Щороку всіх українських медиків вітали у третю неділю червня. Але, починаючи з 2023 року, ця дата змінилася. Відповідно до Указу Президента України День медичного працівника в Україні тепер - 27 липня. Лікарі, медсестри і медбрати, парамедики, фельдшери, акушери, лаборанти, санітари - всі працівники сфери охорони здоров'я - цього дня, як правило, знаходяться на своєму "бойовому" посту: хтось - у тилу, а хтось - на передовій.
Сьогодні медики виконують неймовірно важливу роботу, щодня рятуючи тисячі життів і часто ризикуючи власним. День медичного працівника – чудова нагода висловити подяку і повагу за їхню важку працю, витривалість, терпіння і доброту.
Починаємо розповідь про лікарів Білопільської міської лікарні. Поспілкувавшись із ними, ми запитали, як на їхнє життя і роботу вплинули пандемія ковіду та повномасштабне вторгнення і про те, що додає їм сили тримати оборону на «медичному фронті».
Лариса Назаревська, терапевт Білопільської міської лікарні
Фото: facebook.com/Білопільська міська лікарня
Народилась і виросла в Білопіллі. Навчалась у Чернівецькому (на той час) медичному інституті. З 1991 року проходила інтернатуру в Сумах. Починаючи з 1992 року працює в Білопіллі.
- У період пандемії ковіду було дуже важко, адже з терапевта довелося оперативно «перекваліфікуватись» в інфекціоніста і лікувати ковідних хворих у терапевтичному відділенні. Разом із іншими лікарями, незалежно від спеціалізації, слухали чимало онлайн-конференцій, яких на той час було дуже багато, навчалися, записували, радились, телефонували своїм колегам із інших лікарень, інших міст, набирались досвіду і ділились своїм. Адже в інституті ми не вивчали цієї хвороби, про неї ніхто не знав.
Відділення на 30 ліжок були заповнені на сто відсотків. Та й сама примудрилась на самому початку пандемії перехворіти на ковід. Перенесла хворобу важко. Були такі дні, коли думала, що не виживу… А після лікарняного одразу стала до роботи у відділенні. І, мабуть, завдяки тому, що перенесла ковід на собі, а не просто вивчила його по книжках, дізналась про багато нюансів, що допомогли в подальшому лікуванні пацієнтів.
Із початком повномасштабної війни продовжила роботу тут, у Білопіллі, нікуди не виїжджала. Пережили на роботі і страшний обстріл 30 листопада минулого року. Коли почули перший вибух, саме була на обході. Але зорієнтувались швидко. Взяли з собою сумку з необхідними ліками для надання невідкладної допомоги, яку підготували заздалегідь, і вивели пацієнтів через центральний та "чорний" виходи. До подібних подій у нашому місті треба бути готовим завжди. Ми маємо чіткий план дій – кому куди йти, що робити і які палати на який вихід виводити. Тож ми практично вклалися в чотири хвилини між вибухами: спустились в укриття самі та вивели пацієнтів.
За період повномасштабної у відпустці була лише 10 днів, бо нема кому підмінити. Звісно, лікарі є, але в кожного – своя робота, свої обов’язки, тож, працюємо в такому шаленому темпі, бо треба лікувати людей. Наше відділення заповнене майже постійно… Адже кожен обстріл міста дуже багато жителів переносять надто важко: звертаються з гіпертонічними кризами, стенокардіями, потрапляють до нас з інфарктами. І треба їх рятувати і рятуватися самій, поринаючи в роботу з головою.
Я по життю – трудоголік і без роботи себе просто не уявляю. Навіть у вихідні спочатку мрію виспатися, а потім все одно хочу до лікарні! Бо там - усі мої думки… Постійно телефоную у відділення, дізнаюсь про стан справ. Напевно, всі ті роки, які я пропрацювала в лікарні, зріднили мене з роботою, і колектив став моєю другою сім’єю.
Дуже надихає мене і моя донечка, яка також стала медиком і зараз працює фельдшером швидкої допомоги. Як то кажуть, пішла маминою стежкою. Адже зі мною вона на роботі – з двох років. Мені не було з ким залишати її вдома, тож брала з собою на чергування. Бувало, о 2 ночі викличуть, піднімаю її, беру «під пахву», сідаю у швидку і – до лікарні. Я до ранку – біля важкого хворого і вона зі мною поруч. Я на нічному чергуванні – вона біля мене, я на денному – вона бігає по всій лікарні. Бувало і шукати її доводилося, а вона то на ліфті катається, то в ортопедії хазяйнує – пацієнтам із переломами, які лежать на витягуванні, гирі з ніг знімає, розвантажує. А вони мовчать і не розуміють, що то за маленька «медсестра» до них завітала. Коли ж підросла, одразу мені сказала: «Я буду медиком!». Тож, можна сказати, це наше родинне свято, яке ми скромно відзначимо з нею та моїм зятем.
На жаль, не зможемо його розділити з моєю мамою, якої немає вже п’ять років. Вона завжди мене підтримувала в роботі, цікавилась і часто радила: «Де можна, підключай у лікування трави, щоб поменше було різної хімії…».
Загалом, працюватимемо далі. Тут, у рідному місті, зі своїм колективом і пацієнтами, яких я не покину. Зараз тема евакуації досить актуальна, і ми також постійно обговорюємо з персоналом відділення. Відповідь одна: «Ми нікуди не поїдемо!». Як говорила моя колега-подруга Олена Іванівна Бойко: «Що вони таке надумали?! А хто ж наших людей лікуватиме?!»
Людмила Захаренкова, завідувачка інфекційного відділення
Фото: facebook.com/Людмила Захаренкова
Народилась у м.Барвінкове, що на Харківщині. У 1972 році закінчила Харківський медичний інститут. На Білопільщину приїхала разом із чоловіком, який свого часу працював головним лікарем санепідемстанції в Білопіллі. З 1994 року працює завідувачкою інфекційного відділення Білопільської центральної районної (нині – міської) лікарні.
- COVID-19 став для нашого колективу справжнім випробуванням. На початку було дуже важко і лікарям, і медичним сестрам усієї лікарні. Оскільки хворих госпіталізовували не тільки з Білопільщини, а й із Путивля, Бурині та Сум, додатково були розгорнуті ковідні ліжка в дитячому і терапевтичному відділеннях із залученням персоналу цих відділень. А для допомоги нашому відділенню ми залучали персонал анестезіологічного відділення. Досить оперативно нам привезли медикаменти, захисні костюми, додатково були підключені кисневі точки, налагоджена централізована подача кисню.
Раніше мені доводилось працювати з такими важкими інфекціями як паратиф, черевний тиф, дифтерія, лептоспіроз, але з таким агресивним вірусом як ковід ми зіткнулись уперше, тим більше – в таких масштабах. Важкі стадії ковіду, поєднані з супутніми хронічними захворюваннями забрали багато життів… Серед них – і життя моїх колег та друзів. Ми надавали всю необхідну допомогу, але організм, ослаблений хворобою, не витримав.
Зараз у колективі іноді дивуємось, як ми витримували той період – із самого ранку до кінця зміни – в захисних костюмах... Мої дівчата називали їх «кольчугами».
Витримали… І думали, що нарешті можна видихнути, але прийшло нове випробування - повномасштабна війна. Постійні тривоги та обстріли дуже впливають на нервову систему колективу та пацієнтів, яких ми щоразу намагаємось убезпечити: спускаємось разом в укриття. Та все одно, сидячи там, щоразу переживаєш – куди прилетить і чи всі в лікарні встигли сховатись.
Так, під час обстрілу в листопаді лікарня понесла значні руйнування. Не оминула біда і наше відділення, в якому було вибито більше 20 вікон. Та матеріальні втрати – ніщо, порівняно з тією тривогою за людей, яку просто неможливо передати словами.
Але тримаємось, попри все. Завдяки рідним та близьким людям, синові та його сім’ї, а особливо – моїй маленькій правнучці, завдяки колективу та роботі, яку я дуже люблю. Робочий темп, до якого я звикла протягом багатьох років, спілкування з людьми та колегами, задоволення від того, що мої пацієнти одужують і йдуть від нас у доброму настрої – все це дає енергію і стимул до життя. Ти відчуваєш, що потрібен!
Микола Шпетний, хірург Білопільської міської лікарні
Фото: facebook.com/Микола Шпетний
Народився в Біланах, навчався у Біланівській, потім у Вирівській школі. З 2008 по 2014 роки - в Сумському медичному інституті. До 2017 року проходив інтернатуру в Білопільській (на той час) районній лікарні. У 2020 році, у Київській академії післядипломної освіти ім. Шупика здобув другу освіту за спеціальністю «лікар-ендоскопіст».
- Якщо згадувати про період пандемії, то в силу моєї спеціальності, хоч я і не лікував хворих на ковід, але він таки вплинув на мою роботу, як хірурга. Так, було кілька неординарних випадків, що виникали як наслідок перенесеної хвороби: пневмоторакс, простіше кажучи – розрив легені, коли доводилося робити міні-операцію, аби людина могла дихати. Довелося зіткнутися в роботі і з розривом трахеї, а ще – з тромбозом нижньої кінцівки після лікування ковіду. На жаль, тоді пацієнт втратив ногу… Це вкрай важкі ситуації, коли доводиться діяти хоч і не на хвилини, але максимально швидко потрібно надати допомогу, аби врятувати людині життя.
З початком повномасштабної війни я нікуди не виїжджав. Працюю на своєму робочому місці, як і завжди. Хоча війна таки вплинула на роботу. Пацієнти менше звертаються за допомогою, навіть при тому, що під кабінетом хірурга постійно – великі черги.
Крім того, працюю лікарем-ендоскопістом, на сучасній апаратурі проводжу колоноскопію та обстежую шлунково-кишковий тракт (езофагогастродуоденоскопія). Протягом трьох років вдалося виявити багато випадків колітів, поліпів, гастритів, виразок та інших хвороб, а далі разом із колегою – Оленою Іванівною Бойко ми проводили операції. На жаль, виявляли і онкологічні захворювання…
Окреме питання – тривоги та обстріли. 30 листопада минулого року наша лікарня досить серйозно постраждала від ворожої атаки, в тому числі і мій кабінет. Саме в той час ми з медсестрою робили пацієнту перев’язку (добре, що це була не операція, бо залишились би в кабінеті назавжди…). Коли почули перший вибух, вивели пацієнта в коридор, сповістили людей, що чути вибухи, і всі оперативно пішли до укриття. Дякувати Богу, того дня в лікарні ніхто не загинув.
Головне, що в такий важкий час поруч зі мною – моя сім’я: батьки, дружина та маленька донечка, які завжди підтримують, вселяють віру в себе і бажання працювати, незважаючи ні на що. І навіть маючи можливість виїхати кудись «у безпеку», я хочу залишатись тут, у рідному місті, і допомагати нашим жителям боротися за їхнє здоров’я та життя. Можна сказати, що я ідейно залишаюсь тут, аби не підводити ані колектив, ані своїх потенційних пацієнтів.
З нагоди професійного свята хотів би привітати усіх колег-медиків та подякувати своїм наставникам, які підтримували мене під час інтернатури: Олена Іванівна Бойко, можна сказати, моя «мама», як хірурга, а також Зінаїда Миколаївна Ставицька та Олег Богданович Бокало. Від них набирався досвіду, вчився. Хоч навчання продовжую і зараз: їжджу на спеціалізовані конференції, курси, вдосконалюю свої знання, які принесуть користь моїм пацієнтам.
Вітаємо медиків Білопільщини з професійним святом! Ваша непохитна відданість і сильний характер допомагають подолати будь-які перешкоди на шляху до одужання і зцілення. Нехай ваші руки завжди будуть наповнені силою і ніжністю, а ваші серця - добротою і співчуттям. Ви - надія для тих, хто стикається з випробуваннями здоров'я, і ваша присутність лікує не тільки тіла, а й душі. Бажаємо успіхів у всіх ваших благородних справах.
