Офіційне вручення нагороди нещодавно відбулося в Києві. Днями нам вдалося зв’язатись із Богданом і домовитись про інтерв’ю, в якому він мав би розповісти і про свою нагороду, і про дитинство, і про службу в лавах Національної гвардії України… Та оскільки чоловік нині перебуває «на нулі», катастрофічний брак часу змінив усі наші плани.
«Богдан подзвонив і попросив відповісти на всі питання, що Вас цікавлять, сказав, що йому дуже незручно, бо він не може приділити час для розмови. Самі розумієте, в тих умовах не завжди є можливість нормально поспілкуватись…» - повідомила телефоном начальник відділу культури Білопільської міськради Лариса Зарко, яка власне і допомогла дізнатись більше про нашого захисника.
- Дитинство та юність Богдана пройшло у рідному Білопіллі. Тут народився, закінчив Білопільську СШ № 1, далі навчався у Конотопському індустріально-педагогічному технікумі, отримавши спеціальність газоелектрозварювальника і майстра з виробничого навчання.
Ще з юності він мав багато друзів. Звичайно і бешкетував, як і всі підлітки, але душею був і залишається до сьогодні дуже добрим. Якщо потрібна якась допомога – завжди підтримає і зробить усе від себе залежне, - говорить пані Лариса.
Богдан ЗаркоФото: з особистого архіву родини
- Мій племінник захищає країну з 2014 року, - долучається до розмови Білопільський міський голова Юрій Зарко. - Коли російські війська цинічно порушили кордони на сході України, Богдан, без зайвих вагань, добровольцем пішов воювати на схід. Служив на Маріупольському напрямку, а у 2016 році за самовіддану службу отримав медалі «За оборону Маріуполя» та «За оборону рідної держави».
Як розповідають рідні, у 2019 році Богдан Зарко отримав серйозну травму, переніс операцію, лікувався в госпіталі.
- Та й окрім того, він мав кілька серйозних контузій, які не раз вкладали Богдана на лікарняне ліжко, - продовжує Лариса Зарко. – Але він ніколи на це не скаржився, не жалів себе. Ми взагалі про це дізнавались через деякий час, коли він уже виписувався з лікарні!
Якихось емоційних сплесків від Богдана не дочекаєшся. Він у цьому плані дуже скромний. До слова, коли повернувся з АТО, навіть посвідчення зайвий раз не показував, щоб скористатись, наприклад, пільгами за проїзд. Завжди говорив: «Чому це я не повинен платити?».
Після служби в зоні АТО/ООС, Богдан Зарко певний час працював у Києві. Там і застала його повномасштабна війна. Із перших днів вторгнення Богдан, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, пішов до військкомату і знову взяв до рук зброю, аби стати на захист Батьківщини у лавах Національної гвардії України.
За оборону Києва та Київської області отримав медаль «Честь. Слава. Держава».
Буча, Гостомель, Ірпінь, Бахмут… Чоловікові довелося воювати в багатьох «гарячих точках» і мати справу з різними видами бойової техніки. А ще – втрачати побратимів, які пліч-о-пліч із ним захищали країну від російської агресії. Як зазначає його дядько Юрій Зарко, з тих, хто служив із Богданом у взводі на початку повномасштабної війни, живими лишилися лічені одиниці…
- Усвідомлювати це дуже важко… - продовжує пані Лариса. – Та знову ж таки, Богдан щодо цього небагатослівний. Буває, сидимо в колі родини, спілкуємось, цікавимось його справами, а в нього на наші запитання – одна відповідь: «Все нормально! Все в порядку!»
Ніколи не було такого, щоб він зайвий раз розповів, де вони перебувають та як їм там доводиться. Завжди говорить: «Не переживайте. Ми переможемо!». Підтримує нас, підбадьорює.
Втім, підтримують його і земляки. Ось нещодавно місцеві волонтери відкривали великий збір на авто для підрозділу Богдана. Зібрали швидко і вже передали автівку «на нуль». Велика вдячність кожному, хто долучився до такої важливої для наших військових справи!
За два роки повномасштабної війни Богдан Зарко отримав медаль «За сталеву звитягу» Фортеця Бахмут, нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій», а також нагородний годинник. А цього року до його заслужених нагород додався орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Богдан ЗаркоФото: з особистого архіву родини
Що допомагає молодшому сержантові Національної гвардії триматись, перебуваючи «на нулі», і, незважаючи на небезпеку, боротися за нашу Перемогу? Перш за все – любов до рідної країни, до своєї родини та ненависть до ворога, якому не можна давати жодних шансів на нашій українській землі.
- Напевно, ця любов передалась йому по генах від його батька, - говорить Лариса Миколаївна. – Тато Богдана був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС, одним із тих, хто побував у самому пеклі… На жаль, за кілька років він трагічно загинув, але за життя був настільки патріотично налаштованим, що, можна сказати, марив, аби Україна була вільною та незалежною. Це ще в ті часи, коли про це навіть боялись говорити. А в 90-х роках, завдяки татові Богдана, в Білопіллі, над приміщенням дитячого будинку, замайорів перший український прапор. Тож, думаю, Богданові є в кого вдатися!
Вся наша велика родина пишається його подвигом, його впевненістю і принциповою позицією. Віримо, що завдяки йому і всім нашим захисникам, над Україною завжди розвиватиметься жовто-блакитний прапор!
