Як живе і про що мріє Лариса Шаванова, яка однією з останніх евакуювалась зі знищеного ворогом села Волфине.
На час нашої розмови, в липні 2023 року, села, де народилось не одне покоління Шаванових, уже фактично не існує. Розташоване якраз на кордоні з рф, воно знищене ворогом повністю.
У січні 2023 року Лариса Євгенівна однією з останніх на своїй вулиці виїхала з Волфиного. Та розповідь про свою історію і долю починає здалеку:
- А ви знаєте, як поблизу Павлівки з’явилося наше село? Жителів села, яке розташоване у глибині Курської області, виміняли ще років двісті тому на сім породистих собак і переселили поближче до основного панського маєтку. Серед тих родин, які першими переїхали, хоч і не зі своєї волі, були і далекі предки мого батька. На місцевому волфинському кладовищі - вся історія нашої родини.
Доля склалася так, що я певний час працювала і жила в росії. Та коли захворіли батьки, повернулася додому їх доглядати. Останні 30 років жила у Волфиному.
До останньої можливості залишалась у селі і хотіла, щоб і мене теж поховали поруч із батьками. А тепер ось уже пів року живу в Білопіллі… Ну як живу… Щодня згадую рідне Волфине і плачу.
Село Волфине було відоме далеко за межами Білопільщини не лише історією його придбання, а й мало багато визначних місць.
До 2014 року тут працювала одна з найстаріших залізничних станцій, яку було відкрито ще у листопаді 1868 року, під час будівництва Курсько-Київської залізниці, і тоді називалась Новосілки. Назва Волфине з’явилась у 1904 році. Тоді ж було збудоване приміщення вокзалу, яке зруйнували російські війська у 2023 році.
- Майже рік від початку війни у нас іще більш-менш можна було жити, - згадує Лариса Євгенівна. - А з осені 2022 року обстрілювали село по кілька разів на день. Якісь будинки пошкоджували, якісь знищували зовсім. Після смерті батьків я залишилась сама, якось пристосовувалась до нових реалій життя: кілька разів на тиждень приходила соціальна робітниця, допомагали сусіди, привозили з Білопілля ліки та їжу. Але під час обстрілів було дуже страшно. Я ховалась у сарай, у солому, надягала на голову два мішки, щоб не дуже чути вибухи і відчувала, як усе навколо здригається, - розповідає з плачем жінка.
У неї з родичів залишився син, який мешкає далеко в росії. Він кілька разів пропонував матері переїхати до нього, але вона категорично відмовилася.
- Кому я там потрібна? Інвалід, ходжу на двох палицях, доживу вже в Україні. Нехай поховають біля батьків.
- У Білопілля Ларису Євгенівну перевезли, коли їхню вулицю, будинок за будинком, почали нищити обстрілами з рф, - розповідає староста Світлана Федорченко. - Коли місцевий підприємець посадив жінку в машину і вони доїхали до кінця вулиці, в її хату влучив снаряд. А наступного дня вона згоріла.
- Я зібрала дві сумки, - говорить Лариса Євгенівна. – Коли дивилась на все, що наживали батьки, де кожен куточок і кожна річ – це спогад і хвилюючі моменти, то першими склала фотографії і фотоплівки. Саме в них – уся історія нашої родини. Поклала кілька теплих речей, бо зима ж попереду. Вийшла на вулицю, стою і плачу, чекаю машину.… Розумію, що може вже ніколи сюди не повернусь. Аж тут дивлюсь, біжить кріль… Люди, коли виїжджали, повідкривали всі клітки і сараї та випустили тварин, аби ті не померли голодною смертю. Спіймала я того кроля і, щоб хоч якось себе зайняти та час очікування машини пройшов швидше, засмажила… Думаю: хтозна, де буду ночувати, так хоч на перший випадок матиму їжу.
Найбільше не хотілось їхати в притулок чи будинок для престарілих. Доживати віку в цих закладах – для мене було найстрашнішим. Добрі люди допомогли знайти у Білопіллі квартиру і зараз я тут живу.
Директор Білопільського територіального центру Наталія Циганок пояснює, що їхня установа опікується людьми, які потребують догляду і опіки.
- Ми маємо відділення з цілодобовим перебуванням людей, котрі опинились у безвихідному становищі, яким немає де жити і немає кому їх доглядати. Ларисі Євгенівні ми знайшли квартиру в Білопіллі і закріпили за нею нашого соціального робітника, яка приходить до неї додому і надає відповідні послуги.
- Лариса Євгенівна – мужня жінка, - говорить Тетяна, соціальна робітниця. - Непросто людині звикати до нових умов життя, фактично починати його заново. Втім, навіть після всього, що пережила, вона намагається слідкувати за подіями. Читає книги, дивиться телевізор, розповідає багато історій зі свого життя.
А згадати жінці є що. Ми розглядали врятовані нею фото з батьківської хати і вона їх коментувала.
- Бачите оцю білявку в купальнику? Це я на Кубі, куди літала по путівці. Мені там не сподобалось, дуже спекотно. Натомість любила подорожувати Кавказом. Знала не лише морське узбережжя та туристичні місця, а й ходила у гори.
А ще, зізнається жінка, у Волгограді у місцевому басейні стоїть скульптура: традиційна дівчина з веслом. Так от моделлю для скульптора була саме молода Лариса…
- Важко, мабуть, уявити, дивлячись, як я нині ледве рухаюсь із двома палицями, що колись слугувала моделлю…
Згадала Лариса Євгенівна не лише історію батьківської родини.
- Моя мама – в дівоцтві Білокур, уродженка Богданівки.
- А може ви ще й родичі відомої художниці? – навмання запитала я.
- Так, Катерина Білокур – моя тітка, мамина двоюрідна сестра.
Фото: з відкритих джерел
І далі жінка згадувала дитинство і гостини у тітки:
- Ми їздили до дідуся в Богданівку, де в одному дворі жила і родина тітки Катерини. Своїх дітей у неї не було. Вона говорила: «Мої діти - мої квіти». Особливо любила півонії. «Я, Ларисо, подарую тобі картину. Для тебе намалювала. Називається «Все минає, життя триває». Там було зображене старе дерево, пеньок, а навколо нього – яскраві гриби опеньки... Але коли ми збиралися додому, полотно ще не висохло. «Наступного разу забереш», - казала тітка. А невдовзі вона померла... Родині від неї дістався унікальний альбом, випущений невеликим тиражем на честь відкриття її виставки. Його подарували усім родичам, в тому числі й моїй мамі. Я не встигла вивезти його з Волфиного, але надійно сховала в кухні.
У чужій квартирі, де зараз мешкає Лариса Євгенівна, їй не дуже затишно. В першу ніч після переїзду, 24 березня, ворог кинув керовану авіаційну бомбу на сусіднє, у 50 метрах від будинку, приміщення – відділення поліції. Від удару відділення знищене повністю, а в квартирі жінки вибухом вибило всі вікна, зруйнувало стелю, пошкодило меблі. Поруч із диваном, де вона спала, прилетів величезний уламок від снаряду і шматок залізних воріт поліції.
- Я просто дивом вижила, бо уламок пролетів якраз наді мною, - говорить жінка. - Від вибуху мене скинуло на підлогу. Було так гучно і страшно, що думала будинок на мене падає.
Після обстрілу у квартирі відремонтовано лише одне вікно, решта - забита плівкою, і жінка з тривогою чекає зими.
- Квартира не моя, тож державних коштів на відновлення я не отримаю. На ремонт одного вікна зібрали волонтери, небайдужа молодь. Як буду зимувати з вікнами, забитими плівкою та пошкодженими рамами, не уявляю.
Важко і непросто облаштовувати побут на новому місці. Нещодавно Лариса Євгенівна придбала телевізор і холодильник, що були у користуванні.
- Добре, що колишні власники квартири залишили чималу бібліотеку. Що мені залишається? Читаю книги. Нещодавно дочитала «Мадам Боварі». Увесь час згадую свій будинок. Там було стільки квітів, такий чудовий сад. Була б можливість і пішки пішла б туди. Клята війна, забрала в мене останні дні, які б я могла дожити вдома.
За інформацією Білопільського міського голови Юрія Зарка, станом на 1 серпня на прикордонній території громади (а це понад 40 кілометрів) мешкає близько 800 осіб, які живуть під постійними обстрілами та загрозою їхньому життю. За 17 місяців вторгнення на кордоні знищено шість сіл, де вже не залишилося жодної людини. Обстріли прикордонної території тривають постійно і для вбивства мирних людей і знищення їхнього житла ворог використовує все нові й нові види зброї. Люди, яких евакуюють із небезпечних територій, отримують відповідну допомогу як від гуманітарних фондів, так і від держави. Втім, багато хто ще залишається на прикордонній території, ризикуючи життям.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
