Традиційно ми підбиваємо підсумки року з головним лікарем Костянтином Рожиним. Але перед розмовою я звернула увагу на журнал, який лежав у нього на столі з портретом самого Костянтина Олеговича. Так, це не «Тіме» і «Фокус», але мати портрет на обкладинці – це вже визнання.
Що це за журнал і як туди потрапив наш головний лікар, Костянтин Олегович пояснив так:
- Це щомісячний медичний журнал для управлінців і менеджерів медичних закладів, фактично, must have для керівника, який видається в Україні. Спеціалізоване видання саме для головних лікарів, де пояснюються основні засади нашої діяльності, де фахівці діляться досвідом, де можна знайти відповіді на питання, які нас турбують найчастіше.
Я неодноразово давав консультації щодо роботи інших закладів, є розробником спеціального курсу менеджменту для управлінських команд лікарень у програмі «Мистецтво медичного менеджменту» та маю досвід викладання близько трьох років.
Скажу так, серед керівників медичних установ усіх рівнів (не тільки первинного) я досить публічна особа і це результат не лише моєї роботи, а підсумок діяльності всього колективу. До речі, колектив у нас, як на мене, - найкращий в Україні.
- Ну а тепер про результати діяльності. Що саме вдалося зробити у 2023 році? Як «виживала» первинка, чому її результати заслуговують на увагу в Україні?
- Хизуватись якимись досягненнями в час, коли кожен день прожив і це вже досягнення, можливо і не варто. Але певні здобутки, які є саме здобутками у наш час, я нагадаю.
1. Не дивлячись на обставини, заклад не припиняв роботу жодного дня. Продовжується вакцинація (дитяча і доросла), обстеження та лікування наших пацієнтів майже в штатному режимі. Тривоги, обстріли, загрози обстрілів ми переживаємо разом із нашими відвідувачами, адже ми всі жителі Білопільщини і знаємо, що це таке. Маємо джерела незалежного енергопостачання та Інтернету. Тож на початку року, коли вимикали світло та Інтернет, ми працювали у звичному режимі, мали всі доступи і до мережі, і до зв’язку. Звичайно, не завжди в штатних умовах можуть працювати наші амбулаторії в Павлівці чи ФАПи у Рижівці або Іскрисківщині. Ми всі розуміємо реальні загрози та виклики. Але всім, хто звертається за допомогою, надаємо її в межах безпекових вимог.
2. Не менш важливою є наша діяльність щодо залучення позабюджетних коштів, грантів та донорських надходжень, так званий фандрейзинг. За рахунок фандрейзингу заклад отримав два автомобілі (хай і не нові) – в АЗПСМ Білопілля та Ворожби.
Також саме через фандрейзинг ми отримали і ввели в експлуатацію портативні УЗД-апарати для лікарів первинної ланки.
Два наших лікаря вже пройшли спеціальне навчання, три лікарі навчаються. Такі апарати допоможуть виявляти захворювання на ранніх стадіях через так зване скри-нінгове дослідження. Тобто на прийомі у лікаря сімейної медицини вже можна визначити не просто симптоми деяких захворювань, а дізнатись певну причину.
3. Одна з наших лікарок, а саме Наталія Бабенко, пройшла спеціальне навчання з ментального здоров’я від ЮНІСЕФ і сама вже є тренером з цього питання, тобто може навчати інших лікарів. На Сумщині таких тренерів одиниці.
Втім, не лише Наталія Яківна навчалась цього року. Багато моїх колег вдосконалювали свої навички за рахунок різних програм і тренінгів, адже нам доводиться долати все більше і більше викликів, а без додаткових знань – нікуди. Співробітники закладу (менеджмент та медичний персонал) постійно проходять навчання на регулярній основі як активний учасник Асоціації медичних закладів України.
Окрім медичної допомоги наш заклад надавав і благодійну. Значна частина населення безоплатно забезпечувалась медикаментами для лікування різних хвороб та засобами догляду (памперси і т.д.).
Це наша спільна робота з благодійними фондами та гуманітарними місіями, з якими ми співпрацюємо вже не один рік.
4. Під кінець року запрацювали наші мобільні медичні бригади для виїзної роботи наших лікарів у села трьох громад (крім самого прикордоння). Щотижня виїздить 2-3 наших бригади з діагностичним обладнанням і медикаментами. Це спільний проєкт за рахунок донорських коштів від ВООЗ.
- Костянтине Олеговичу, Ви розповіли просто нереально гарну картинку життя первинки. Я пам’ятаю наші інтерв’ю в перший «ковідний» рік, в перший рік повномасштабного вторгнення, а що залишилось за кадрами успіху?
- Коли почався ковід, то, дійсно, здавалося, що вже гірше не буде, бо гірше нікуди. І тоді головним чином було питання не допустити паралічу роботи лікарні.
За два роки повномасштабного вторгнення головне питання – просто вижити. І самим, і лікарні, і пацієнтам. Вижити і в фізичному значенні слова, і в професійному.
Заклад працює на бюджетному фінансуванні, а воно, у воюючій країні, зрозуміло, зменшується. Ми не отримуємо коштів із місцевого бюджету, розуміючи навантаження на нього. Медичні послуги фіксуються винятково з держбюджету і винятково за кількістю укладених декларацій. А декларації – це люди. Ми з вами ходимо вулицями і бачимо, як зменшується кількість людей на Білопільщині. Відбувається міграція, тобто виїзд населення всіх трьох громад, у першу чергу, Білопільської, через безпекову ситуацію.
Через вимушену міграцію виїздять і наші лікарі та медперсонал, на жаль. Всі ми люди і кожен розуміє, що головна цінність зараз – це людське життя. Через вимушені виїзди щомісяця заклад втрачає від 100 до 1000 наших пацієнтів (це суттєві цифри – з 28 тисяч декларацій наразі маємо 21 тисячу, і зменшення негативної динаміки ми поки що не бачимо). А це, знову ж таки, призводить до зменшення фінансування.
Все змушує нас переглядати деякі статті витрат. Але ми не можемо скоротити надання базових послуг. Поки що не бачу перспектив їх розширити. Єдина умова – це збільшення кількості декларацій. А їх взяти нізвідки. От і виходить замкнене коло. Тож перспектива так собі...
- Не хотілось би на такій ноті закінчувати розмову...
- На жаль, від нашого бажання жити мирно і щасливо залежить не все. Я і наш колектив, хоч би в якому складі він залишився, сьогодні працює. І продовжуємо шукати допомогу та шляхи виходу з ситуації. Моє спілкування з керівництвом Національної служби здоров’я України, з представниками Міністерства охорони здоров’я, як я сподіваюсь, вплине на становище лікарень у прикордонних територіях і, як мінімум, не зменшить фінансування.
