Про нашого друга, колегу, товариша важко згадувати у минулому часі. З кожним днем усе більше і більше не вистачає його порад, уваги, доброго слова чи зауваження. Все частіше згадуємо слова, які так йому і не сказали. А сказати є що.
За своє життя і роботу у Павлівці Іван Петрович «виростив» не одне покоління аграріїв, навчив своїм прикладом любити землю, відповідально ставитися до роботи, шанувати людей.
Щороку йшли з життя люди, з якими Іван Петрович дружив, працював, відпочивав. І все більше цінував тих, хто залишався поруч.
Найбільша його втрата – два сина. Найбільшим його щастям стали онук Іван, названий на честь дідуся і схожий на нього як дві краплі води, і онучка Марійка.
Непросто пережив Іван Петрович руйнування ворожими снарядами будинку, який зводив для родини і де вона прожила найщасливіші роки. Але не покладав рук, підбадьорював нас і згуртовував навколо себе.
Не міг він жити без своєї Павлівки, і того трагічного дня не повернувся звідти.
Для нас пам’ять про нього - це не лише слова. Це, передовсім, ставлення до роботи і збереження всього того, що він залишив, над чим працював.
Ми зробимо все, щоб Тобі, наш друже, не соромно було за нас, за справи, які Ти започаткував, за ставлення до Твоєї родини, яку ми не залишимо без підтримки, за втілення в життя всього того досвіду, який ми запозичили у тебе. Спочивай з миром. Земля Тобі пухом і Царство Небесне.
С.Титов, Ю.Христій, М.Плащов, Ю.Андрусенко.
Спомин
УАЗик, підскакуючи на вибоїнах та охолоджуючись в калюжах, мчав весняним полем. Хоч сонечко і світило по-весняному, але північно-західний вітер робив свою справу і мені довелося закрити віконце автомобіля, аби протяг не пронизував розгарячіле тіло. Їхав і думав, що скоро закінчиться ґрунтова дорога і я виїду на трасу, яка веде від міста до села. Вдовж цієї траси висіяні озимі культури, які на той час складали основу сівозмін підприємств.
Про сівозміну, внесення добрив, про всі заходи, які відтворювали родючість грунтів, я знав дуже добре, бо на той час працював у такому зараз вже забутому підприємстві, як «Райсільгоспхімія», у загоні, який називався «Родючість».
Від грамотної праці керівників колгоспів та цього загону залежав успіх майбутнього врожаю. Тож доводилося працювати з усіма керівниками. А особливо під час внесення добрив: як мінеральних, так і органічних. Тож ми часто виїжджали в поле і самі перевіряли, як сходить озимина.
Сніг оголив вже паростки пшениці і їх пригнічений розвиток було видно, як на долоні. Я вивчав стан паростків, а з лісополоси вийшов чоловік. В одній руці тримав жмут паростків озимини, а в другій - довгі лозини. Я вийшов з авто і поспішив назустріч.
Не дійшовши на крок до мене, він зміряв мене поглядом із ніг до голови і вимовив: «Ручкатися не будемо, в мене руки зайняті. А тобі, як представнику такої організації, потрібно розказати мені, в якому стані озимина та що їй потрібно, аби витягнути хоч по-середньому».
Це був Іван Петрович Худін. Я переминався з ноги на ногу та почав пояснювати, що підбираю містину для складування міндобрив.
Але він одразу осік: «Містину треба відшукувати в гумових чоботях, а не з кабіни цього ровера, сліди якого грейдером прийдеться загортати. Це все - копійки, а копійки - це рублі, які ти ще здереш за внесення, доставку. Так?».
Я погодився…
А Іван Петрович продовжував: «Щоб ти не приїхав сюди даремно, то іди візьми гумові чоботи в моєму УАЗику, взуй їх та йди до мене. Вдвох швидше вирішимо, що робити з цим посівом».
Закипіла робота, розставили лозинки по метру, по десять метрів, поміж них ми підрахували живі й мертві рослини. Нарешті, футболка на ньому стала зовсім мокра, але він жодного разу не звернув уваги на вітер, що дув із північного заходу. Після майже тригодинного спільного повзання по землі та нашого підрахунку, ми дійшли висновку, що цього поля пересівати не будемо, а залишимо, попередньо підживимо азотними добривами з наступним боронуванням.
Змахнувши піт на чолі, Іван Петрович вимовив: «Іноді життя потрібно доганяти. Я - не агроном, а хочу знати все про неї, матінку…». Часто у своїх розмовах він називав землю матінкою, і вона віддячувала йому сторицею за його любов до неї. Тільки хотів спитати: «А де ж ваші спеціалісти?», як Іван Петрович відповів:
- Сам хочу в усьому розібратись і зрозуміти, щоб були аргументи перевіряти своїх спеціалістів. Як же я буду щось питати, якщо сам на цьому не розуміюсь...».
Таким ми всі знали Івана Петровича: якщо поставив якесь завдання, то краще виконати і чесно відзвітувати. Інакше сам усе перевірить, знайде, де недопрацьовано і довіри до тебе вже не буде.
Після нашої роботи Іван Петрович дружньо звернувся: «Не держи на мене зла, що тебе приморив. Це я і для того, щоб показати своїм, що я теж розбираюся в агрономії і послухати, що вони говоритимуть щодо цього поля».
Нарешті, я побачив усмішку задоволеного хлібороба.
- Пішли, у моєму УАЗику й перекусимо, а то бач скільки лозинок понатикали!». І він простягнув мені руку, руку хлібороба.
Іван Петрович залишив неоціненний досвід любові до землі і її шанування. Смерть вирвала цю чудову людину з наших лав. Проте пам’ять про нього завжди залишиться в наших серцях.
Пухом Тобі земля, яку Ти любив і шанував.
В.Кандиба. с.Павлівка.
