Традиційно на початку року ми підбиваємо підсумки минулих подій, обговорюємо плани і згадуємо миті життя, які нас радували і чомусь навчили. Так було завжди. Але так вже не буде, бо рік, що минув, навчив нас по-іншому дивитись на життя, цінувати трохи інші моменти і найбільше мріяти про Перемогу.
Саме про це наша розмова з директором ДНЗ «Білопільське ВПУ» Юрієм Христієм.
- Юрію Григоровичу, рік почався 1 січня чи 24 лютого? Про підсумки якого періоду говоримо?
- Ні, рік почався за календарем, 1 січня, а круто розвернувся 24 лютого. Ми всі живі люди і до 23 лютого у нас були у кожного свої плани, мрії. До речі, ми з Вами разом відвідали Іскрисківщину і Безсалівку 22 лютого. Ви ж чули проблеми людей, їхні сподівання та надії. Не менше планів мав і наш навчальний заклад. Якраз напередодні нового року ми завершили ремонт у кабінеті, де готували водіїв, відремонтували фойє навчального корпусу, мали багато планів щодо вдосконалення начального процесу. Всі вже жили в очікуванні скасування карантину і хотіли якнайшвидше відновити заняття.
Готувались до весняної посівної, до іспитів, до нового набору учнів. Але ранок 24 лютого 2022 року поділив життя на «до» та «після». І коли вибухи чуєш у вікно, то зовсім інша реакція, ніж коли читаєш повідомлення в телефоні.
Знадобилося декілька хвилин і дзвінків, аби зрозуміти, що в тій мирній темряві ми залишаємо звичайне життя. Кожну наступну ніч спалахи вибухів робитимуть її ще темнішою. Прийшла війна. А з нею – інше життя.
- Я пам’ятаю, що Ви один із перших розповіли мені в телефон ранком 24 лютого про реальну картину на кордоні, бо тоді ж усі жили чутками і ніхто реально не розумів, що відбувається насправді.
- Так і було. Я прекрасно розумів, що у найбільшій небезпеці зараз діти, які мешкають у гуртожитках в Іскрисківщині та Білопіллі. Страшно навіть уявити, як вони зустріли війну далеко від батьків. З шостої ранку для нас розпочалась операція з умовною назвою «повернення дітей додому».
Спочатку забрали всіх з Іскрисківщини, а тоді вже думали, як відвезти їх додому. Найнебезпечніші маршрути я залишив собі. Повіз учня в Рижівку. Це було близько дев’ятої ранку. Десь за сто метрів до села нашу автівку зустрічали ворожі солдати зі зброєю. Тикнули автомат у машину, спитали, куди і чого їду.
Пояснив, що везу додому учня. Зазирнули у машину і пропустили. Можливо, ще зранку вони не були такими здичавілими, бо дозволили передати дитину батькам (це відбувалося в полі їхнього зору). Далі відвозили дітей у Нові Вирки, Шкуратівку, Річки.
Згадую, як саджали у поїзд хлопців-тростянчан. Ми сподівались, що вони поїдуть подалі від кордону і будуть у більшій безпеці, ніж тут. Але й гадки не мали, що діти потраплять у справжнє пекло війни. Та головна задача була – повернути їх у родини.
Не менш тривожно було і за власну родину, за працівників училища, за друзів, які залишалися у прикордонні. Власне, і за місто теж було тривожно. Ви ж пам’ятаєте, як ми, два заступники голови і кілька депутатів міськради зібрались 24 лютого у міській раді та обговорювали найближчі дії.
Не залишав без уваги колектив, і тих колег, які залишилися в місті, і тих, хто жив та продовжував працювати в Іскрисківщині.
Буквально за кілька днів ми відпрацювали алгоритм роботи з учнями, знали про кожного з них, бо підтримували постійний зв'язок. Пізніше створили інформаційну базу, аби відслідковувати, де хто перебуває. У моментах відімкнення інтернету, зв’язку, бойових дій у деяких районах області це зробити було непросто.
Дехто з наших учнів виїхав за кордон, хтось знайшов прихисток за межами області, інші продовжують жити в зоні бойових дій, але ми знаємо про кожного. Станом на 24 лютого у нас навчалось близько 400 учнів.
Колектив… Їм теж довелося несолодко. Спочатку працювали з дому, але працювали. Головне, всі підтримували один з одним зв’язок. Я як міг і чим міг допомагав. Освітній процес перебував під керівництвом департаменту і ми виконували всі вказівки та рекомендації. Але діяльність навчального закладу основана не лише на уроках. Є ще приміщення, виробнича база, які треба охороняти, опалювати, є певні технологічні процеси, які не зупиниш по телефону.
Приміром, взимку треба опалювати приміщення аби не розморозити системи. Оператори котелень не працюють дистанційно, як, словом, і сторожі. Їм у допомогу й задля безпеки закладу чоловіки всього колективу влаштували нічні чергування. А жінки в перші дні взялися переробляти м'ясо на тушонку, аби хоч якось забезпечити захисників продовольством. Тут стало в нагоді підсобне господарство.
Ми не лише працювали самі, а й залучали небайдужих громадян. Я був вражений, як люди приносили нам порожні банки для консервації.
- Як Ви підтримували настрій людей, чим мотивували і як заспокоювали?
- Власним прикладом. Коли керівник щодня на роботі, коли його бачать люди і він сам ухвалює рішення та завжди на зв’язку, надихає людей більше, ніж будь-які патріотичні пости у ФБ. Я і моя родина залишились у Білопіллі. Ми з першого дня вірили і віримо в Перемогу! Вірили крізь страх, крізь страх працювали. Виконували свій обов’язок кожен на своєму робочому місці.
Пережили багато викликів і здолали їх. Приміром, мали великі інформаційно-технічні проблеми: хакери «зламали» сайт училища. Онлайн-платформу, на якій здійснюється освітній процес, зламали в результаті хакерської атаки, після чого знищились файли з важливою інформацією. Це засмутило, але не зупинило. Поступово все відновлювали і працювали далі.
Тоді, весною, у квітні, коли з області остаточно вигнали ворога, нам здавалось, що найважче ми пережили і тепер Сумщина вільна.
- Але кордон і неадекватний сусід нікуди не зник.
- Так, і всі, хто живе на кордоні, мимоволі стали заручниками життя з ворогом, як б сказав, у зоні прямої видимості. Ми це розуміли і знали, що від своїх намірів максимально шкодити Україні він не відмовиться. Першим обстріляли Атинськ, постійно страждала від обстрілів Рижівка.
Ще у березні, коли ми на поля поруч із кордоном вносили добрива (війна війною а про урожай думати треба), знаходив на полі хвостовики від ракет і нерозірвані снаряди.
Перше, що ми зробили після визволення Сумщини, подбали про безпеку своїх працівників в Іскрисківщині: обладнали всім необхідним підвали, максимально перевели в Білопілля всі служби, провели навчання з техніки безпеки. І ці дії виявились не марними. Активні обстріли села почалися влітку. Спочатку «прилітало» на околиці села, на поля. А 4 липня для всіх нас вже розділив історію нашого училища навпіл.
Коли я гасив пожежу в комп’ютерному класі, який колись був гордістю училища, я думав лише про те, щоб ніхто з людей не постраждав, а вже тоді згадував, скільки довелося працювати, аби обладнати цей клас... Розбиті стіни, обгорілі меблі, техніка, вибиті вікна, двері… Коли ти бачиш, як за кілька хвилин знищується твоє дітище, справа твого життя, то дуже важко знаходити якийсь позитив і змусити себе думати про майбутнє.
Ми вивезли з розбитого корпусу максимум уцілілих речей, які обов’язково використаємо для навчання вже в іншому приміщенні. З липня ми вже знали, що треба переводити весь навчальний процес у Білопілля. Максимально робили все для того, щоб облаштувати класи, знайти технічні можливості для проведення занять онлайн.
Здавалось би, вже все витримали і пережили. І під обстрілами молотили на полях, об’їжджаючи вирви від снарядів та ховаючись у посадках від прямого влучання, і комбайни ховали між зеленими деревами, щоб дрони не бачили… І багато чого навчились робити. Але до 27 серпня не були готові.
Коли чуєш вибухи і розумієш, де це, то летиш туди на всій швидкості і зупиняєшся біля полум’я, яким огорнутий гуртожиток училища і сусідня школа…
В полум’ї згорів новий опалювальний котел, відремонтоване приміщення і старовинна цегла, якою Терещенко збудував гуртожиток для вихованців сільськогосподарської школи ще у 1902 році.
- Я бачила Ваші емоції за два дні після цього жахливого обстрілу, коли ще над зруйнованим гуртожитком здіймався дим… Не так просто загасити пожежу такого рівня. Де Ви знайшли сили для продовження роботи?
- Руйнуючи і знищуючи все, до чого може долетіти ворожий снаряд, ворог саме на те і на сподівається, що ми розплачемся, втечемо і здамося, що наші нерви не витримають і ми підемо на поступки, аби більше не переживати такі руйнування та втрати. Тож для мене відповідь очевидна: головне, берегти людей і продовжувати роботу.
Ну як ми можемо зрадити наших учнів, яких навчали, які пішли на фронт і віддали найцінніше – своє життя за можливість нам тут жити і працювати: Олексія Курбанова, Олександра Тимка, Віталія Мамочку, Олександра Кірсанова, Сергія Куценка, Олександра Заболотного, Олексія Куранова, Андрія Чигрина, Богдана Буслаєва. Ми не можемо зрадити і тих випускників, які зараз на фронті. Їм набагато важче. Тож ми повинні зібрати волю в кулак і йти працювати.
- Три найважливіших, на Вашу думку, досягнення за рік, що минув?
1. Важливим етапом у цій роботі стало питання безпеки, а точніше облаштування найпростішого укриття. Після низки перевірок (доступ технічної й запас питної води, їжі, медикаментів, площа, вентиляція, запасний вихід) його використання погодили відповідні служби.
2. За цей час ми випустили 196 кваліфікованих робітників, прийняли на навчання 186 першокурсників. Це не просто цифри, а долі і свідомість молодих українців, які готові працювати для підняття економіки та відбудови України.
3. І головне – колектив і сьогодні тримає професійно-технічний фронт прикордоння, фінансово організовується допомагати захисникам. Але в кожного з нас є мрія вигнати ворога з України й відбудувати втрачене.
- Дякую за розмову. Нехай все задумане здійсниться.
