Коли почалась повномасштабна війна, часто згадувала свого покійного дідуся. «Як би він відреагував на сьогоднішні події? Що сказав би? Чи важко б йому далося усвідомлення того, що нащадки його колишніх побратимів, із якими він у 1945 дійшов майже до Берліну, так підступно і нахабно вдерлися у нашу державу?». На жаль, цього я вже ніколи не дізнаюсь.
Але й сьогодні поруч із нами мешкають люди, у життя яких війна увірвалася вже вдруге. Серед них – жителька Старих Вирків Лідія Антонівна Угринь – 95-річна бабуся, котра і досі залишається у рідному селі, під обстрілами…
За кілька днів до Міжнародного дня людей похилого віку, який щорічно відзначають 1 жовтня, ми поспілкувались із Лідією Антонівною, аби дізнатись про її непросте життя.
Свій ювілейний 95 день народження Лідія Антонівна відзначила 11 серпня. Не дивлячись на поважний вік, жінка залюбки погодилась на телефонну розмову, що стала можливою завдяки соціальній робітниці Вікторії Череватенко, котра обслуговує свою стареньку підопічну вже 13 років. Мобільний зв’язок вперто обривався на півслові, у слухавці чулися окремі уривки фраз, та врешті наша розмова таки відбулася!
- Нас у родині було двоє: я та мій брат Сергій, старший за мене на чотири роки, - говорить Лідія Антонівна. – Народилася я у Старих Вирках, тут і живу. Жодного разу нікуди не виїжджала…
Родина Лідії АнтонівниФото: з архіву родини
Як розповідає старенька, свого часу її батьки працювали в колгоспі. Та спільне життя в них не склалось, тож Сергія і Ліду мама виховувала сама. Тяжко переживала родина і роки Голодомору в 32-33 роках.
- Голодомор… - на якусь хвилину голос бабусі у слухавці змовк… «Бабуся плаче…» - повідомила соцробітниця, котра стояла поруч із Лідією Антонівною.
- Тоді я була ще зовсім маленькою, - продовжила бабуся Ліда. – Та все одно пам’ятаю, коли всіх зганяли в колгоспи, приходили й до нашої хати, забирали продукти, навіть суп із печі діставали та виливали на землю. А ще один знайомий чоловік, який повернувся з війни у сорок п’ятому, розповідав, як у роки Голодомору його змушували вантажити на підводу тіла людей і вивозити їх у яму. Були там і мертві, і ще напівживі – голодні та пухлі, напівпритомні… Та ми, слава Богу, вижили.
Фото: з архіву родини
Розповіла жінка і про своє воєнне дитинство та про брата-підлітка, якого окупанти хотіли вивезти до Німеччини. Згодом він пішов служити в радянську армію, працював при штабі.
- Сергій дуже розумний був хлопець, відмінник у школі, 10 класів закінчив… - говорить старенька. – А я закінчила тільки сім.
Важко було у війну. Все коштувало дорого. Склянка солі та буханка хліба – сто карбованців! Пам’ятаю, тоді у Ворожбі був птахокомбінат, там солили птицю. Вода з комбінату стікала в канаву, то ми малі у війну бігали до тієї канави по солону воду. Набирали та солили нею їжу.
Все витримали, пережили… Хоча скільки тоді загинуло сусідів та молоді, з якою колись разом гуляли!
Закінчивши сім класів сільської школи, Лідія одразу пішла працювати в колгосп.
- У селі тоді майже не було нікого, одні старі та малі. Багато чоловіків загинуло на фронті, молодих дівчат і хлопців забрали в Німеччину. Коней теж не було, то орали землю коровами. За-пряжеш, бува, ідеш за плугом, а вони вередують - одна тягне в горох, друга – в чечевицю! То рогами колють, то копитами топчуть! – згадує бабуся.
Як говорить Лідія Антонівна, в колгоспі вона працювала різноробочою. Пізніше, з іншого села до Вирків пригнали трактор, тож стало трохи легше. Працювала вона і на молотарці ваговиком, важила зерно на току. Навчатись далі не схотіла, хоча їй пропонували. Але Лідія вирішила роботу не кидати.
Вдома сім’я тримала господарство, мали городу 25 соток, який обробляла мама, а діти їй допомагали.
Фото: з архіву родини
- Він і досі в мене є, все життя на ньому працювала, - усміхається бабуся. – Дуже любила працювати! На землі поратися, квасолю чистити… А тепер уже роки не ті, не можу нічого. Лишила все дітям. Хоч і набридло мені лежати та відпочивати. Мабуть уже більше пролежала, ніж проробила.
З розповіді жінки дізналась, що мама прищепила їй не лише любов до роботи на землі. В неї Ліда Антонівна навчилась ткати доріжки та шити на машинці.
- Колись ті доріжки і в Ворожбу ткали! – говорить бабуся Лідія. – А тоді почала плести кружечки на стільці, з матерії. Та й досі їх плету…
У 25 років Лідія Антонівна вийшла заміж. Її з майбутнім чоловіком познайомив спільний товариш. Степан саме прийшов із армії. Сім’я його жила бідно, батько рано помер. Тож Степан за-брав свою маму і переїхав до молодої дружини. У шлюбі народили та виховали чотирьох діток: трьох донечок – Віру, Надію, Любов та сина Віктора, якого, на жаль, уже немає в цьому світі.
- Якщо згадувати всю нашу історію кохання та життя, і цілого дня не вистачить! – жартує бабуся. – Всього було на віку…
Лідія Антонівна має 25 років колгоспного стажу і ще 15 років пропрацювала на цегельному заводі.
- І в Глушець на завод їздила на мопеді 9 кілометрів, і в Атинську на цегельному працювала… А в 55 років пішла на пенсію, - розповідає бабуся Ліда.
Не могла я оминути і тему повномасштабної війни. Бо дуже хотілось почути відповіді на ті запитання, які б поставила своєму дідусеві, будь він зараз поруч…
- Друга Світова була не такою страшною, як зараз. Звісно, тяжко було і боялися. Та німці йшли повз нас на великі міста, маленькі села у нас майже не чіпали. А зараз – не дай Бог... Пам’ятаю 24 лютого минулого року. Моя ж хата на горі стоїть, то все видно. Вранці почула гуркіт. Я до сусіда – кажу, Саша, це мабуть підривають міст? А тоді глянули: з боку росії на Київ ворожі ешелони йдуть! Угорі вогні горять, а внизу танки їдуть. Отаке було…
В ярах у нас перестрілки влаштовували, вертольоти над хатами літали місяців два. А колись повз двір летіло два літаки, та один так низько, що думала і хату зачепить. Добре, що вивернувся між кухнею та хатою, нічого не розбив.
Старенькій хатині, у якій Лідія Антонівна прожила все своє життя, вже - аж сто років…
Фото: з архіву родини
- Коли обстрілюють село, дрижить так, ніби ось-ось завалиться. І цю ніч, як почали по селу бити, все двигтіло, пів ночі не спав ніхто. Я й дітям постійно кажу: «Дверима не гупайте сильно, бо не дай Бог, упаде! – намагається жартувати старенька. – Але поки стоїть, тримається.
Коли воно скінчиться? Кінця-краю немає цьому горю. Уже жодних нервів не лишилось. Дуже страшно буває… Через обстріли почувати себе стала погано, без ліків - ніяк.
Окрім трьох донечок, Лідія Антонівна має шестеро внуків та двох правнуків. Усі навідуються, приїжджають та звуть свою бабусю переїхати в місто, подалі від небезпеки. Але жінка вперто відмовляється.
- Я місто зроду не любила. Хотіла жити тільки в селі. Одна моя донька зараз у Польщі, інша – в Сумах, а третя – в Іскрисківщині. Розбило їй хату, страшно глянути. Давно пропонують мені виїхати з Вирків, хоча б на зиму, але я не хочу. А бува, поприїжджають у гості, то як обстріл починається, біжать у погріб, а я не ходжу, сиджу в хаті! «Ховайтесь, кажу їм, я нікуди з хати не піду!» - чую піднесений та впевнений голос у слухавці.
…Знову на півслові почав обриватися мобільний зв’язок. Іще б розпитати стареньку про її молоді роки, про внуків та правнуків, яких вона тримає на руках на стареньких світлинах, що на-діслала мені соцробітниця Вікторія. Але на жаль, зв’язок повністю зник. Наостанок почула від бабусі: «Дякую, що не забуваєте, що пишете про нас, стареньких. Щоб наступні покоління знали, як нам жилося…»
Фото: з архіву родини
- Лідія Антонівна – добра та чуйна людина, - розповіла Вікторія Череватенко. – Обслуговую її вже 13 років. То як приїду, завжди мене розпитує і про новини, і про своїх односельців, і про мою родину та справи. Цікавиться всім – хто та як почувається, як живе… Дуже хороша бабуся! Як-то кажуть, погані люди стільки не живуть. Доньки Лідії Антонівни часто навідуються, добре за нею доглядають. Усе роблять для своєї мами. От тільки забрати з села ніяк не вдається, бо не хоче бабуся виїжджати. Все ж – рідна хата, рідна земля… Тож, дасть Бог, і Перемогу тут зустріне.
