«Ваня, чому ти вирішив піти на війну? Адже тобі навіть повістки не було…» - колись запитала я у нього під час телефонної розмови. «Я хочу, аби мій син мав що відповісти, коли його раптом запитають: «А де твій тато був під час війни?»… Та і старший син, якого я виховую змалечку, який носить моє прізвище, теж зараз – на війні… А я маю відсиджуватись вдома?» - почула у відповідь.
Ці слова лунали у голові, коли йшла за поховальною процесією, проводжаючи свого друга в останню путь. Друга, який на моє «Як ти?» чи «Тримайтесь там, хлопці!» завжди відписував: «Усе добре!». Друга, з яким за кілька днів до його загибелі, жартували і планували колись зібратись разом, усією великою компанією, аби відзначити Перемогу за одним столом. Друга, якого більше немає…
Близькі моєму серцю люди втратили чоловіка та батька, без якого тепер їм потрібно навчитися жити далі: дихати, планувати, працювати, приймати рішення… і пам'ятати.
Фото: з архіву родини
1 жовтня, в День захисників і захисниць України, живим коридором загиблого Івана Томенка проводжали рідні, друзі, сусіди та земляки, які віддавали останню шану Людині, котра загинула заради миру.
- Він завжди мені дзвонив… Завжди… І коли виїжджав на завдання, і одразу, коли повертався з нього, - говорить дружина Тетяна. – Я щосекунди була з телефоном, чекала його дзвінка. Він постійно переживав за нас із сином, підтримував, цікавився справами на роботі. Завжди підкаже, пожаліє, поспівчуває. «Киця, як ти? Як ти себе почуваєш? Як у вас справи?» Завжди – «Надобраніч… Люблю… Цілую…». Більше ніхто не подзвонить… Днів за десять до загибелі чоловіка моє серце просто розривалося, ніби щось відчувало, хоча тоді він був іще на зв’язку… І мої страхи стали реальністю. В мене забрали моє щастя…
Казав мені колись: "Раптом що, поховайте мене по-людськи, вдома. Не хочу, щоб моє тіло лишилось десь у полі". Та не так мені хотілось його зустрічати... не в труні...
Фото: з архіву родини
- З Івановичем ми прослужили дев’ять місяців, - розповідає побратим Івана Томенка Володимир із позивним Санта, який приїхав вшанувати пам’ять свого друга. – Після призову разом із ним їхали з Ромнів, були в Старичах, їздили до Польщі на навчання. Іванович був дуже сміливою людиною, завжди їздив на машині, як метелик, був найшвидшим із усіх нас. На виконання завдання, щоб забрати з поля бою поранених та загиблих, нам давали годину, а він встигав за 40 хвилин. Адже там дуже складний напрямок і кожна секунда може вартувати життя.
А ще, як розповідає побратим, Іванович був веселим і постійно підтримував усіх хлопців.
- Останнім часом ми були мов сім’я. Іванович завжди усіх підбадьорював. Раптом виникала якась складна ситуація, підходив і казав: «Братику, не переживай. Все буде добре, зараз усе вирішимо». Іншого від нього ніколи не чув. Він був дуже відважним, ніколи не відмовлявся виконувати завдання, хоч би як було страшно, адже всі ми люди і страх властивий усім. Та він міг узяти себе в руки і далі виконувати свою роботу.
Фото: з архіву родини
Іванович завжди прокидався раніше за інших і постійно був у русі, таким собі - живчиком. Пам’ятаю, коли йому виповнилось 50 років, саме в той день ми здавали нормативи. То Іванович навіть молодь «за пояс заткнув» - виконав усе якнайкраще: віджався від підлоги 50 разів, прес – 50 разів… усього по 50! І дистанцію теж пробіг найкраще за всіх.
Як розповів Володимир, хлопці через день виїжджали на завдання одним і тим же маршрутом. Особливо хвилюватись не доводилось, бо дорога була більш-менш безпечною. Але не того дня…
- Іванович зі своїм побратимом Олександром, як завжди, виїхали на завдання, - продовжує Санта. – Ми готувались до вечері, чекали на їхнє повернення. Ми ж ніколи не сідаємо вечеряти, поки не зберемось усі разом. Та через деякий час почули по рації: «Іванович – 200, 300». Ми з хлопцями подумали, що він везе загиблих та поранених. Ще й здивувались, що управилися вони з Сашею швидше, ніж зазвичай. А потім побачили машину, що приїхала з пораненими та загиблими. Іншу машину… Підбігли, питаємо: «Де Іванович?» Так і дізнались, що його та Саші вже нема.
Вони з Сашею завжди були на позитиві, жартували один з одного, постійно були поруч, наче брати. Так і загинули разом… Дуже їх не вистачає. Ми понад добу не могли оговтатись від цієї втрати, - говорить Володимир.
Фото: з архіву родини
- Коли я не могла додзвонитись до свого чоловіка, одразу писала Івановичу, - розповідає Юлія, дружина загиблого Олександра, котра також приїхала на поховання. – То він мені відписувався, мовляв, не хвилюйся, все добре. Бувало, що відпочивав Саша чи зайнятий був чимось. Іванович заспокоював, навіть відео висилав із Сашею, щоб я не переживала. А тепер от немає їх обох…
Заупокійну службу за загиблим провів другий священник храму Іоана-воїна с.Москаленки, ієрей Володимир. До рідних та всіх присутніх на похованні звернувся Ворожбянський міський голова Андрій Дружченко:
- Сьогодні ми проводжаємо в останню путь нашого захисника, побратима, чоловіка, батька, сина та брата. Ми прощаємось із ним поруч із полем, на якому зараз стоять і комбайн, і трактор, і машини, на яких працював наш земляк…
Нічим не загоїти рану в серцях його родини та близьких друзів. Іван Іванович за покликом серця, не чекаючи призову, добровольцем пішов захищати нашу Батьківщину від клятої русні, яка на весь світ говорить, що ми нацисти, що ми вбиваємо людей. Але насправді це вони кожного дня вбивають військових, цивільних людей, наших дітей, руйнують міста і села. Та я впевнений, що вони заплатять за кожну нашу втрату…
Пам’ятаймо нашого Героя щодня – через місяць, рік, і через багато років після нашої Перемоги, якій він уже не зможе радіти разом зі своєю сім’єю. Дякуємо тобі, наш Герою, за твій подвиг. Висловлюємо щирі співчуття родині загиблого воїна, розділяємо з вами ваш невимовний біль… Вічна пам’ять Івану Івановичу та вічний спокій, - сказав голова громади.
…Поховали Івановича 1 жовтня – в День захисників і захисниць України, на місцевому кладовищі, під залпи прощального салюту та звуки Гімну України.
Спи спокійно, наш друже. Нехай янголи піднімуть тебе на своїх крилах у небеса…
Довідково:
Томенко Іван Іванович народився 13 березня 1973 року в с.Першотравневе Конотопського району, в багатодітній родині. Навчався у Дяківській школі.
Ще навчаючись у школі, почав працювати трактористом і продовжив роботу після закінчення навчання.
Під час строкової служби в армії був командиром відділення та механіком-водієм, служив у сухопутних військах.
За мирного життя і вже під час повномасштабної війни працював у сільгосппідприємствах. Проживав із сім’єю в м.Ворожба. Працював в агрофірмі «Білопілля-Агро».
24 грудня 2022 року добровольцем пішов захищати рідну землю. 16 вересня 2023 року, отримавши поранення несумісні з життям, героїчно загинув в районі села Вербове Запорізької області.
У Івана Томенка залишилась дружина, син Станіслав та велика родина, яку він зібрав біля себе востаннє цього скорботного дня...
