9 жовтня у світі відзначили Всесвітній день пошти. Цей день ще називають Міжнародним днем поштової служби - це один із міжнародних днів, що відзначають у системі Організації Об’єднаних Націй. Проводять за рішенням XIV конгресу Всесвітнього союзу поштовиків у день його створення в 1874 році.
9 жовтня 1874 у Швейцарії представниками 22 країн був підписаний Бернський договір, що засновує підставу Генерального поштового союзу. У 1878 році він змінив свою назву і став називатися Всесвітнім поштовим союзом. Сьогодні ВПС налічує у своєму складі 189 країн. В усьому світі 9 жовтня відзначають як Всесвітній день пошти. Цей захід проводять протягом тижня, що називається «Міжнародний тиждень листа».
За даними ВПС, «міжнародна пошта розмовляє 6800 мовами своїх клієнтів і є найдовшою у світі мережею фізичної доставки пошти. Вона призначена для забезпечення надійного, ефективного, економічного перевезення товарів та обміну ідеями. Пошта передає особисті думки друзів на великі відстані. Вона допомагає фірмам різного масштабу знаходити клієнтів і відповідати їхнім потребам».
Сучасна пошта у багатьох промислово-розвинених державах активно працює в секторі логістики, поштово-банківських послуг, каталожної торгівлі та прямої поштової розсилки, активно розвиває інформаційні технології, гібридну пошту і електронну комерцію. Таке офіційне пояснення виникнення цього дня, який вкотре підкреслює значимість пошти у житті людства.
З дня заснування цього свята минуло багато часу і докорінно змінилась структура самої пошти. Тож напередодні 9 жовтня ми поспілкувались із нашими поштовиками.
Навіть не знаю, як їх тепер правильно називати, бо побувала в гостях у працівників відділення, яке поки що дислокується у Білопіллі й називається «пересувне», бо Білопілля воно якраз зовсім не обслуговує.
У своїй розповіді залишу за дужками всі «відгуки» про реформу пошти, сказані та повторені слова на адресу її гнобителя, на думку багатьох людей, директора Смілянського, а розкажу просто про роботу цих чотирьох жінок і двох водіїв машин, які доставляють поштові відправлення в більш ніж 20 населених пунктів Білопільщини.
Пересувні відділення поштового зв’язку №20 та №82, так правильно називаються ці офіси на колесах, у результаті реформи (її не коментую, утримуюсь) з’явились як альтернатива колишнім відділенням, які стабільно працювали фактично у кожному селі.
Зараз так званих стаціонарних відділень на території Білопільщини залишилось аж п’ять: два - у Білопіллі, по одному - у Ворожбі, Миколаївці, Улянівці. До решти стаціонарних відділень, які колись працювали, можна було прийти в робочі дні, придбати товар, отримати відправлення чи зробити платіж, звідти листоноші зі своїми сумками йшли на дільниці. В результаті реформи ці відділення закрили, приміщення заростають бур’янами й руйнуються, а листоноші – звільнені. Натомість з’явився такий собі поштово-транспортний гібрид, як пересувне відділення.
- Кожне з відділень має свій маршрут і графік, - розповідає начальник відділення № 82 Софія Голуб. - Приміром, моє обслуговує такі населені пункти, як Кальченки, Шкуратівку, Куянівку. Щоранку з Сум приїжджає машина з посилками, періодикою, пенсіями, іншими відправленнями. Ми їх складаємо у багажник авто і їдемо за маршрутом. Кожен день він - різний.
Заїжджаємо у села і маємо там так звані точки присутності. Це - визначені місця, де нас чекають люди і ми віддаємо їм відправлення. Про ці «точки» жителі сіл попереджені, як і про час прибуття нашого авто. Люди, як правило, збираються завчасно, чекають. Ми виходимо з авто і обслуговуємо клієнтів. Маємо на руках касовий апарат, усі необхідні застосунки.
Потім їдемо в інше місце. Там теж виконуємо все, що передбачено нашими обов’язками. І так за маршрутом, який у день може охоплювати до трьох населених пунктів. Це можуть бути як великі села, такі як Куянівка, так і маленькі – Череватівка, Новопетрівка, Бабаківка.
Маршрут прорахований не нами, але ми маємо його дотримуватися. На кожен населений пункт відводиться десь півтори години. У дорозі можуть трапитися різні непередбачувані події, тож іноді ми затримуємось, але повідомляємо телефоном про це, - продовжує пані Софія.
Я, як автор публікації, усвідомлено не хочу зараз коментувати кроки керівництва Укрпошти щодо закриття стаціонарних поштових відділень у селах і скорочення листонош. Всі, хто вважає такі кроки згубними для пошти та знущанням із людей, заходьте на сторінку Укрпошти у соцмережах, пишіть у коментарі керівнику, який дуже пишається цією реформою. Втім, можливо, у вас є приклади ефективності такої реформи. Теж про це розкажіть.
Але сьогодні - про тих людей, які мають із чим порівняти роботу до «реформи» і після і, попри складні умови роботи, залишились працювати.
Софія Голуб працює з 2005 року, пам’ятає, наскільки якіснішими були послуги для людей, коли в селі залишалась «стаціонарна» місцева листоноша.
Понад 10 років працює в системі й Ольга Касемян.
- Ми пам’ятаємо різні часи, але сьогодні працюємо на межі можливостей, - говорить Ольга. Її відділення обслуговує прикордонні села.
- Буває, що ми - єдина машина, яка заїжджає в село за день, - продовжує жінка. - Приміром, у Рижівку доїхати дуже непросто. Нас там завжди чекають люди, багато відправляють посилки і отримують теж, адже село фактично не має ні автобусного, ні іншого сполучення з Білопіллям.
У Павлівку ми приїжджаємо двічі на тиждень, у віддалені села – раз. Часто чуємо вибухи, обстріли. Тут важко дотримуватись графіка, бо через безпекову ситуацію не завжди можемо навіть покинути Білопілля. Але всі обов’язки виконуємо. Люди вже звикли до нашого графіка. Якщо ми не встигаємо чи з якихось причин людина не підійшла до точки диспуту, то ми - постійно на зв’язку, наші телефони усі знають.
На моє питання: «Чи не страшно їздити в ті села, куди навіть не всі посадовці чи журналісти доїжджають», пані Ольга зазначила: «Робота така. Люди чекають, треба їхати».
Показали поштовики, що мають при собі засоби захисту: бронежилети, аптечки. Їх навчали користуватися ними й таке спорядження додає певної впевненості. Про майбутні холоди та зиму мої співрозмовниці згадувати не дуже хотіли.
- Так, восени й взимку рано темніє, на вулицях відсутнє освітлення, людям важче приходити до дочки присутності. Але ми приїжджати точно будемо, - говорить Ірина Бондаренко. - Адже пенсії, виплати, посилки, квитанції, ліки, ніхто інший не доставить.
Серед найбільших проблем, із якими доводиться стикатися листоношам–доставщикам, - якість доріг.
- Я не знаю, як після дощів доїжджати до Цимбалів, – говорить Любов Баранова. - Є ще кілька сіл, куди дуже важко буде добиратись взимку.
Втім, за словами Софії Голуб, за останні роки під’їзні дороги до центрів старостатів змінилися на краще. Взяти хоча б доїзд до Кальченок. У якісному наданні поштових послуг важливу роль відіграють і місцеві старости.
- У Кальченках, Шкуратівці у нас дуже тісна співпраця з Ольгою Лопаткою та Наталією Москаленко, - говорить Софія Голуб.
- Завжди з розумінням ставляться до нас Світлана Федорченко з Павлівки та Сергій Анікін із Рижівки, - говорить начальник відділення №20 Ірина Бондаренко.
Поки ми говорили, жінки швидко розкладали отриману пошту, посилки, перераховували кошти та вже за пів години сіли в машини й поїхали, ввічливо мені нагадавши: «Люди ждуть, треба їхати».
Йдучи у редакцію, я зайшла у стаціонарне відділення Білопільської Укрпошти. За кілька метрів до входу мене зупинила якась немісцева жінка і запитала: «А ви не знаєте, чи працює у Білопіллі Укрпошта?».
- Звичайно працює, он вхід туди, - показала я рукою на двері, над якими висіла табличка «Укрпошта».
- Добре, дякую. Я йду і дивлюсь, що всі вікна забиті, може, думаю, після обстрілів і не відкрили.
Так, наше колись центральне, а сьогодні одне з двох наявних у місті відділень, у березні потрапило під вибухову хвилю від розриву авіабомби в центрі міста.
Тоді вилетіли всі вікна, були пошкоджені двері, впала стеля… Кілька днів працівники наводили порядок, забивали величезні вітражні вікна ОSB-плитами. Із забитими вікнами відділення і зараз.
- А як ви будете працювати взимку? - запитала я в оператора, коли побачила, як краплі дощу потрапляють на підвіконня в середину приміщення.
- Не знаємо, працюємо так, поки вікна не вставили. Будемо сніг віниками з підвіконня змітати, якщо взагалі не закриють.
Із восьми листонош зараз тут працює три. Навантаження на кожну збільшилось втричі.
- А куди діватись, у Білопіллі роботи особливо не знайдеш, - говорить одна з листонош. - Поки працюємо, як буде далі – ніхто не знає. Аби тільки не обстрілювали, бо і людей жаль, які потерпають, і самим страшно ходити по дільниці, коли неподалік падають снаряди.
Отак живуть і працюють наші поштовики. І кожному з них хочеться сказати величезне «дякую» за те, що вони ще залишаються на своїх робочих місцях. І в той час, коли керівництво фотографується з новими марками, ці люди беруть важкі сумки, вантажать їх на майже розламані велосипеди (нових ніхто не купує) і їдуть попри дощ, сніг, обстріли, бо їх там виглядають люди.
Побачите листоношу, навіть якщо ви не передплачуєте газету чи отримуєте пенсію на картку, скажіть їй «дякую», бо їхня часто непомітна робота залишається дуже важливою для нас.
Від редакції
Ціни на поштові послуги, на передплату газети постійно зростають. Їх підвищує не редакція й не працівники пошти, а керівництво, якому, очевидно, зарплати в один мільйон гривень на місяць не вистачає. Нещодавно ми отримали нові розцінки на доставлення газети. Не збільшили ні на копійку видавничу ціну, все збільшення вартості забере пошта. Навряд чи на такий же відсоток збільшиться зарплата у листонош. Тож коментарі на сторінці Укрпошти і її керівника зайвими не будуть.
