14 серпня для мене наче замкнулось якесь коло. Я не рахувала дні від загибелі Юри 14 березня, бо час тягнувся наче осіння грязюка, так липко і повільно, без шансів позбутись. А напередодні свого дня народження чітко відчула оцей символізм чисел… Не хотіла жодних вітань, бо уявляла, що будуть казати люди. Тримайся? Треба жити за двох? Так треба було? Або ще одне: ти ж знаєш, Юра свідомо обрав свій шлях, він був готовий загинути. , - так почала свою розповідь -спогад про чоловіка Оксана Коваленко.
Я уявила потік цих фраз і свою реакцію на них, і мене розірвало. Плакала із самого ранку, хоча моїх сліз раніше ніхто не бачив. А тепер уявіть стан моїх колег і близьких, яким треба зі мною якось дати раду. Таких людей – вдів, сиріт, калік, близьких полонених і тих, хто пропав без вісті, мільйон. Я не знаю рецепта для оточуючих, як себе вести. Інтуіція має спрацювати, чи що. На роботі були і обійми, і квіти, і разом плакали, а ввечері мої рідні прийшли, подруги. Так і пережили день народження…
Добре, проїхали. Взагалі, намагаюсь собою нікого не грузити. Ношу своє горе-горечко як можна далі від сторонніх очей, мені так легше. Голову мию, манікюр роблю. Купила картину за номерами, щоб відволікатись, але не пішло… рукоділля не моє. Потроху починаю повертатись до книг. Стала продивлятись Юрині архіви, наприклад. Думаємо із заповідником, як видати його монографію. Поставила перед собою задачу-мінімум: зберегти свою «зозуленьку», бо хочу дожити до перемоги. Думаю, чим можу бути корисною. Наша з Юрою історія унікальна, але в той же час – як у тисяч інших.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
Це перший день народження, який зустріла без чоловіка, без Юрія, з яким прожили у шлюбі 30 років
Загибель на фронті відомого далеко за межами України історика, пошуківця, вченого-археолога, дослідника Глухова, засновника музею археології при Національному заповіднику «Глухів», викладача Глухівського національного педуніверситету, волонтера з пошуку тіл загиблих, кандидата історичних наук Юрія Коваленка шокувала не лише Глухівську громаду.
Юрій Коваленко на війні практично із 2014 року. З перших місяців нападу росії він став волонтером в місії Чорний тюльпан, разом з іншими пошуковцями з усіє України знаходив і повертав додому тіла загиблих бійців.
Його спогади про ці події лягли в основу книги Євгена Положія «Іловайськ».
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
У 2014-2016 роках він мав 9 ротацій у район боїв на Донеччині і Луганщині, з колегами доводилось переходити лінію розмежування по 5-7 разів на тиждень, бувати на стороні ворога, знаходити тіла загиблих та повертати їх додому. За матеріалами своїх поїздок він відкрив у Глухові перший на Сумщині музей АТО, де зібрав свідчення про свої відрядження. Один із експонатів – жовто-блакитний прапор, який Юрій Коваленко, ризикуючи, вивіз на собі. Сотні фото і відео лягли в основу його авторського документального фільму.
Війну Юрій бачив і розумів, що відбувається, бо чудово знав історію. Останні років двадцять щоліта працював у Батуринській археологічній україно-канадській експедиції, допомагав чернігівським колегам досліджувати трагічну сторінку гетьманської столиці. Московські кати, назвавшись братами, утопили у крові Батурин, а патріота Івана Мазепу на кілька століть оголосили зрадником. В принципі, нічого нового в своїй пропаганді росія не придумала, від імперських амбіцій не відмовилась. Було очевидно, що Крим і ЛНР-ДНР – це розминка монстра.
Тож історик Юрій Коваленко приймає виважене рішення і у 2021 році іде служити в ЗСУ. Йому – 55 років. Дружина каже, що у чоловіка було дуже загострене почуття гідності і відповідальності. Він дуже не хотів міняти улюблений заповідник, музей, різні фестивальні і наукові проекти, врешті-решт непогану за мірками Глухова зарплату і соціальний статус на армію. Але вирішив, що як чоловік не має морального права насолоджуватись мирним життям у воюючій крані. Підписав контракт із 16 батальйоном 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. У відпустці захистив кандидатську дисертацію, яка стала певним підсумком його багаторічних археологічних досліджень Глухова.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
- Початок вторгнення я пам’ятаю похвилинно. Підрозділ чоловіка на той час дислокувався у Глухові, вони тільки-но повернулись на ППД з-під Авдіївки. Поїхав на заплановані курси, але числа 17-18 лютого їх терміново повернули з навчання. Вдома весь час стояли зібрані речі, зброя, одяг, все можна було в будь-який час забрати і йти.
По тривозі викликали близько першої ночі. Юра нічого не казав конкретно, але по всьому було зрозуміло, що починається щось серйозне. З вікна я чула постійний рев моторів нашої важкої техніки, під ранок, десь о четвертій, колона поїхала в сторону траси на Київ. Я не знала, що робити. Вийшла в темряві з двору, завела машину і поїхала на заправку, де було пусто. «Повний бак!» - вперше в житті сказала я. На зворотньому шляху зняла в банкоматі всі гроші з картки. Забігаючи наперед скажу, що це дозволило мені пережити тимчасову ізоляцію Глухова з неабияким комфортом.
На ранок усі вже зрозуміли, що - війна… Глухів від кордону з росією за 15-20 кілометрів, це якщо трасою у бік митниці, а напряму взагалі 10. Хвилювалась за Юру дуже, де він, що з ним? Несподівано він подзвонив десь о 10 ранку – не повірила своїм вухам! – кричу, як ти? Він просив допомогти забрати поранених. Виявилось, що саме їхній підрозділ вступив у перший бій буквально через пів години після виїзду з Глухова прямо на трасі. З десяти БМП 9 отримали пошкодження, горіла і підбита рашистська техніка, у тому бою був і перший загиблий – водій медичної машини Михайло Несольоний згодом отримав звання Героя України.
Вони змогли забрати своїх важких поранених з посадки, всі вцілілі сіли на одну БМП і зрозуміли, що пробиватись до своїх треба без них, бо ті просто помруть. Юра єдиний був місцевим, тож і набрав мене, питав, чи зайшли москалі в Глухів, яка ситуація в навколишніх селах. Вони були впевнені, що тут все зайнято. Дав мені натяками зрозуміти, де вони. Ми там у Березі колись гриби збирали… Я спитала у одного, другого – люди крутили біля скроні, коли чули, куди треба їхати, там на трасі вже горіла заправка, було чути вибухи. Я нічого кращого не придумала, як… викликати швидку. Розумієте – звичайну бригаду, зранку 24 лютого, до поранених у бою. Ніхто не знав, що до чого, тому виклик прийняли як звичайний. Диспетчер щось питав про характер ран, рік народження потерпілих, обставини ДТП. Кажу, це бій і точно знаю одне, що хлопці у лісі не грибами отруїлись.
«Направляємо бригаду, називайте адресу», - чую. Але Юра дуже остерігався називати комусь іншому їхнє місцеперебування, я це відчувала, що довіряв тільки мені, боявся, щоб разом із медиками не приїхала русня. Тож я сіла в свою машину і повела швидку. Дякуючи Богові і глухівським хірургам, ті хлопці вижили. Отакий був для мене перший день…
У Глухів к*ц*пи не зайшли, спішили на Київ, нас просто переступили. Тож окупації не було, але раптово ми опинились ізольовані. Старша донька вагітна. 7 місяць. Менша – у Сумах в гуртожитку. Суми теж оточені.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
Ніхто не знав і не розумів, що буде далі. Кордон відкритий, щодня звідти могли зайти окупанти. Нашої армії на прикордонні не було, вони воювали під Києвом на та Чернігівщині.
- Я працюю у міській раді, всі, починаючи з голови громади Надії Вайло, ходили на роботу, заспокоювали людей, організовували забезпечення міста найнеобхіднішим. Щоранку глухівчани дивились, чи висить над міською радою наш прапор. Висить! Щоб остаточно показати позицію Глухівської громади, на сторінці у фейсбуці у перші дні вторгнення вивісили центральну картинку зі словами «РУССКИЙ СОЛДАТ, ИДИ НАХ*Й!». До речі, замість зірочки у тому самому слові промовисто стояла червона кремлівська зірка.
Подібного я не бачила на жодному офіційному сайті, це була не якась команда зверху, а чистої води творчість. Таким чином прикордонний Глухів, який несподівано став сірою зоною, маякував усій Україні про свою позицію.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
Пізніше – звільнення Сумщини. Чоловік Оксани штаб-сержант Юрій Коваленко з Київщини рухається у напрямку Батурина, там дізнається про народження онучки Варвари. Юрій готувався до служби в армії, бігав, підтягувався, взагалі був у відмінній фізичній формі, але несподівано вночі його привозять у Конотоп, у лікарню, підозра на інсульт. Відновлюється вже у Глухові, де і стіни допомагають, ловить кожну хвилину з дружиною, доньками та онучкою.
В цей час починаються обстріли прикордонних сіл, є прильоти у місто. А ще – фактично щотижня повідомлення про загиблих. Оксана бере на себе важливу місію – давати інформацію про наших героїв.
- Це можна подати по-різному. Офіційно, мовляв, такий-то такий загинув там і там, слава герою. Я прийшла у міську раду працювати за рік до повномасштабного вторгнення, ще не відчула себе чиновником, який пише стандартно, сухо, за зразком.
Як і журналіст, і як дружина захисника, добре розуміла, що відчувають родини, як максимально привернути увагу до повідомлення про наших героїв. З одного боку може і незручно телефонувати близьким, але я намагалась абстрагуватись від емоцій і з’ясовувала подробиці життя загиблого.
У більшості випадків наші повідомлення – це перша і єдина публічна згадка про цю людину. На жаль, іноді лише смерть змушує розповісти про героя, бо при житті це були звичайні прості люди, або часу не вистачало, або людина вважала, що нічого такого вона не зробила, щоб про неї писати.
А писати і говорити про кожного захисника варто! Підкреслювати його мужність, патріотизм, любов до України. Писати, що саме такі наші хлопці і дівчата зупиняють ворогів, що вони не бояться росіян, а ненавидять їх і свою лють перетворюють на постріли.
Зараз наша еліта – це воїни. Юра був науковцем, археологом, був чудовим екскурсоводом і музикантом, а став воїном. Я безмежно пишаюсь кожним, хто пішов воювати. Для мене сьогодні це єдиний критерій патріотизму.
Знаєте, ухилянтів і хитрожопих боягузів прекрасно розумію, вони реально бояться за своє життя. Тремтять, обливаються холодним потом, метикують, як відмазатись від повістки. Вони бояться смерті, не розуміючи, що рано чи пізно ми всі покинемо цей світ. Вони ніби обирають життя, а насправді - пекучий сором, ганьбу і зневагу своїх же дітей.
Похорон Юри зібрав у Глухові тисячі людей
- Раніше, коли ховали наших героїв, Юра іноді обурювався, що там мало людей приходять на їхні похорони. Попрощатись із ним прийшло море людей.
Коли ховали Юру, 14 березня, до мене дзвонили з його рідного села Некрасове і дуже переживали, що їм ніде купити багато квітів. Я подумала, що не варто людям витрачати великі кошти, ранньою весною квіти дуже дорогі і запропонувала їм виготовити замість букетів синьо-жовті прапорці. Якомога більше, щоб ними вшанувати чоловіка, який загинув за Україну.
Я не знаю, скільки годин вони працювали над прапорцями. Казали, що всю ніч. Їх на похороні було безліч… Спершу було прощання у Глухові, а потім колона поїхала у село. Це було бажання Юри – лягти у рідну землю рідного села. Ми говорили з ним про це, як і відверто про багато іншого.
У нас було ціле літо посеред війни разом. Ці місяці, поки він був у Глухові, стали для нас особливими, це була така розкіш спілкування.
Потім він поїхав на Запоріжжя, де з тилового підрозділу доєднався до своєї бойової частини. Йому було важко по здоров’ю, постійно боліла голова, мучив тиск, якого зроду не було. Останній місяць було багато переміщень, у березні кинули у район Кремінної.
Рашисти дуже тисли, як і зараз. Я відстежую бої в тих краях, і багато хто зараз називає їх найбільшою лісовою битвою цієї клятої війни. Оборона в районі Серебрянського лісництва. Там було пекло, к*ц*пи накривали кожен квадратний метр. Юра мало знімав відео, але останні дні знімав усе: танки, гради, фосфор, як газ отруйний пускали, постійні польоти дронів. Він як історик знімав. Пересилав мені після виходу з позицій. Останні кадри ми знайшли у його телефоні, який передали нам цілим. Загинув він від пострілу танка…
Знаєте, у цьому теж є символізм. Юра обожнював ліс, був знаним грибником, виходжував нашими сіверськими лісами багато. Донецькі степи і ріденькі посадки викликали у нього ледве не депресію. Тому коли він потрапив у величезний сосновий ліс у районі Кремінної, то був навіть щасливим.
В ті дні не змовкав телефон. Не лише дзвінки підтримки і пропозиції допомогти.. Постійно йшли повідомлення про переказ коштів. Мою картку знали друзі і знайомі, бо ми туди не один раз збирали кошти.
Я навіть не відкривала щоразу, бо не до того було. Потім, уже після похорону, сіла, відкрила сторінку у ФБ і бачу, що наші глухівські волонтери оголосили збір хлопцям із Юриного підрозділу на ремонт авто. Що таке автомобіль в умовах роботи піхотних підрозділів, я добре розумію. Я подивилась, скільки треба. 40 тисяч. Відкрила картку і необхідну суму перерахувала одним платежем. Так і написала «від Юрія Коваленка».
Якщо ці кошти врятують чиєсь життя, то це найкраще їх застосування. Думаю, люди, хто перерахував мені гроші, теж були задоволені. З нашими місцевими дівчатами-волонтерами з ГО «Допомога – м.Глухів» я добре знайома, захоплююсь їхньою невтомністю.
Себе не відношу до волонтерів, але час від часу якимось дивом вставляю, як кажуть, свої 5 копійок.
От недавно бачу, шукають великі каструлі, двохвідерні, і ніхто не відгукується. А це ж конкретне прохання якогось підрозділу, хлопцям готувати ні в чому. Я про це побідкалась своїй кумі, та через годину із батьківської хати привезла.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
Юрій Коваленко був настільки шанованою у Глухові людиною, він буквально був одним із облич міста, що через два місяці після його загибелі вулиці, на якій він жив, присвоїли його ім’я. Жителі колишньої вулиці Некрасова зібрали підписи, аби пойменувати цю вулицю на честь відомого земляка. Рішення одноголосно підтримали депутати міської ради. На цій вулиці мешкає мама Оксани, теща Юрія Коваленка, її брат із племінниками. Це вже друга вулиця у Глухові, названа на честь загиблого воїна. Першою перейменували іменем Ігоря Білевича – заслуженого майстра народної творчості, відомого українського різьбяра, козака – вулицю Пушкіна. Отак власні герої своєю кров’ю витісняють із простору українських міст і сіл пушкіних, якими росія століттями буквально мітила території, котрі вважала своїми.
У невеликому Глухові уже близько пів сотні загиблих. Оксана Коваленко говорить, що у серпні пройшло опитування громади стосовно перейменування центрально площі Рудченка на Площу Героїв. 90% підтримують таку пропозицію. На її думку, це буде правильний крок, люди мають знати, якою ціною здобувається свобода. Тим більше, що глухівчани дуже трепетно сприйняли перетворення майже радянської дошки пошани на Дошку Героїв. У центральному сквері зараз висять портрети всіх загиблих, там завжди живі квіти, прапорці, іграшки.
Недавно приведено в порядок прилеглу територію, і тепер це достойна локація.
- Але це, якщо чесно, більше для громади, суспільства. Для нас із доньками, для родини все трохи по-іншому… Учора я була у селі, у хаті Юриних батьків, яка останні роки була нам за дачу. Чоловік там посадив багато винограду, персики, все чекав, щоб почали родити, хотів мене порадувати, бо люблю персики. Виноград без постійного догляду майже здичавів, один персик не переніс зиму, а от друге деревце я вже сама весною обрізала, підгодувала. На тому тижні приїжджаю, а там - справжні соковиті персики. Для мене це як подарунок від чоловіка, вияв його турботи. Зараз я ціную все, що пов’язане з Юрою, і зрозуміла, як правильно він вчиняв, коли садив абрикосу, черешні, яблуні, бо мріяв про сад для онуків, наливку і вино для друзів.
А обидві доньки після загибелі тата не зговорюючись зробили татуювання. Вони зараз у Німеччині, мама провідувала їх з онучкою недавно.
Фото: зі сторінки ФБ Оксани Коваленко
Навіть далеко від дому, доньки Юрія Коваленка хочуть бути корисними. Старша Олеся час від часу оголошує збори, зараз родина збирає на авто для прикордонників.
- Не можу оминути тему оформлення документів. Треба щось робити державі, бо матері і дружини загиблих, в деяких випадках діти приречені відчувати себе м’яко кажучи некомфортно. Частини місяцями не надають, наприклад, грошових атестатів, у ТЦК не вистачає співробітників, пенсійний не приймає під час повітряних тривог – як між цим лавірувати? А як людям із села оформити все? Не думала, що це стане неприємним випробуванням. Особисто я витратила рівно 4 місяці, і це вважається не довго.
А ще у мене недавно зпід будинку вкрали піддони. Вийшла зранку на роботу – їх нема. А я хотіла зробити лавку. Привезти ті піддони на своєму пікапі попросила військових, які жили по сусідству. Ми їх трохи з дівчатами балували то чебуреками, то голубцями, мама свої коржики фірмові постійно пекла. Хочеться бути корисним, розумієте. У нас був розклад готовки, кожна строго у свій день щось варила, і нам не важко, і хлопці постійно з якоюсь домашньою їжею. Кулінарна банда функціонувала, як по нотах! Всі в різних кутках міста живемо, кума у селі, то я скидувала геолокацію точки млинців з м’ясом чи дерунів – і вони ввечері після роботи їхали за вечерею. Коли вони виїхали, то заскочили до мене на роботу попрощатись і показали фото – я розплакалась! – садових меблів із тих піддонів. Так вони хотіли віддячити, підтримати, порадувати. Як же я хочу, щоб усі наші повернулись живими додому.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
