Від будинку мешканки Волфиного Лариси Шаванової залишилась яма. На подвір’я її оселі снаряд прилетів за кілька хвилин після того, як вона сіла в машину і доїхала до кінця вулиці, де народилась і виросла. А наступного дня будинок згорів. Із двома торбами, сумний підсумок усього життя, Лариса Євгенівна приїхала у Білопілля. Як склалась її доля на новому місці і хто прийшов на допомогу – наша розповідь.
Вижила вдруге
Важка хвороба, пересувається жінка з двома палицями, ноги фактично відмовляють, змушувала шукати житло не на останніх поверхах будинків. Проживши кілька тижнів на четвертому поверсі, друзі та місцева влада знайшли Ларисі Євгенівні помешкання у більш зручному місці: на другому поверсі будиночка в центрі. І вмовляли почекати з переїздом до повного облаштування житла.
- Мені так хотілось скоріше переїхати на другий поверх, щоб хоч іноді мати можливість виходити на вулицю, що я наполягла не негайному переїзді. Мене відмовляли. Але я – переселяйте сьогодні і все! - згадує жінка. - Знайомі, які щось відчували, неохоче перевезли мій нехитрий скарб. Уже під вечір я заїхала в нову квартиру, де багато років ніхто не жив. Лише подивилась, де кухня, ванна, облаштувалась на дивані, навіть речі розібрати не встигла і лягла спати.
Чому так детально я зупиняюсь на цьому дні. Бо о пів на першу ночі з 23 на 24 березня, а події відбувались саме тоді, наше місто зазнало найбільшої руйнівної атаки з боку ворога. Авіабомби, Гради, САУ, Шахеди – чого тоді тільки не летіло на Білопілля.
Одна з півтонних авіабомб впала за 20 метрів від нового помешкання Лариси Шаванової, влучила в приміщення райвідділу поліції та вбила там працівника.
- Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Таке враження, що в кімнату влетіла нечиста сила. Страшний вибух, думала, що на мене впала стеля. Все навколо хиталось, дзвеніло вибите скло… Світла немає. Я в чужій квартирі, навіть не знаю, де вихід, бо не можу зорієнтуватись… Щось важке і велике пролетіло над моєю головою прямо в кімнаті. Впало поруч. Крики. Вибухи. Дим... Я кликала на допомогу, стукала палками по дверях, бо нікого тут не знала і мабуть, люди не всі знали, що тут є новий житель.
Пізніше мені допомогли сховатись у підвал, бо обстріли тривали… Лише на ранок я потрапила у кватиру. Точніше в те, що від неї залишилось. Вибиті всі вікна, пошкоджені меблі. Розбита стеля, з неї сиплеться штукатурка…
А серед кімнати лежить величезний шмат металу. Я його назвала «коров’яча голова», був схожий і по розміру, і по вигляду. Спочатку думала, що це шмат снаряда. А тоді роздивились, це частина залізних воріт райвідділу поліції. Ця залізяка пролетіла за кілька сантиметрів над моєю головою і впала поруч із диваном, де я лежала.
Життя після обстрілу
З того часу у жінки почався ще один відлік життя. Можна сказати, нового життя, адже вона дивом вижила. Далі жити у квартирі з вибитими вікнами було проблемно. Ранком прийшли знайомі та кілька годин вимітали скло, шматки зруйнованої стелі, забивали плівкою вікна, наводили порядок.
Постраждав від вибухів весь будинок. Там фактично був знесений дах, вибиті всі вікна, пошкоджені двері під’їздів.
За кілька тижнів міська влада за підтримки благодійних фондів відновила дах будинку, закрили фанерою або плівками вікна.
- З перших годин вибухів ми почали шукати можливості максимально допомогти людям, - говорить міський голова Юрій Зарко. - Втім, більшість благодійних фондів надає адресну допомогу лише власникам квартир. Але ж є ситуації, як і у прикладі з Ларисою Шавановою, коли вона винаймає квартиру власники якої тут не живуть. Тож залучали до підтримки таких людей всі можливі варіанти. І такий варіант з’явився, завдяки небайдужій молоді міста.
Допомога юних білопільців
Ось яку історію розповіли мені юні білопільці – Поліна Арцибашева, Аліна Заїка, Аліна Супрун, Богдана Квітко, Антоніна Галайчук, Іван Сивенко.
Поліна Арцибашева, студентка 4 курсу факультету дизайну середовища, Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука розповіла:
- Я народилась і виросла в Білопіллі, поїхала навчатись у Київ. Але всі дні війни мої думки були в рідному місті, де залишилась мама, бабуся та друзі. Я часто приїжджала в Білопілля і бачила, як ворог нищить наше місто.
Багато моїх друзів і однокурсників займаються волонтерством, допомагають ЗСУ, переселенцям. Я теж долучалась до підтримки наших воїнів. Але коли ми з друзями побачили ті неймовірні руйнування після обстрілу 24 березня, вирішили оголосити збір коштів і допомогти постраждалим людям мого рідного міста.
- Ця ідея прийшла нам вночі після самого обстрілу, після всіх обговорень і міркувань. Ми вирішили: кожен допоможе тим, чим може, але картину має написати наша художниця, - долучилась до розмови Аліна Заїка.
- Вже вранці я написала картину «Життя переможе смерть, а світ - темряву» і ми разом створили допис на своїх сторінках в Інстаграмі, Фейсбуці,- уточнила Поліна.
- Ми запропонували всім своїм підписникам взяти участь у розіграші. Всі, хто перерахує кошти, матимуть можливість взяти участь у розіграші картини. Я написала про руйнування нашого міста, виставили фотографії та попросили підтримати нашу ініціативу, - доповнює розповідь Аліна Супрун. - Наші дописи набрали багато переглядів і поширень. Кожен допомагав як міг: читачі ставили вподобання, дехто писав коментарі та дуже багато людей робили репост собі на сторінку (адже в такій справі важливо все).
За 2 тижні на рахунок надійшло 28 тисяч гривень. Багато знайомих та просто небайдужих людей перераховували кошти – від 50 гривень до 2 тисяч. Люди писали слова підтримки й щиро бажали білопільцям триматись.
- За порадою міського голови Юрія Зарка ми витратили кошти на встановлення найбільшого вікна у квартирі Лариси Євгенівни, - продовжує Аліна Супрун. - Ми перерахували зібрані кошти майстру і через кілька днів у кімнаті вже стояло новеньке вікно, точніше – три, бо конструкція вікна складається з трьох невеликих окремих вікон.
Друзі дякують усім, хто підтримав цей проєкт, поширював допис і втілював ідею в життя.
- Ми можемо робити добро та допомогти людям, навіть коли ми в різних куточках України або ж навіть світу, - підсумував розмову Іван Сивенко.
Історія, яка об’єднує
Поступово у квартирі відремонтували стелю, силами комунального підприємства встановлено скло в інших вікнах. Здавалось би, одна з десятка історій, які об’єднують людей та не залишають байдужим до біди інших. Втім, у цій історії є ще й, як кажуть у кіно, – другий план. Життя настільки непередбачуване і багатогранне, що деякі нитки долі зв’язуються, попри наші уявлення про них.
Цікавий факт у цій історії, що саме картина юної художниці допомогла племінниці видатної художниці сучасності.
Лариса Євгенівна Шаванова – племінниця видатної української художниці Катерини Білокур. Їі мама Олександра і Катерина Білокур - двоюрідні сестри, а дідусі - рідні брати. Дівоче прізвище мами Лариси Євгенівни – Білокур і народилась вона в одному дворі з Катериною.
Олександра Іванівна Шаванова (Білокур) та донька Лариса
- В селі Богданівка Полтавської області жили поруч три брати: Василь, Іван і Йосип, - згадує Лариса Євгенівна.- Катерина – Василівна, а мама – Іванівна.
Тоді родини мешкали поруч фактично в одному дворі. Кожній відбудовували поруч окрему хату, але двір був спільний. Жили бідно, працювали багато і привчали до праці всіх дітей, інакше б родини не вижили.
- Коли ми приїжджали в гості до маминих родичів, я добре пам’ятаю тітку Катерину. А ще більше чула спогадів про неї від мами, про життя родини, коли ще Катерина Білокур не була такою знаменитою.
Катерина Білокур
Взагалі всі три брати роду Білокурів були кожен по-своєму талановитий. Батько Катерини Василь змайстрував собі дивний музичний інструмент, якийсь щипковий, і грав на ньому. У Йосипа діти стали архітекторами. Свого часу один із синів був головним архітектором чи будівельником у Севастополі.
- У мого діда Івана, окрім мами, було ще четверо дітей. Рідна тітка була головою сільради, всі мали освіту. Катерина, вона така маленька була, худенька, як ниточка, щоб там прясти чи вишивати – це не її. А от малювала завжди. У нашому дворі був погріб. Я його теж пам’ятаю. Мама згадувала, як ії двоюрідна сестра Катерина бігала туди тихцем. Піде туди, щоб ніхто не бачив, стіни порівняє, чимось позаляпує, щоб були одного кольору, а потім розмішає глину і крейду. Робила такі мисочки й у них усе замішувала, щось нагрівала, щось туди додавала. Принесе в погріб і розмалює там стіни. Ще й просить: нікому не кажіть, де я, бо батько буде сваритись. І її дійсно сварили, бо в погребі - темно, так вона з лампадок познімає свічки й присвічує собі.
Заміж тітка Катерина так і не вийшла. Було у неї кохання, дуже її любив один хлопець, але вона йому відмовила. Вона казала: «Мої діти – мої квіти». Дуже квіти любила, особливо півонії.
Картина Катерини білокур "Півонії"
У неї вдома була відкрита власна майстерня. У їхній хаті замість підлоги була долівка, глина така. Жили вони досить бідно. А в самій хаті був підвальчик, куди треба було спуститись. Це і була майстерня Катерини Білокур. Там вона малювала.
- Колись я хотіла туди зазирнути, а вона вийшла і сказала: «Діти, сюди заходити не можна, тут вам робить нічого», - згадує Лариса Євгенівна. - Я пам’ятаю її маму. Вона важко хворіла і майже не показувалась на люди.
Колись ми з мамою уже збирались їхати додому, а тітка каже: «Ларисо, я тобі картину намалювала, подарую». Як зараз пам’ятаю, назвала вона її «Все минає, життя триває». Там такий ліс, зламане дерево, пеньок. А навколо - рясні яскраві опеньки. Такі, що аж захотілось торкнутися.
Ми вже виїжджали, а картина ще не висохла. Тітка каже: «Забереш наступного разу». А наступного разу вже не було. Вона захворіла і померла. Мама їздила на похорони, а тоді на відкриття її виставки в Київському музеї.
Мамі та всім родичам подарували чудові альбоми з картинами тітки Катерини. Я часто роздивлялась цей альбом. Берегла його, але вивезти з Волфиного не встигла. Сховала, можливо, колись повернусь і знайду.
Отак дивовижно переплелись долі родички видатної художниці та молодих митців, які не залишились осторонь чужої біди.
До речі, коли я розповіла Поліні та ії друзям, кому вони допомогли із встановленням вікон, молоді люди щиро здивувались і сказали, що це - майже знак долі.
Сьогодні Лариса Євгенівна мешкає в цій же квартирі. Мріє, ще трохи робити ремонт, бо відірвані шпалери й необлаштовані відкоси на вікнах не прикрашають житло. В кімнаті завжди є живі квіти й сушиться м’ята чи чебрець (на чай на зиму).
Жінці важко ходити навіть по квартирі. Вона багато читає, спілкується зі знайомими телефоном, підтримує стосунки з волфинцями, які ви-їхали та мешкають у Білопіллі. А ще часто перегортає фотографії, які вдалось вивезти з будинку, який згорів і згадує молодість, життя у рідному селі й мріє хоч на мить туди повернутись.
- Мені часто пропонують переїхати. Он двоюрідний брат Юрій у Конотоп запрошує, і ще знайомі в Лебединський район, але я нікуди з Білопілля не хочу їхати. Доживу вже тут.
Від редакції. Якщо хтось може допомогти Ларисі Євгенівні, не пошкодуйте часу і коштів. Жінці у квартирі треба зробити відкоси на вікнах та переклеїти шпалери. Біда у нас спільна, тож і долати її треба разом.
Фото Н.Калініченко та з архівів Л.Шаванової, П.Арцибашевої.
