«Напевно круто бути водієм пожежного авто! Можна ганяти містом і не боятись, що тебе оштрафують за перевищення швидкості», - секундною усмішкою майнула кумедна думка на моєму обличчі, коли набирала номер героя цієї публікації. А після 20-хвилинного телефонного інтерв'ю, звівши докупи все сказане, раптом охопило відчуття неймовірної гордості та вдячності до цієї людини, як і до всіх його колег, котрі обрали для себе роботу в рятувальній службі.
Житель Воронівки Віталій Шокун зробив цей вибір 15 років тому, у 2008, коли майбутній тесть запропонував йому працювати у 32 пожежній частині м.Ворожба (нині - 30 державний пожежно-рятувальний пост (м. Ворожба). Відтоді 36-річний чоловік щозміни тримає кермо пожежного автомобіля і, втискаючи педаль газу «у підлогу», їде назустріч небезпеці, аби рятувати від неї людей та їхнє майно.
Ще за кілька днів, домовившись про невеличку фотосесію, вирушила безпосередньо до його місця роботи. Сонячна погода і тиха, майже домашня обстановка у невеликому приміщенні пожежно-рятувального поста сприяли подальшому спілкуванню з Віталієм та його колегами по службі. Поруч із гаражем стояла невеличка бетономішалка та лежали будматеріали – було видно, що тут тривав ремонт… Із певною цікавістю допитливу чужу незнайомку, тобто мене, оглянули дві тутешні собачки – задумливий Барсік із розумними очима та невеличка дворняжка Кнопа, котра ліниво вигрівала вагітне пузце біля колодязя і час від часу показувала своє дружнє ставлення вилянням рудого хвоста.
- Не покусають? – спитала у рятувальників, які зустріли мене на порозі ДПРП.
- Ні, вони у нас добрі. Наше сімейство. Завжди – на посту, разом із нами! – жартують.
За запитаннями, спілкуванням та зйомкою минуло кілька хвилин, які раптом обірвались гучними вибухами десь поблизу.
- Знову гатять… Десь зовсім близько… - констатував один із рятувальників. – Давайте сховаємось із вулиці на кілька хвилин, поки стихне.
І ми сховались. Як і мовчазний Барсік та Кнопа, котрі зникли з території поста в невідомому напрямку, ледве почувши небезпеку.
Перебуваючи у приміщенні, з цікавістю оглянула невеличкі кімнати-кабінети, зазирнула у «Пункт незламності», який, у разі необхідності, прийматиме відвідувачів вже взимку.
- Минулої зими, коли вимикали світло та зникав Інтернет, до нас частенько приходила одна місцева бабуся, яка по вайберу телефонувала своїм родичам, - розповідає командир відділення Руслан Коровяковський. - Прибігала й місцева дітвора, аби погрітися та посидіти в Інтернеті. Пункт у нас облаштований: маємо запаси їжі, чай, печиво, книжки… В користуванні також є генератор, який вмикали за відсутності електроенергії…
Майже з дитячим здивуванням глянула на червоний дисковий телефон, що стояв на підвіконні однієї з кімнат.
- Він у вас іще працює?! – дивлячись на «диво-техніку» з минулого століття, запитала у рятувальників.
- Звісно! Ми по ньому приймаємо виклики, коли немає мобільного зв'язку. А це – мапа території нашого обслуговування… - побачивши мою зацікавленість пожовклим від часу стендом на стіні, прокоментував Віталій. – Тут зазначені всі назви вулиць, кожна – під своїм номером. Якщо треба знайти якусь конкретну вулицю, натискаєте ось ці кнопки і все видно.
На моє прохання знайти вулицю, де я живу, чоловік клацнув на маленьку кнопку біля мапи, на якій червоними цятками одразу підсвітилась моя.
- За роки роботи ми, звісно, вже вивчили всі вулиці, та іноді дивимось, щоб бути впевненими, бо після перейменування деякий час звикали до нових назв. На мапі вулиці позначені ще по-старому, а ось тут, поруч – новий список, - Віталій вказав на лист паперу з переліком нових назв місцевих вулиць, що висів поруч із мапою.
Водієм мріяв бути з дитинства
- Мій тато працював у Воронівському колгоспі водієм, - розповідає Віталій Шокун. - Тож, коли я був малий, хотів бути як тато. Після закінчення Воронівської школи, вивчився у Білопільському ВПУ, здобув професію столяра будівельного, тесляра і пішов працювати у місцевий колгосп «Надія», спочатку – слюсарем, пізніше – водієм.
Коли ж у 2008 році мій, на той час, майбутній тесть запропонував мені працювати у пожежній частині, звісно, погодився. Хоча були певні сумніви, адже це – велика відповідальність. Та я цього хотів. Було бажання не просто керувати автівкою, а й допомагати. Бо коли сідаєш за кермо і їдеш на терміновий виклик, розумієш, що все треба зробити максимально швидко: доїхати, подати воду, приборкати вогонь, врятувати чиєсь майно, господарство, а іноді й життя… І результат залежить від оперативності та професіоналізму всього нашого колективу.
На початку зміни приймаю авто і перевіряю його на справність
Як говорить співрозмовник, заступаючи на робочу зміну, він, насамперед, приймає пожежний автомобіль, перевіряє його на справність, щоб у будь-яку секунду можна було виїхати на виклик і подати вогнегасні речовини: воду чи піну. Якщо раптом виникає якась несправність, за можливості рятувальники усувають її самі, якщо стається щось більш серйозне – збираються всім колективом і лагодять авто разом, аби воно якнайскоріше було в розрахунку.
Після 24 лютого 2022 роботи додалося
- Пам'ятаю той день, наче сьогодні, - продовжує рятувальник свою розповідь. – Тоді саме був вдома, у Воронівці. Перші вибухи та мигтіння в небі розбудили нас із дружиною близько п'ятої ранку. Вийшов на вулицю, побачив, що в небі блимає… Поки звів усі думки докупи, усвідомив, що сталося, мені подзвонили з пожежної частини і викликали на роботу, оголосивши загальний збір по тривозі. І я поїхав до підрозділу. Були якісь змішані почуття страху, невідомості, нерозуміння, невизначеності і запитання: «Що буде далі?».
А далі – була робота. Як і раніше. Тільки тепер у рятувальників її стало набагато більше. Бо зараз доводиться виїжджати не лише на, так би мовити, «мирні» пожежі, а й перебувати у повній готовності щоразу, коли починається обстріл. Прислухатися до кожного обстрілу і чекати його завершення з думкою «хоч би нікуди не потрапив снаряд і не постраждали люди»…
Віталій Шокун після ліквідації наслідків обстрілу ВорожбиФото: ГУ ДСНС України в Сумській області
- Неспокійно буває в нас і під час виїздів. Колись гасили пожежу після чергового обстрілу, як нам повідомили, що неподалік почалися повторні прильоти, - згадує Віталій. - Звісно, наша робота пов'язана з постійним ризиком, але всі ми люди і нам так само буває страшно та не по собі, як і іншим. Тим більше, коли розумієш, що ще не встиг ліквідувати пожежу, процес триває, але тобі і твоїм колегам загрожує небезпека. Відчуття не з приємних…
Не можу стояти осторонь, коли мої хлопці працюють
Як розповідає Віталій Шокун, з початком повномасштабної, їм із колегами доводиться виїжджати не лише на ліквідацію пожеж, а й усувати наслідки ворожих обстрілів.
- Перекривали дахи після обстрілів у Білопільському будинку-інтернаті та на інших будинках, розбирали руйнування. А ще пам'ятаю обстріл Ворожби в січні цього року… Тоді один зі снарядів потрапив у багатоквартирний житловий будинок та розірвався на даху. Вибухом зруйнувало не лише дах, а й стелю в одній із квартир, яка впала всередину. Власниці квартири та її онуку дуже пощастило, що на той момент вони були в іншій кімнаті. Інакше наслідки були б фатальні.
Того дня роботи було чимало. Разом із колегами-рятувальниками з Білопілля, Сум і небайдужими ворожбянами, які прийшли на допомогу, розбирали завали, ремонтували дах...
Саме після того випадку Віталія Шокуна нагородили відзнакою від голови ДСНС України.
- Це моя перша висока нагорода такого рівня, - скромно говорить рятувальник. – Звісно, було дуже приємно її отримувати і чути вітання від колег, рідних та друзів. Хоча не хочеться, щоб ці нагороди діставались нам такою ціною… Ми працюємо, в першу чергу, не заради нагород, а щоб допомогти. Щоб людина, яка опинилась у біді, поруч із рятувальниками відчула себе хоча б у відносній безпеці.
Фото: з архіву В.Шокуна
Іноді їдеш на місце обстрілу, дивишся: чоловіки вже несуть із магазину листи OSB, жінки з віниками замітають склянки від розбитих вікон, прибирають поламані гілки, наводять лад. Від усього того мурашки біжать по тілу. Отак, думаю, люди наживали, купували, займались господарством, а один снаряд вмить знищує все та приносить стільки горя! Але в той же час, дивлячись на людей, яких об’єднує спільна біда, розумієш, що наш народ не перемогти!
Небезпека – на відстані витягнутої руки
В розмові поцікавилась у героя публікації про найбільш небезпечні робочі моменти, які особливо йому запам’ятались.
- Влітку 2016 ми допомагали своїм білопільським колегам-рятувальникам гасити велику пожежу в магазині «Наутилус». Поставив машину неподалік приміщення. Хлопці працювали, я був біля авто. І раптом мене сповістили, що у палаючому приміщенні стоять кисневі балони. Знаєте, ті, що використовують для продажу квасу та пива на розлив… В одному такому балоні – 200 атмосфер тиску. Для розуміння – цього вистачить, щоб у разі вибуху пробити стіну. А в мене машина – якраз під цією стіною! Звісно, обійшлося, але тоді подумав: що, якби раптом балон вибухнув? Що лишилося б від машини та від мене? Чомусь цей випадок запам'ятав і до сьогодні.
Ще один випадок, про який згадує співрозмовник – пожежа в одному з місцевих сільгосппідприємств, коли рятувальникам довелося приборкувати загоряння великого сінника.
- Там була дуже велика задимленість, - розповідає Віталій. – На відстані витягнутої руки я вже нічого не бачив. Навколо бігало стадо наляканих корів… Тож сторожі підприємства, вдягнувши протигази, йшли навприсядки, щоб показати нам дорогу до місця загорання. Складалося враження, наче тоді призупинився час. Я дивився на оповиті димом пожежні мигалки, а вони крутилися наче в уповільнених кадрах…
Втім, після важких робочих буднів, ворожбянські рятувальники знаходять час і для розрядки та позитиву.
- А як без цього? Жартуємо, аби відволіктись. Приїжджаємо, бува, після виклику – чорні, засмальцьовані, сміємося один з одного, фотографуємось. А далі вмиваємось і продовжуємо свою роботу, - говорить чоловік. – Бо хто її зробить за нас? Попри війну, небезпеку та обстріли – працюємо. І радіємо, коли наша праця допомагає людям, які на нас розраховують. Працюємо заради наших сімей, наших дітей, які чекають вдома.
А вдома на свого рятувальника чекають дружина Надія та його 13-річний син Олександр, який, за словами тата, дуже сумує та переживає, коли Віталій на роботі.
- Коли Саші було років сім, якось я привіз його до себе на роботу, дозволив посидіти у пожежній машині. «Тату, я теж хочу бути пожежним!» - сказав він мені тоді. Зараз, можливо, й передумав, поки що з подальшою професією не визначився. А там побачимо…
Та коли усвідомлюєш, що, дивлячись на тебе, дитина тобою пишається і бере з тебе приклад – то для мене найкраща, найвища нагорода, заради якої ти просто зобов'язаний подолати всі небезпеки та виклики на життєвому шляху.
Працюємо далі та чекаємо на перемогу
Як прокоментував начальник 30 державного пожежно-рятувального поста (м. Ворожба) Ярослав Мартиненко, на сьогодні в колективі працює 13 рятувальників. Підрозділ обслуговує територію Ворожбянської громади, крім того, виїжджає на підмогу своїм колегам у Білопільську громаду та в село Піски Буринського району. Влітку цього року 30 ДПРП м.Ворожба отримав новий сучасний пожежний автомобіль «Мерседес».
Фото: З архіву Я.Мартиненка
Наразі, за фінансової підтримки Ворожбянської міської ради, на території поста проводяться ремонтні роботи з упорядкування території.
- Дякую своєму колективу за їхню важку роботу й відповідальне ставлення до обов'язків, за розуміння того, що від нас – рятувальників, залежить життя і добробут інших людей. Тож працюємо далі та чекаємо на перемогу! – говорить Ярослав Мартиненко.
