Війна, що точиться в нашій країні вже рік і вісім місяців, несе з собою руйнування і болючі втрати. І найстрашніше, що небезпека чатує не лише на фронтах і становить загрозу для наших захисників і захисниць, підступні наслідки війни ми бачимо й у житті цивільних людей та дітей, які опиняються на межі життя і смерті…
Так сталося 30 липня, коли 15-річний житель Білопілля Максим Бугайов знайшов у лісосмузі гільзу від патрону 12,7 калібру. Хлопець був упевнений, що вона без пороху, тож вирішив зробити з неї брелок. Небезпечна знахідка вибухнула, мало не позбавивши дитину життя.
Що відбувалося далі, які обставини могли коштувати хлопцю життя та як наразі почувається Максим – розповідає його мама Ірина Бугайова.
– На початку липня ми переїхали з Білопілля до Сум, подалі від обстрілів, у більш безпечне місце. На вихідні приїжджали додому, попоратись по господарству, провідати рідних. Вкотре приїхали і того разу, як виявилось – на свою біду… Максим не хотів їхати, та я вмовила. Мовляв, і консервацію треба закрити, і по господарству впоратись, провідати тата, бабусю. А ще 28 липня в мене був день народження, то хотілося зустріти його в колі родини. Так і зробили – посиділи за чаєм і тортом, без зайвих святкувань.
«Він просив мене купити йому брелок із кулі…»
Як розповідає пані Ірина, того злощасного дня Максим пішов обирати місце для риболовлі і коли йшов повз лісосмугу, натрапив на розколоту на дві частини гільзу, що лежала біля пенька. Пороху в ній не було, тож він і забрав її додому.
– Він хотів зробити брелок. Такий самий, що просив мене купити за кілька днів перед цим. Якось ішли з ним по сумському базару і він побачив красиві брелки, зроблені з куль. Попросив купити, а я відмовила. Мовляв, зараз і так війни вистачає, навіщо тобі зайве нагадування про неї? Знала б, як усе обернеться – краще б купила йому те, що просив…
Пам’ятаю, того дня саме пекла пиріжки. Коли Максим повернувся, сказала йому збирати речі, бо планували знову їхати в Суми. А він пішов у гараж… Я ж управлялась на кухні, телефоном приймала вітання від свого брата з днем народження, який був напередодні. За кілька хвилин почула вибух.
Спочатку подумала, що то був прильот. Кинула на підлогу свою меншу доньку і, подумавши про сина, побігла на вулицю. І щойно відчинила двері, побачила його – Максим стояв переді мною, увесь у крові.
Фото: Суспільне.Суми
Вибуховий капсуль мало не забрав життя дитини
– «Ма… балон вибухнув…» - почула від нього і подумала, що вибухнув великий газовий балон, який стояв у дворі, бо вибух дійсно був дуже гучний. Те, як усе було насправді, дізналась і усвідомила вже у швидкій, дорогою до Сум, - говорить пані Ірина.
Як з’ясувалось, Максим промив знайдену гільзу і почав її нагрівати на газовій горілці. І хоч пороху в гільзі дійсно не було, там лишився вибуховий капсуль, який, нагрівшись, вибухнув, розірвав балончик і мало не забрав життя хлопця.
– Я вхопила велику пачку вологих серветок, підбігла до Максима і почала його рятувати. Кров била фонтаном із шиї, обличчя було понівечене. Однією рукою притискала йому шию, затуляла серветками та пальцями велику рану, іншою набирала номер «швидкої», притискаючи ліктем його розірвану щоку. Кричала сусідам, аби хтось зустрів карету «швидкої», але поруч нікого не було, бо почувши гучний вибух, усі сховались від небезпеки, подумавши, що почався обстріл. І досі важко згадувати про той жах…
Максим лежав на асфальті біля будинку, я вхопила перше, що трапилось під руку – старий чобіт, який стояв неподалік, та поклала йому під голову і почала говорити, що йому треба робити. Свекруха подавала мені рушники, якими я перемотувала синові шию, та в’язала їх разом зі своєю рукою, щоб зупинити сильну кровотечу з артерії. Хоча вдома в нас є аптечка для надання невідкладної допомоги і турнікет, але в той час кожна секунда була дорога, тож хапали найближче, що траплялось під руку. Та й потім вже у лікарні медики мені сказали, що, з огляду на його рани, накласти турнікет не було можливості.
В тому кошмарі Максим поскаржився, що в нього запекло серце. Коли підняла його футболку, побачила рану в області серця. В мене все поплило перед очима…
Фото: Суспільне.Суми
– Звідки Ви знали, як правильно діяти?
– Багато хто зараз запитує, мовляв, як ти не злякалась? У мене немає медичної освіти, я працюю вихователькою в дитячому садочку. Але буквально за два тижні до того дня пройшла курси надання першої допомоги та мінної безпеки, які проходили у міській раді за участі військових. Спочатку їх пройшла наша медсестра, а потім направили і мене – єдину з вихователів нашого садочка… Крім того, пройшла онлайн-курси «Мінна безпека з Псом Патроном», за які мені видали сертифікат.
Та й взагалі, це не перший випадок, коли мені доводиться надавати допомогу в екстреній ситуації. Колись рятувала життя хлопцеві, який потрапив в аварію та дуже сильно травмувався. На щастя, він також вижив. Тож, і цього разу зібрала всю волю в кулак і почала діяти. Хоч як було страшно і важко морально, але я розуміла, що життя мого сина – на межі.
Нескінченна дорога до лікарні
– Медики приїхали дуже швидко. Та й до Сум просто летіли. Спочатку нас привезли до обласної лікарні, як називають її в народі, на «Дзержинку». Зробили комп’ютерну томографію, бо в тілі Максима застрягло багато осколків, а вже потім ми потрапили до дитячої обласної… Дорога до неї здалась нескінченною. Кожна секунда могла коштувати дитині життя…
"Ма, я хочу жити… спаси…" – і досі в голові лунають його слова, які він говорив мені, лежачи у «швидкій».
«Не мовчи, говори зі мною!» - просила його, сидячи біля водія, в той час, коли за його станом слідкували медики і надавали допомогу. І він таки говорив. Постійно, аж до того часу, поки його забрали в операційну.
Нашвидкуруч кинувши документи на санпропускнику, Ірина повідомила лікарям те, що могло бути важливим для подальших дій: «15 років, 60 кілограмів, друга позитивна!». І, вхопивши каталку, повезла її по коридору з криками «Де ліфт?! Негайно – в операційну!». Медики бігли слідом, намагались вгамувати Ірину, зупинити, але вона хотіла одного – врятувати своє дитя.
Три дні невідомості
Оскільки Максим був у важкому стані, на його тілі було 30 % опіків, лікарі ввели хлопця в медикаментозну кому на три дні, які здалися матері вічністю…
– Ці три доби я не спала взагалі. Сиділа поруч на стільчику в стерильному одязі й пильнувала. Не підпускала навіть чоловіка, щоб мене підмінив. На вулиці плюс 30, сім потів сходить, але треба було триматись. Максим лежав із почорнілим від опіків обличчям, із обгорілим, склеєним докупи волоссям, яке згодом обрізали. А плакати при ньому лікарі заборонили, бо дитина ж усе відчувала. Навіть коли вже пізніше прилягала на кілька хвилин подрімати, знову вчувалося «Ма, я хочу жити… спаси…» і перед очима поставав той жах, коли рятувала його від смерті.
Вже на п’ятий день, від нервів та безсоння почало німіти тіло… То ще й мене на томографію відправили! Хтось із медиків радив сходити до психолога. «Боюся, якщо піду і почну все розповідати, будемо плакати разом із психологом…» - сказала у відповідь.
Коли Максим прокинувся, перші його слова були «Ма, прости…». За що? – запитала в нього. «За те, що я не показав вам свою знахідку». Та для мене все те вже неважливо. Головне – він живий! «Ти сильний. Ти все витримаєш!» - постійно говорила йому, а в самої серце рвалося на шматки.
Пам’ятаю ту мить, коли лікар після операції вийшов з операційної.
–Хто ти за професією? – запитав мене.
– Вихователь, - відповіла я.
– Ми думали, що ти медик… Якби ти так професійно не перекрила йому рани на шиї, ви б його навіть до Білопільської лікарні не довезли, він би стік кров’ю за лічені хвилини…
Попереду – реабілітація та операції
Максим із мамою ІриноюФото: з архіву родини Бугайових
Хлопець переніс три операції: йому зашивали обличчя, збирали щелепу, ставили скоби. У Максима відмовляли нирки... Вже другий тиждень Максим перебуває на реабілітації в Сумській клініці «Юнікам». Попереду – знову операція, бо в тілі лишилося багато осколків, які треба видалити. Хлопець і досі харчується рідкою їжею, бо не можна напружувати щелепу, яка поступово зростається і болить.
– Крім того, днями в нас був крайній візит до стоматолога, вже збилась, який за рахунком. Максимові відновили зуби, - продовжує свою розповідь мама. – Також ми подали заявку до благодійної ініціативи «Врятуй красу», яка безкоштовно допомагає відновити вроду тим, у кого її відібрала війна. Відправили медичні довідки та фото і вони взяли нас до проекту. Тож через деякий час, коли дозволять медики, поїдемо до Києва…
Дякую людям і благаю Бога, щоб жодна дитина більше не постраждала від війни
– Я б хотіла від усього материнського серця подякувати всім, хто підтримав нас у біді: рідні, друзі, сусіди, знайомі та незнайомі люди дуже допомогли, зібравши кошти на лікування Максима. Без їхньої підтримки ми б не впорались. Велика подяка – однокласнику Максима – Івану Садовому, який на другий день після трагедії організував збір коштів на лікування і його підтримало багато небайдужих людей. Хоча певні медикаменти та медичні послуги на час перебування в реанімації нам надавали безкоштовно, але в подальшому доводилось багато чого купувати. Також дякую професійним лікарям, котрі рятували мого сина, та волонтерам, які передали нам дуже ефективну мазь, що буквально за три дні заживила страшні опіки…
Молю Бога, щоб випадок із моїм сином був останнім, коли діти страждають від наслідків цієї страшної війни. Хоча розумію, що це нереально. От і цього місяця в Охтирці від вибуху гранати загинув 14-річний хлопчик із багатодітної родини, який знайшов боєприпас, що його вітчим привіз із фронту. Через важкі травми дитина померла в лікарні…
Не беріть до рук те, що може коштувати вам життя
Максим із сестричкою Камілою на своєму випускномуФото: архівне фото родини Бугайових
«Діти України… Не беріть до рук те, що вам не потрібно і не ходіть там, де перебували військові, щоб не було таких страшних наслідків… Бережіть своє життя», - звернувся Максим до всіх дітей, застерігаючи їх від спокуси підбирати «цікаві» знахідки, які можуть коштувати їм не лише здоров’я, а й життя. Життя, яке він мало не втратив через свою цікавість, життя, яке йому врятували рідна мати та лікарі Сумської обласної дитячої клінічної лікарні, котрі боролися за нього з останніх сил.
Фото з архіву родини Бугайових та Суспільне.Суми.
