«Коли вперше прилетіло у приміщення ФАПу, найбільш цінні речі перенесла додому», - розповідає Тетяна Якушко, фельдшер з Іскрисківщини.
Ми продовжуємо серію публікацій про медичних працівників Білопільщини, які стійко і професійно виконують свої обов’язки, залишилися працювати в прикордонних селах і отримують заслужені відзнаки та нагороди. Серед них – фельдшер Іскрисківщинського ФАПу Тетяна Якушко.
Розмова з нею у нас відбулась 22 січня, рівно через 11 місяців після попередньої зустрічі у цьому ж ФАПі. Ми згадали з Тетяною Миколаївною, які проблеми тоді обговорювали, що планували.
- Згадую ті часи, скільки було планів і водночас проблем… Якраз перед вторгненням прийшло повідомлення про переведення моєї посади на пів ставки. Як я тільки тоді обурювалась: як же працювати, як надавати допомогу людям по кілька годин на день, якщо звертаються цілодобово…
Дуже тішилася, що, дякуючи зусиллям місцевих сільгоспвиробників, у ФАП вдалося «зібрати» необхідне обладнання та інструменти. Нам тоді допомогли Юрій Христій, ТОВ «Агросвіт», ТОВ «Слобожанщина Агро». Ми придбали холодильник, замінили майже всі меблі та обладнання. Втім, не лише придбання необхідного обладнання забезпечувало сталу роботу ФАПу. А щоденні витрати? Вибачте, лампочки ніхто нам не придбав за рік. Я знову - до аграріїв: «Дайте - не минайте...». Так і жили до 24 лютого. А зранку почалось інше життя.
- А як Ви взагалі потрапили в Іскрисківщину? Ви ж - не місцева.
- Так, я народилась і виросла в Конотопському районі. Закінчила в Конотопі медучилище і поїхала за направленням у тоді молодіжне село, яке стрімко розбудовували, в Іскрисківщину. Хіба ж 34 роки тому хтось думав, що це - кордон із росією, що жити тут стане смертельно небезпечно?! Тоді це було молодіжне село з населенням більше тисячі людей.
Як розповідає жінка, колектив медпрацівників налічував чотири особи: і фельдшера, і акушерку, і фармацевта, і молодшу сестру. Тоді багатолюдними були села навколо Іскрисківщини: Безсалівка, Соляники.
- Тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. Ми одружилися. Маємо двох дітей. Тут і залишились працювати. В трудовій книжці – один запис, хіба що назви закладів змінювалися.
Та ще п'ять років тому змінилося місце розташування нашого ФАПу. Його перевели у нове адміністративне приміщення, де розташовані всі служби. Тут нам працювалося набагато зручніше. Фактично всі обов’язки колишнього ФАПу я виконую сама. Так, людей у селі стало менше, але ж і можливостей – теж. Вже і до Білопілля так просто не доїдеш, і школу закрили, а люди залишились в основному похилого віку і їм треба більше догляду, ніж медичної допомоги. Знову ж таки, ми говоримо категоріями до 24 лютого.
- А що змінилось?
- Все. 24 лютого прокинулися від вибухів. Чоловік був на чергуванні в училищі. Телефоную йому, сину… Трохи розгублені й налякані. Але одразу зрозуміли, що треба ховати у підвали дітей, які жили в гуртожитку училища, думати про власну безпеку. Втім, десь о шостій я пішла доглянути господарство: корову треба доїти, їй не поясниш, що стріляють, гусей та качок теж треба годувати.
О пів на дев’яту вже були на роботі. Зібрались усі працівники нашого адмінприміщення: і клубу, і ФАПу, і сільської ради. Слухали новини, дзвонили родичам. Відповідали на дзвінки, бо всі хвилювались: «Що у нас там?». А у нас тут було тривожно і страшно… Ми не знали, що нас чекає в найближчі дні.
Та вже після обіду 24 лютого я пішла на перший виклик. Лежачій хворій треба було зробити знеболювальний укол та перев’язку. Озиралася, прислухалася, чи не впаде десь снаряд, і йшла.
Через кілька днів уже оговтались і зрозуміли, що треба залишатись і допомагати людям. Від стресу у багатьох загострилися хронічні хвороби, особливо гіпертонія, серцево-судинні. Тож постійно виїжджала на виклики. Приймала людей у ФАПі, комусь допомагала на місці. Доводилось і доставляти у лікарню, у Білопілля.
- А де брали ліки, особливо у перші тижні війни, коли і в міських аптеках їх не було?
- Спочатку використовували власний невеликий запас. Потім староста Олексій Міллєр привіз необхідний на перший випадок набір ліків, щось передала «первинка».
Окремо хочу сказати про співпрацю і взаємодопомогу. Люди ділилися ліками. Ми приблизно знали, у кого які є запаси. Жоден не сказав: «Я не дам!». Підтримка і допомога одне одному тоді і зараз – вкрай важлива.
Після звільнення Сумщини ситуація змінилася. З одного боку покращилося постачання і продуктами, і ліками. А з іншого – почались регулярні обстріли села. Тож ми разом із керівництвом «первинки» ухвалили рішення максимально зберегти все обладнання та інструменти. Дещо перевезли у Білопілля, те, що можна забрати додому – забрала. І вже з дому надаю допомогу. І зробили ми це дуже вчасно, бо по приміщенню, де розташований ФАП та інші служби, почало «прилітати».
Першого січня, а потім восьмого, якраз на новорічно-різдвяні свята, найбільше «дісталось» приміщенню: вибиті шибки, пошкоджені стіни. Але я працюю і максимально стараюся допомагати тим людям, які залишилися в селі.
- З чим найчастіше звертаються зараз?
- Гіпертонія, стенокардія, серцево-судинні захворювання, інші хронічні хвороби. Є і онкохворі, і з цукровим діабетом. Ніхто «не відміняв» застуди, вірусні хвороби, травми. Після обстрілів всього буває. Доводилось і кровотечі зупиняти, і надавати іншу допомогу.
- Як Ви все встигаєте?
- Вже звикли. Ще й господарство тримаю. Куди ж без нього. І корова є, і птиця. Найбільше зараз хвилююсь не за себе, а за дітей. Приміром, донька навчається у 9 класі. Тож і живе між Білопіллям та Іскрисківщиною, бо то світла немає, то Інтернету. А навчатися треба.
Як це не парадоксально звучить, навчилася жити під обстрілами. Вже на звук визначаємо, який калібр летить, де впав, ховатися, чи це ще далеко...
Після обстрілів - уже традиційна процедура: передзвонити знайомим, розпитати, чи нікому не потрібна допомога. А ще - відповідати на дзвінки тих, хто мешкає далеко, бо люди читають повідомлення про обстріли Білопільської громади та дуже хвилюються за нас. Тож доводиться заспокоювати.
- Не думали виїжджати?
- Куди я поїду? Чоловік тут працює. І як людей залишу? Іноді хворим не стільки медикаментозне лікування потрібне, як просто психологічна допомога, підтримка, порада.
- Тетяно Миколаївно, днями у Вас день народження. Якого подарунку очікуєте?
- По-перше, хочу, щоб хоча б у цей день не було обстрілів. Хоч на свято ніхто і не розраховує, але холодець усе одно приготую. Головний мій подарунок – це новина про Перемогу. Тоді відзначимо не лише пиріжками та холодцем.
- Ваші побажання землякам.
- Тримайтесь! Терпіння всім нам. Сьогодні ми не одні. За нас – весь світ. Нам усі допомагають. І ми повинні вистояти і перемогти. Інакше бути не може. Треба ще більше об’єднатись і кожен на своєму місці повинен робити все максимально можливе для того, щоб подолати ворога. Ми це зробимо, я в це вірю і продовжую працювати в Іскрисківщині. Дякую всім за підтримку. За допомогу. За розуміння нашої біди. Ми сильні, коли разом.
- Я Вас вітаю з прийдешнім днем народження і бажаю відзначити його так, як Ви очікуєте!
Ось як розповідають про Тетяну Якушко її земляки
Оксана Бихова, колишній директор школи:
- Для сільських жителів фельдшер – це і медик, і психолог, і «засоби масової інформації», це - людина, від якої чекають не тільки надання медичної допомоги, а й щирої турботи, душевної розмови та звичайних життєвих порад. Ці якості притаманні нашому фельдшеру Тетяні Миколаївні Якушці.
Знаємо Тетяну Миколаївну, як компетентного фахівця та добру, щиру людину. Не кожен здатен витримати таке величезне навантаження та відповідальність, проте вона завжди чесно та віддано допомагала і сьогодні, у важких умовах, продовжує допомагати людям. Жителі довіряють Тетяні Миколаївні не тільки своє здоров’я, а й вирішення питань життєдіяльності села. Тож Тетяну Миколаївну неодноразово обирали депутатом сільської, а згодом - Білопільської міської ради, де вона активно відстоювала інтереси односельців. Поки існувала школа, фельдшер була частим гостем і як медик із профілактичною роботою, і як голова батьківського комітету. Завжди підтримувала ініціативи у створенні умов для навчання дітей та збереженні їхнього здоров’я, бо це – найголовніше.
Вітаємо з нагородою і Днем народження та дякуємо за сумлінну роботу.
Петро Кириленко, житель Іскрисківщини:
- Тетяну Миколаївну я знаю багато років. Життєлюбка, активістка, професіонал. Багато років займалась у художній самодіяльності, завжди брала участь у всіх заходах. А ще – неперевершена господиня. З початком вторгнення залишається в селі, допомагає гуманітаркою. Я не один раз був її пацієнтом. Призначення лікаря завжди виконує фахово. Треба - і додому прийде, і порадить. Як тільки в неї на все вистачало часу?! Щиро радий, що її відзначили нагородою. Давно пора.
Наталія Скрипкина, жителька Іскрисківщини:
- Тетяну Миколаївну знаю багато років, фактично - сусіди. Ще задовго до введення такої посади, як «Сімейний лікар», в Іскрисківщині вона й була таким лікарем. Знала про діагнози кожного, всім давала поради, допомагала. Власне, фахові та вчасні дії Тетяни Миколаївни врятували життя моїй мамі.
Ми багато років займаємося з нею у місцевій художній самодіяльності. Тетяна Миколаївна - дуже талановита. У неї - чудовий голос. Я сердечно дякую їй за відданість нашому селу, професіоналізм і щирість.
Цей матеріал створено в рамках проєкту «Сила місцевих медіа – для посилення згуртованості українців», що реалізується Громадською спілкою «Українська Асоціація Медіа Бізнесу» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».
