За 17 місяців воєнних дій на території міста у завідувачки хірургічним відділенням Білопільської міської лікарні Олени Бойко не було жодної думки про виїзд із Білопілля.
- Вже 35 років я тут живу і працюю. Після закінчення Харківського медичного інституту у трудовій книжці один запис – Білопільська лікарня. Тож нікуди я звіди не поїду і працюватиму, поки здоров’я дозволить, - категорично налаштована лікарка.
Наша розмова відбувалась у підвалі Білопільської лікарні, де зараз облаштоване не просто одне з найбезпечніших укриттів у місті, а й операційна, палати для хворих.
Стаціонарний операційний блок - великий, із великими вікнами, кількома операційними залами, обладнаний усім необхідним - ворог обстріляв 30 листопада 2022 року, як й інші приміщення лікарні.
- Наша лікарня чи не найбільше з усіх закладів міста потерпає від обстрілів, - говорить головний лікар Юрій Мартиненко. - Вперше евакуювали хворих і медперсонал у підвал 7 березня 2022 року, коли перша ракета прилетіла в місто і впала поблизу лікарні. Тоді ж довелося ремонтувати перші розбиті вікна. Далі пережили багато всього. Зброя різного виду і калібру летіла як над нами, так і не один раз падала поруч. Найбільший обстріл пережили 30 листопада.
Саме тоді весь наш колектив, а на момент обстрілу в лікарні перебувало 260 працівників, показав свою згуртованість і здатність до самоорганізації. Звичайно, ми добре знаємо і розуміємо, де живемо і в яких умовах працюємо. Тож проводили навчання, тренування, чітко розробили всі інструкції. І саме завдяки злагодженій роботі всього колективу уникли поранень людей.
Всі працівники хірургічного відділення спрацювали максимально оперативно як із надання допомоги хворим, так і з ліквідації наслідків обстрілів.
- У цей день, як і в інші, я була на роботі, - згадує Олена Іванівна. - Якраз зробила огляд хворих і оформляла листки призначень. Після перших вибухів зрозуміли, що «лягає» десь близько. Одразу - до хворих. Прооперованих впродовж доби винесли з ліжками в коридор, сховали за дві стіни. Тих, хто міг пересуватися, за допомоги медперсоналу перемістили в укриття.
Тут в укриття почали прибігати наші працівники, які перші потрапили під обстріл в інших приміщеннях. Декому теж знадобилась допомога. Під час обстрілу наш персонал кілька разів піднімався у відділення, дивитись, що з хворим, який там залишився з сином і медпрацівником. Всюди сипалось скло, тріщали рами, тріскалась штукатурка, було дуже гучно. Коли снаряди влучили в поліклініку, то двигтіло все приміщення. Ми навіть відчували цей пил, який летів після зруйнованих стін та від штукатурки, яка сипалась. Хтось плакав, хтось телефонував рідним, хтось пив заспокійливі пігулки, хтось молився. Було дійсно страшно.
Після обстрілу одразу почали оглядати прооперованих хворих, міряти тиск, дивитись на рани. Зупинилось опалення, через вибиті вікна одразу зайшов холод, це ж 30 листопада. Викликані з Сум «швидкі» евакуювали хворих в інші лікарні. А ми почали замітати скло та прибирати все розбите та понищене.
Випробовування обстрілами колектив хірургічного відділення проходить не вперше.
- А пам’ятаєте, як 11 жовтня ми в маніпуляційній зашивали рани жінці, яку вкусив собака, в місті почався обстріл, - нагадала операційна медична сестра Ліля Жиленко. - Тоді пошкодили будинки в центрі. (Від ред: до лікарні від місця обстрілу десь пів кілометра). Ми чуємо: десь поруч прильоти, а жінка - на перев’язувальному столі. Продовжуємо роботу. Аж раптом зникла електроенергія. Ми увімкнули телефони і почали присвічувати ліхтариками наирану. Пізніше увімкнули генератор, але до того часу жінці встигли надати допомогу.
- Найважче, - говорить Олена Іванівна, - це бачити поранену чи травмовану людину і не врятувати її. Після обстрілів нам привозять людей різного віку і в різному стані. Наш медперсонал сьогодні перебудувався у роботі так, що ми, незалежно від спеціалізації, працюємо, як одна команда.
Після масового обстрілу центру міста 17 липня вже цього року до нас одразу поступило більше десяти людей із різними видами пошкоджень. Це - і осколкові поранення, і забої, і ампутанти.
Дуже важливо в перші хвилини виявити важкість і глибину ушкодження і розподілити першочерговість надання допомоги. Може бути так, що зовнішніх травм у пораненого не видно. Немає відкритих ран, кровотечі, але його стан набагато важчий, ніж у тих, у кого всі ці прояви видно одразу. Усі лікарі, які на той час знаходяться у лікарні, одразу приступають до надання допомоги. Навчилися за ці місяці всьому: і уламки від снарядів витягувати, і кров переливати.
Бажанням максимально допомогти хворим та пораненим об’єднаний не лише медперсонал. Коли привозять хворих чи поранених із великою втратою крові, то у чергових лікарів уже відпрацьована схема пошуку.
- Я і мої колеги, які на чергуваннях, одразу телефонують у поліцію, в ДСНС, до прикордонників, бо там завжди є чергові і ми приблизно маємо перелік їхніх груп крові, – говорить Олена Іванівна. - Поки що відмов жодного разу не було. Саме компенсуючи втрати крові, врятовували життя людей.
Говорячи про роботу, ми вийшли з підвалу й пішли у відділення. Сьогодні воно виглядає не так, як на ранок 31 листопада.
Закриті всі вікна, хоч і не склопакетами, а стареньким склом. Головне – рами тримаються. Відремонтована перев’язувальна, коридор, палати.
Заступник головного лікаря з господарської частини Юрій Яценко згадує, як у ті дні працювала вся лікарня і волонтери, аби максимально ліквідувати наслідки обстрілів.
- Важливо було не лише швидко все прибрати, закрити вікна, аби не розморозити опалення, бо була вже фактично зима, а й зберегти кисневі станції, уціліле обладнання, з’ясувати, що годиться для подальшої експлуатації, а що – списуємо назавжди.
Ми оголошували і збір коштів, і працювали фактично цілодобово, щоб відновити повноцінну роботу лікарні, - говорить Юрій Яценко. - У маніпуляційній хірургічного відділення в дверях так і залишився уламок від снаряду, який влетів у вікно, пошкодив стіну та холодильник і застряг у дверях.
- Бачите, все ми відремонтували. Холодильник працює, на стіні зашпаклювали дірку, - говорить чергова медсестра Ірина Федотова.
- З початком бойових дій життя змінилось кардинально. І у відділені, і вдома, - продовжує Олена Іванівна. - Ми всі - нормальні люди і, звичайно, боїмося обстрілів, переживаємо за себе і своїх рідних. Вдома маємо свій алгоритм «рятування». Навчились рахувати секунди між «прильотами», визначати калібр і вид зброї.
На роботі розроблені чіткі інструкції, як ховатись у сховище, що брати, як зберігати життя і персоналу, і хворим. Втім, усього ніколи не передбачиш, тож завжди треба бути готовим до будь-яких подій.
- Сьогодні колектив хірургічного, як і інших відділень, працює в повному складі, забезпечений усім необхідним для надання першої допомоги, - говорить заступник головного лікаря Ірина Охріменко. - У перші дні вторгнення, коли опинились в оточенні, було важко з медикаментами, перев’язувальними матеріалами, а зараз усе налагодилось. Перші місяці нам доводилось не лише думати, як і чим лікувати хворих, а навіть приносили з дому їжу, щоб прогодувати. Привозили нам людей, які просто потребували догляду, а забезпечення, як такого, не було. Неймовірними зусиллями і головного лікаря, і керівництва громади ми втримались ці місяці. Це вже пізніше налагодили доставку гуманітарних вантажів: ліків, перев’язувального матеріалу, засобів догляду, обладнання.
У місті залишилось жити працювати в лікарні фактично 80 відсотків медперсоналу. Дехто виїжджав у перші дні вторгнення, а тоді повернувся і продовжив роботу.
- Я розумію, коли виїжджають в інші міста і країни мами з малими дітьми, - говорить головний лікар. - Коли люди через певні причини їдуть і повідомляють про це, роблять, я б сказав, цивілізовано, по-людські. Ми – демократична країна і кожен дбає про свою безпеку та майбутнє, як вважає за потрібне. Втім, маємо і приклади, коли з лікарні просто повтікали деякі спеціалісти. Поїхали і лише електронною поштою фактично через рік передали заяви на звільнення. Без них лікарня не зупинилась, але ставлення до таких людей і з боку колег, і з боку земляків змінилось. Якщо після 30 років роботи в лікарні, де люди здобули авторитет, підтримку, де, власне, сформувались як лікарі, їм в інших місцях буде так же добре, то це - їхній вибір.
А я дякую всім, хто сьогодні живе і працює поруч. Хто не просто надає медичні послуги, а вселяє людям віру в те, що Білопілля – це Україна, яку ніхто не збирається «здавати».
- Так, наше завдання: не залишати свій пост, свою лінію оборони і боротьби за життя і здоров’я людей. Куди я поїду? У мене тут чоловік, мама, троє собак і сім котів. Неподалік мешкає родина доньки, рік тому народився мій воєнний онучок. Ми підтримуємо одне одного, допомагаємо і віримо, що після перемоги все відбудуємо і працюватимемо вже у мирній країні, - підтверджує слова головного лікаря Олена Бойко і йде в перев'язувальну.
