8 лютого Федору Даниловичу Овчаренку виповнилося б 110 років

Наталія Калініченко Головна редакторка

08 лютого 2023 14:12

8 лютого Федору Даниловичу Овчаренку виповнилося б 110 років. Дуже шкода, що наша пам’ять про цю видатну людину зникає разом із останніми хатами в його рідному селі Василівщина, неподалік Гуринівки. Саме на хуторі Василівщина, як це записано у Вікіпедії, 8 лютого в багатодітній селянській родині тринадцятою дитиною народився майбутній академік.

Селянська родина раділа народженню хлопчика. На жаль, у великій родині вижило лише четверо дітей. Батько Данило тоді вважався «середняком», відслужив 9 років у царській армії, брав участь у російсько-японській і Першій світовій війні. Родина і батька, і матері походила з земель колишніх Вольностей Війська Запорозького, звідки переселилися після 1775 року на Слобожанщину.

Федір закінчив початкову школу у рідному селі, а потім на відмінно Білопільську середню школу. За його спогадами, вчителі тодішньої чоловічої гімназії багато зробили для формування його особистості, культури, потягу до знань.

Особливий вплив на нього мала родина колишніх політкаторжан-есерів Котрохових, яка жила в їхньому будинку. Вони допомагали хлопцю навчатись математиці, географії, російській мові, прищепили любов до художньої літератури, багато цікавого і повчального розповіли про своє багате подіями життя. (У 1985 році, перебуваючи в Москві, Федір Данилович детально ознайомився в Музеї політкаторжан зі справою І.Котрохова, пам’ять про якого зберігав усе життя).

Після закінчення Білопільської середньої школи, поїхав навчатись у найближчий виш - педагогічний інститут у Глухові.

Здібний студент виявив свої організаційні та наукові здібності. Не маючи жодних зв’язків чи блату, був обраний секретарем комсомольської організації інституту. У 1934 році закінчив хіміко-біологічний факультет і два роки працював там асистентом на кафедрі загальної хімії у професора Павла Христофоровича Гребіня, якого називав своїм учителем.

У 1936 р. переїхав до Києва, працював вільнонайманим викладачем у 183 артилерійському полку, у вересні 1936 р. призвався до лав Червоної Армії, здобув спеціальність командира вогневого взводу. Дивом уник репресій у 1937 р., вчасно демобілізувався.

До початку війни працював асистентом на кафедрі неорганічної хімії Київського ветеринарного інституту у професора Бориса Миколайовича Шершевицького (його дід Павло Шершевицький був другом Тараса Шевченка), який став наставником Федора Овчаренка у хімічній науці.

Спілкування з науковою елітою тогочасної України вплинули на формування вітогляду людини, яка потім зробила неоціненний внесок у розвиток українскої не лише науки, а й культури.

У червні 1941 молодий викладч мобілізований до Червоної армії. Служив командиром вогневого взводу у 386 Окремому зенітно-артилерійському дивізіоні Резерву Головного командування. У лютому 1942 року призначений заступником командира батареї, у квітні 1944 - начальником штабу окремого артилерійського дивізіону. У червні 1944 - призначений старшим помічником відділу штабу артилерії 2 Прибалтійського фронту. Демобілізувався у Ленінграді у жовтні 1945 р.

Після повернення до Києва, продовжував працювати на кафедрі неорганічної хімії Київського ветеринарного інституту. У лютому 1948 року захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента, став завідувати кафедрою неорганічної та аналі-тичної хімії Київського ветеринарного інституту.

У лютому 1949 року перейшов працювати старшим науковим співробітником і завідувачем лабораторії до Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР, директором якого був Антон Думанський, «дідусь вітчизняної колоїдної хімії». Під його керівництвом у червні 1955 р. захистив докторську дисертацію: «Гідрофільність глин і глинистих мінералів». У 1956 створив в Інституті відділ фізичної хімії дисперсних мінералів, який очолював з 1963 по 1967 рік.

18 квітня 1961 року обраний академіком Академії наук УРСР за спеціальністю «Колоїдна хімія». З 1964 до 1968 року був головою правління Товариства «Знання» Української РСР. Організував видання науково-популярного ілюстрованого щорічника Україна. Наука і культура.

У 1967 році створив і очолив Інститут колоїдної хімії та хімії води (ІКХХВ) АН УРСР. Директором ІКХХВ був до квітня 1968 р., коли перейшов на партійну роботу; проте залишився в Інституті завідувачем відділу і надалі.

У 1983 році створив в ІКХХВ відділ природних дисперсних систем. На його базі у 1991 р. створив Інститут біоколоїдної хімії АН УРСР, який очолила його учениця професор Зоя Ульберг; перейшов працювати туди.

Лауреат Державної премії УРСР 1969 року - за роботу «Розробка проблеми фізико-хімічної механіки термосолестійких дисперсій глинистих мінералів»; співавтори Агабальянц Едуард Гаспарович, Круглицький Микола Миколайович, Ничипоренко Сергій Петрович.

Партійна кар’єра

У 1950-1956 роках - секретар партійного комітету Академії наук Української РСР.
У 1956-1958 роках - завідувач відділу науки і культури ЦК КПУ.
29 березня 1968 року призначений секретарем ЦК КПУ з ідеології (до нього цю посаду займав Андрій Скаба). Був однодумцем Петра Шелеста.
Помер 25 грудня 1996 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Після смерті Федора Овчаренка було видано книгу «Спогади» (Київ, 2000).

Ф.Д.Овчаренко, Спогади книга

Але за скупими рядками біографії, яку я взяла у Вікіпедії, приховано багато дуже цікавих і невідомих фактів із життя нашого земляка. Знайшла я їх у науковій праці Світлани Ляшко «Федір Данилович Овчаренко: Вчений у владі», витяги з якої ми публікуємо.

«Я обрав свій складний і нелегкий шлях у поєднанні інтересів вченого з інтересами суспільними. Це наклало відбиток і на мою суто дослідницьку роботу, якої я ніколи не полишав». Ф.Д.Овчаренко (Із його книги «Спогади»).

Ми не можемо зневажливо ставитись до української мови

За народженням, вихованням, самосвідомістю, духом Федір Овчаренко був українцем. Мова, література, кіно все життя залишалися цінністю для нього. В своїх спогадах, промовах, газетних статтях він виступав прихильником культури та історії України. Як свідомий українець, підтримував процеси українізації, вважав мову маркером національної української ідентичності.

Після наступної зустрічі з письменниками 16 жовтня він виокремлює кілька невідкладних питань, які вважав за потрібне включити до записки в ЦК КПУ. Серед них – відкриття журналів українською мовою, видання словника Б.Д. Грінченка, створення інституту для підготовки «чогось подібного до української енциклопедії», перекладати українською літературу зарубіжних письменників і братніх республік, «перевести роботу рад, партії, суду, прокуратури, торгівлі, всіх на українську мову» та ін. І завершує перелік дуже важливою думкою: «Все це потрібно робити бережно, щоб забезпечити високий рівень національної культури, не допускаючи адміні-стрування й насильницької українізації».

Колеги по партійній роботі згадували, що керівники та співробітники апарату Компартії України, як і органів державної влади, спілкувалися переважно російською мовою, проте були й винятки.

У нотатках Ф.Овчаренко повертається неодноразово до питання щодо нігілістичного ставлення до української мови в середовищі партійного керівництва: «Кадри не знають української мови!». «Президія мусить говорити і користуватись українською мовою»; «Вимагати від апарату ЦК всю роботу вести українською мовою»; «лекції, виступи, наради – українською мовою».

На засіданні в Спілці письменників України, що відбулася 15 вересня 1956 р., Ф.Овчаренко занотував: «Ми не можемо зневажливо ставитися до української мови. Зневажливе ставлення до української культури (викладають українську мову у деяких вузах російською мовою). Самі росіяни зневажатимуть нас, українців».

Словник Грінченка та українські наукові журнали

Федір Овчаренко не оминав увагою питання підготовки академічних термінологічних словників, тематичних і універсальних енциклопедій, зокрема, Української радянської енциклопедії (Постанова ЦК КПУ і Ради міністрів про видання УРЕ було прийнято 18.12.1957 р.), перевидання Словника української мови Бориса Грінченка. Він обґрунтовував перед Кабінетом міністрів і ЦК КПУ потребу збільшення обсягу і періодичності видання низки академічних журналів природознавчого напряму, і тоді чи не вперше в назву видання було винесено національний маркер «український» – «Український фізичний журнал», «Український біохімічний журнал», «Український геологічний журнал».

Навчання у вишах та репертуари театрів українською

Федір Овчаренко ініціював моніторинг вишів і технікумів, щоб з’ясувати кількість та обсяг предметів, що викладаються українською мовою; запропонував викладання у вишах більшості предметів українською мовою та їх забезпечення підручниками українською мовою; відкриття у вищих навчальних закладах факультетів кафедр історії України.

У межах останньої ініціативи академіка було задумано видання багатотомної історії України, історії України в документах і матеріалах, розробка бібліографії і історіографії історії України, надання нового імпульсу «Українському історичному журналу» (з 1957).

У сфері культури діяльність Ф.Д. Овчаренка передбачала участь у формуванні репертуарних планів театрів з перевагою україномовного репертуару, фінансову підтримку театрів, музеїв, бібліотек.

Створення Спілок журналістів, письменників та видавництво українських журналів

За сприяння Федора Овчаренка були створені Спілка журналістів України (1957), Спілка кінематографістів України (1957), перейменовано Спілку радянських письменників України на Спілку письменників України (1959). Почали видаватися нові художньо-літературні часописи «Музика», «Образотворче мистецтво», «Донбас» та ін. У 1962 році з’явилася газета «Літературна Україна» замість існуючої «Літературної газети» – повного аналогу прокремлівської «Литературной газеты».

У ці ж роки були здійснені передплатні видання класиків української літератури – І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, М. М. Коцюбинського, І. Франка (60 томів), другій том української літератури тощо.

Журнал «Всесвіт» та видавництво творів зарубіжних письменників

Федір Овчаренко сприяв у 1958 р. відновленню в Києві журналу іноземної літератури «Всесвіт», який став гідним конкурентом радянському журналу «Иностранная литература». На сторінках журналу уперше в СРСР вийшли друком твори Грема Гріна, Еріха Марії Ремарка, Вільяма Фолкнера, Станіслава Лема, Айзека Азімова, Габріель Гарсіа Маркеса та ін.

Повернення пам’яті про земляка Олександра Олеся

За протекції Федора Овчаренка вийшли друком твори його земляка, відомого поета, драматурга, перекладача Олександра Олеся.

За його спогадами, із поезією О.Олеся академік познайомився завдяки вчительці української мови і літератури білопільської середньої школи К.П. Ярковій. Вірші поета запали йому в душу, стали частиною особистої історії.

В часи сталінщини поезію О.Олеся забороняли на Батьківщині, вилучали з історії української літератури, а книги – з бібліотек. У робочих нотатках того часу Овчаренко неодноразово повертається до необхідності видання поезій Олеся в Україні.

Ця тема неодноразово обговорювалася у Спілці письменників України, її підтримав директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії академік М.Т.Рильський. Видавати твори було неможливим без погодження на високому рівні, у тому числі і з КДБ.

У 1958 р. у недовгі часи лібералізації радянського суспільства у видавництві «Радянський письменник» надрукував вибрані праці О.Олеся, про що Ф.Д. Овчаренко нотує: «У 50 роки, коли я відав у ЦК відділом науки і культури, мені дещо вдалося зробити в поверненні імені О.Олеся до України, цьому сприяв поет М.Бажан».

Секретар ЦК КПУ з ідеології - третя особа в керівництві партії та республіки

Федір Овчаренко наукову діяльність поєднував з депутатством у Верховній Раді УРСР, участю у роботі Міжпарламентського союзу, керівництвом Товариства «Знання» (від 1964).

В 1968–1972 рр. очолював ідеологічний відділ секретаріату ЦК КПУ і у неофіційній ієрархії вважався третьою особою в керівництві партії та республіки. Це був свого роду політичний олімп. Ця посада була запропонована Федору Даниловичу у березні 1968 р. першим секретарем ЦК КПУ П.Ю.Шелестом. Гарні ділові стосунки, взаєморозуміння між ними встановилися ще в середині 1950 років. Свою згоду зайняти політичну посаду і відповідати за ідеологічний напрям роботи в Україні Ф.Д.Овчаренко пояснює так: «Мене довго вмовляли, я вагався, але зрештою подумав, що коли не погоджусь, то прийде хтось інший, і буде набагато гірше. Адже я прагнув працювати для української культури».

Часи секретарства Федора Овчаренка припали на зародження дисидентського руху в СРСР та УРСР, представники якого відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою. Серед тих, хто відкрито критикував офіційну ідеологію та політику, пробуджував громадянську та національну свідомість слід назвати працю літературознавця, критика, громадського діяча І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій автор звинувачував КПРС та КПУ в антидемократизмі й русифікації під виглядом інтернаціоналізму.

У березні 1972 року І.Дзюбу хотіли звільнити з посади редактора видавництва «Дніпро». На подання Голови КДБ В.В.Федорчука щодо звільнення останнього з роботи Шелест наклав резолюцію: «Тов. Овчаренку Ф.Д. Ужити заходів. Дзюба повинен працювати до повного вирішення питання. Доповісте».

На свій посаді Ф.Овчаренко намагався до мінімуму звести можливі наслідки репресивних акцій щодо творчої інтелігенції (О.Т. Гончар, І.М.Дзюба та ін.).

Одна із резонансних справ того часу була спрямована проти члена Спілки письменників України О.Т.Гончара і його твору «Собор» як «ідеологічно шкідливого з неправильним зображенням нашої дійсності» (1968). Нищівна кампанія проти роману у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в країні. На вирішення цього питання в контексті боротьби з буржуазним націоналізмом звернув увагу Л.І.Брежнєв під час співбесіди з Ф.Овчаренком. За спогадами О.Гончара, Овчаренко «став в обороні до «Собору» і дав відсіч першому секретареві Дніпропетровського обкому КПУ О.Ф.Ватченку, що на деякий час зупинило переслідування письменника.

Про одне з таких засідань, що відбулося 20.08.1968 р. у будинку Спілки письменників України та супроводжувалося цькуванням автора, О.Гончар резюмував у щоденнику: «Секретар ЦК КПУ з ідеології в міру сил допомагав мені». Виступаючи на зборах письменників у 1969 р., Овчаренко зазначив: «… Багато зараз йде розмов про новий роман Олеся Гончара «Собор», який написаний у сучасному публіцистично загостреному стилі. Одні захоплюються, інші навпаки – вважають, що це невдача автора … «Собор» – це твір складний. Написаний він зрілим майстром, які, якщо так можна виразитися, дещо відійшов від тієї всім відомої гончарівської манери, в якій були написані «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Тронка». Але сталося так, що літературна критика не справилася зі своїми обов’язками об’єктивно оцінити твір … Переконаний, що не секретарі ЦК КП України повинні виступати літературними критиками».

Серед корисних і перспективних кроків Овчаренка і його однодумців у гуманітарних питаннях (за спогадами колег) – надання путівки в життя унікальній краєзнавчій енциклопедії у 26 томах («Історія міст і сіл Української РСР»; 1967– 1974), розвиток ідеї і практичні дії задля створення на честь Запорізької Січі Державного історико-культурного заповідника на о.Хортиця (Постанова Ради міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р.), видання першого козацького літопису XVII– XVIII – «Літопис Самовидця», підготовленого до друку Я.Дзирою (1971)47, монографії Р. Іванченко «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії і України (ІІ половина ХІХ століття» (К., 1971) 48, О. Апанович «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (К., 1969).

Академік сприяв українському друкованому слову, зокрема публікації історичного роману Р. Іваничука «Мальви» (1968), повісті С.Плачинди, Ю.Колісниченко «Неопалима купина» (1970,1971), роману І. Білика «Меч Арея» (1972).

Підтримав створення та вихід на екран фільму Ю.Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» та С.Параджанова «Тіні забутих предків» (1964) та (1970). Про ці події у «Спогадах» Овчаренка залишився запис: «Довелося мені допомагати відомому режисерові Параджанову. Я організував його зустріч з Шелестом, умовив членів політбюро переглянути фільм «Тіні забутих предків» і саме це відкрило цьому фільмові дорогу у кінозалі. «Білий птах з чорною ознакою» теж був на студії ім. Довженка переглянути всім складом політбюро».

На початку 1972 р. після арешту В.Чорновола, І.Світличного, В.Стуса, І.Дзюби та інших інакомислячих голова КДБ УРСР В.В.Федорчук запропонував Ф.Д.Овчаренку «написати статтю із засудженням Світличного, Михайла Гориня, Валентина Мороза, арештованого ще у червні 1970 року. Федір Данилович перевірив їхні особові справи і відмовився це зробити, ще й повідомив Шелестові про неподобства з їхніми арештами».

Наукова робота

Основні роботи Федора Овчаренка присвячено колоїдній хімії. Детально вивчив проблему ліофільно твердих дисперсних тіл і фізико-хімічну механіку водних і неводних дисперсій мінералів. Встановив механізм взаємодії різних дисперсних мінералів з полярними та неполярними дисперсійними середовищами і визначив товщину сольватних шарів на їхній поверхні. Показав роль гідрофільності у процесах структуроутворення. Розробив принципи одержання нових дисперсних матеріалів (адсорбентів, наповнювачів, структуроутворювачів із заданими властивостями) і колоїдних систем.

Є автором наукового відкриття (грудень 1988 року) - вибіркової гетерокоагуляції мікроорганізмів з колоїдними частками металів. Це наукове відкриття має фундаментальне значення, оскільки дозволяє видобувати «тонке золото» та інші цінні метали (срібло, платину) в родовищах із розсіяним вмістом цих металів у рудах (напр., Мужіївське родовище на Закарпатті), а також уникнути значного забруднення природного довкілля (що спостерігається при теперішніх технологіях із застосування ціанідів). Своє відкриття Овчаренко вважав підтвердженням ідеї Володимира Вернадського про біогеохімічну основу біосфери.

Учений є автором і співавтором понад 800 наукових праць. Член Нью-Йоркської академії наук. Рішенням Кембридзького комітету в 1995 р. визнаний Людиною року.

Дружина Федора Овчаренка Касьяненко Інга Володимирівна - український фармаколог, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України. Дочка Наталія - доктор філологічних наук, завідувач відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

14. У 1998 році ім'я Федора Даниловича Овчаренка присвоєно Інституту біоколоїдної хімії НАН України, створеному в 1991 році за його ініціативою. На будівлі інституту встановлено меморіальну дошку.