це треба відчувати і підлаштовуватися, аби порозумітися.
Чи змінилась Ваша робота після того, як ви перейшли у підпорядкування Ворожбянської громади?
– Так, дещо змінилась. Щойно ми перейшли у підпорядкування Ворожбянської міської ради, нам усім одразу видали нові велосипеди для роботи. Та й стало трішки легше фізично, адже тут ми працюємо «по-домашньому», у своєму місті. Чи треба якісь папери підписати, чи інші питання з’ясувати, їдемо мимо Центру – заскочили по путі, зробили, що треба, та й по всьому. Раніше за цим потрібно було їхати до Білопілля. А це – втрата зайвого часу і сил.
Наш колектив, який очолює директор Іван Олександрович Сіденко, – міцний і дружний. Дівчата чуйні, працьовиті та відповідальні. Якщо виникають якісь проблемні робочі питання, все вирішуємо гуртом. Керівництво завжди підтримує наш колектив, дослухається до нашої думки, радимося та обговорюємо все разом. І завжди знаємо, що можемо покластися одне на одного, і на випадок відпустки чи лікарняного, наші старенькі не залишаться без уваги та допомоги. Кожна з нас упевнена, що колеги по роботі піклуватимуться про підопічних так само добре, як і відповідальний за них робітник.
Їду до підопічних під час повітряної тривоги та обстрілів
Що змінилося у Вашій роботі з початком повномасштабної війни?
– У лютому-березні було дуже важко. В аптеках не було потрібних ліків. Якщо і з’являлося щось, то черги були неймовірні! Тож, наш директор домовлявся з керівниками аптек, робив замовлення на найнеобхідніші медикаменти. Крім того, забезпечували підопічних ліками, що надходили в рамках гуманітарної допомоги. Комусь потрібні були «сердечні» пігулки, комусь – від високого тиску чи мазі та уколи від болю в ногах… За можливості старалися тримати все під контролем: складали та подавали списки за потребами кожного підопічного.
В магазинах теж були порожні полиці… Дякувати деяким місцевим підприємцям – привозили хліб та, за попередньою домовленістю, ми могли його придбати для наших підопічних без націнки. Також отримували й безкоштовний хліб. Тож, домовлялися заздалегідь, також складали списки, скільки буханок потрібно нашим стареньким, у визначений час приїжджали до магазину, аби не вистоювати в черзі, а потім розвозили бабусям і хліб, й інші продукти: борошно, крупи, яйця. Хоча, звісно, за деякою продукцією доводилося і в черзі постояти. Коли товари почали з’являтися у магазинах, стало легше.
Чи доводилося вам їздити до своїх підопічних під час обстрілів?
– Так, і досі таке є… Страшно було на початку, особливо, коли ворог зайшов на територію Сумщини. Гучне «гепання» в деяких сусідніх населених пунктах було чути так, що аж паркани залізні трусилися і двигтіли! Та й зараз не солодко. Буває, виїжджаєш із дому – наче тихо, а тоді починає гупати. І повертатися додому на півдороги вже пізно…
Бабусі стали для мене рідними
Чи не хотіли все це покинути? Адже – війна, і ваша робота в таких умовах вкрай небезпечна…
– В жодному разі! Навіть думки такої не виникало. По-перше, під час війни знайти якусь іншу роботу дуже важко. Та й яка робота зараз безпечна? А по-друге, як я можу покинути своїх стареньких, котрі за стільки років уже стали для мене рідними? Вони ж на нас чекають, у будь-якому випадку. Коли, буває, починає гупати, то бабусі телефонують, переживають, чи все зі мною добре. Адже знають, що маю приїхати у визначений час, а мене немає, бо чекаю більш безпечної миті, щоб виїхати…
Буває, що й розповідають мої бабусі про часи Другої Світової війни, які припали на роки їхнього дитинства. Як згадує одна моя підопічна з Череватівки, та війна була не такою страшною, як нині… Німці не бомбили оселі мирних жителів й не коїли такого звірства, яке зараз доводиться цим стареньким бачити по телевізору, в новинах про Бучу, Ірпінь, Маріуполь…
Розповідала мені, як заходили в той час окупанти, то дітей не чіпали. Навпаки, якщо побачать, що в хаті малі діти, то хоч і забирали «яйко, млеко», натомість могли якийсь шматок хліба з-за пазухи дістати та пригостити малечу. Бачу і розумію, наскільки важко їм зараз сприймати всі сьогоднішні події, тому завжди намагаюсь підтримати та розрадити своїх стареньких.
Людмила КривоносФото: з особистого архіву Л.Кривонос
Що побажаєте своїм колегам до свята?
– Найголовніше – миру, не лише колегам, а й усім нам, українцям. Хочу, аби всі дочекалися Перемоги, щоб спокійно прокидатися зранку і лягати спати увечері, знаючи, що ніч буде тихою. Здоров’я та витримки – нашим дівчатам, які віддають своїй роботі частинку власного серця.
Вітання від керівника Центру
Приєднується до вітань свого колективу і директор Центру надання соціальних послуг Ворожбянської міської ради Іван Сіденко.
– Комунальна установа Ворожбянської міської ради «Центр надання соціальних послуг» створена зовсім недавно, на початку січня цього року, - розповідає керівник. - У нашому колективі працює 12 соціальних робітників, дев’ять із них обслуговують підопічних у Ворожбі і троє – в селах Ворожбянської громади. А всіх підопічних, за якими доглядають наші дівчата – 112. Це, зокрема, особи похилого віку, люди з інвалідністю та громадяни, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Фото: з відкритих джерел
Людмила Іванівна Кривонос обслуговує сімох підопічних у Ворожбі та п’ятьох – у Череватівці. За сумлінну працю до Дня соціального робітника її нагороджено Грамотою Департаменту соціального захисту Сумської обласної державної адміністрації.
Але треба віддати належне кожній із наших дівчат! Не дивлячись на важке сьогодення, небезпеку, обстріли чи негоду, мов справжні рятівниці, вони знаходять у собі моральні та фізичні сили, аби сісти на велосипед, навантажений провізією, й доставити людям продукти харчування, ліки, пакунки з гуманітарною допомогою… Доглядають їх, допомагаючи по господарству, вирішують інші життєво важливі питання, аби їхні підопічні відчували турботу й підтримку…
Тож, із нагоди свята від щирого серця дякую вам за вашу працю і бажаю рішучості, душевного спокою, надії на краще майбутнє, добра, здоров’я і поваги. Нехай у ваших родинах панують злагода і добробут, а в житті буде все те, чого ви прагнете. Ну і звичайно – миру всім нам і якнайскорішої Перемоги!
