Лежачи на спині, малий Миколка спостерігав, як у небі пливуть хмари, схожі на великі снігові потвори, нікому не підзвітні, ні від кого не залежні. Колосся стиглої пшениці, схожі на Миколчині кучері, торкалися його чола. Ось так зване сонечко залізло на його облізлий від засмаги ніс. Приглушений Миколчин сміх почула бабуся.
- Миколко! - Це бабуся нагадує, що він повинен зробити за півтори години до зустрічі з полем. - Востаннє попереджаю: знайди квочку з курчатами, інакше... - І бабуся ляснула хворостиною по широколистому лопуху-гіганту, що розрісся біля подвір’я. Отож, смикнувши штаненята, Миколка швиденько кинувся на пошуки тієї клятої квочки. Курчаток - усього п’ятеро, а так хотілося ще спостерігати за хмаринками...
Де ж та клята? Водить п’ятеро курчаток по відомій тільки їй дорозі. Аж ось нарешті помітив об’єкт свого пошуку, який сидів у порослі деревію, підгорнувши під себе крихітні грудочки. Уздрівши Миколку, вона набундючилася й стала схожою на щось страшненьке. Але хлопчина вирішив пришвидшити процес вилову цієї неслухняної курки, тож швиденько повкидав курчаток собі за пазуху. Ще мить - і ця облізла горгона вже сиділа в нього на голові, вп’явшись у кудлатий чуб. Та хлопчина вирішив за будь-яку ціну пернатий виводок доправити до бабці.
Уздрівши Миколку з квочкою на голові, бабця, перехрестившись, вимовила: «Слава Богу, що не корова». Відірвала від його кучерів розлючену квочку та витрусила зі штаненят курчаток.
Це - лише один із епізодів його дитинства...
Початкову шкільну доріжку Миколка торував до восьмирічної школи славного села Гуринівка з його безкорисливими працьовитими людьми. В школі відрізнявся кмітливістю та великим потягом до знань, отож проблем із навчанням не було.
Минали роки. Біляве хлоп’я стало справжнім юнаком, який не боявся ні великих велосипедних перегонів, ні стусанів, які іноді отримував, ні футболу, в який грали з ранку до вечора. Та й учителі в нього були неабиякі. Ганна Іванівна Кириченко, Іван Пімонович Рогота, Марія Миронівна Рогота, Наталія Григорівна Довгаль - Царство Небесне, пухом їм земля - люди, які вміли прищеплювати любов до праці й до навчання. Тож ріс Микола душею шкільного колективу. До його серйозних не по роках висловлювань прислуховувалися навіть набагато старші товариші, яких він, до слова, за жодних обставин не залишав у біді.
Школу юнак закінчив на відмінно і вступив до «залізничної академії» (так тоді називали професійно-технічне училище № 5 м.Білопілля). Отримавши диплом із відзнакою, пішов працювати на Білопільський машзавод. Це був великий колектив, у якому одна зміна нараховувала по декілька тисяч працівників. Ось тут знадобилися знання точних дисциплін. А ще - взявся за перо, розповідаючи про робочий люд свого заводу, рідної Гуринівки, інших сіл.
Згодом вступив до Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, який теж закінчив із відзнакою.
Невдовзі зустрічає свою любов: чарівну Ольгу Василівну, з якою пройшов довгі роки життя, працюючи в тодішній «Радянській правді», нинішній «Білопільщині».
Як журналіст, а пізніше редактор районки, Микола Михайлович на шпальтах рідної газети розповідав не тільки про своїх земляків-гуринівців, а й багатьох людей праці.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, брав активну участь у вихованні підростаючого покоління, вчив молодь бути патріотами свого краю. А ще був постійним учасником заходів, присвячених пам’яті свого колеги по перу М.М.Теницького.
Спочивайте з миром, Миколо Михайловичу. Спасибі Вам за добре слово в тяжкі хвилини. Лебединим пухом Вам земля…
