Іноді, під час написання та публікації матеріалів, мимоволі виникає думка, як через кілька років чи десятиліть, наші нащадки візьмуть до рук стареньку пожовклу підшивку «Білопільщини» воєнного 2024 року і прочитають про героїв наших публікацій – військових, листонош, енергетиків, комунальників, медиків …та багатьох інших людей, котрі у надважкий для країни час залишались на своєму посту і попри все виконували свою роботу на прикордонні.
А ще хочеться, аби читачі знали, як давались ці матеріали і нам – журналістам, і нашим респондентам. Сьогоднішня історія – не виняток.
…Після чергового обстрілу КАБами у наших сусідніх містах зникло світло, зв’язок та Інтернет, тож усі …надцять спроб додзвонитись до медичної сестри Білопільської первинки Олесі Ніколаєнко, на жаль, були марними. Але будь що треба було виконати редакційне завдання і взяти у жінки інтерв’ю з нагоди Всесвітнього дня медичної сестри і на ранок здати готовий матеріал. Тож, врешті, мої відчайдушні намагання пробитись у мережу таки дали результат – насилу, але зв’язались із жінкою у WhatsApp…
Приємний голос із того боку слухавки вмить розвіяв тривожні думки і налаштував на розмову. Олеся радо погодилась на інтерв’ю.
Перший медик – у родині
З квітня 2007 року, після закінчення медичного коледжу за спеціальністю «Акушерська справа», Олеся Ніколаєнко півтора року працювала в Рижівському ФАПі. А у вересні 2009 перейшла на денний стаціонар, на посаду сестри медичної, у Білопільську (ще тоді) центральну районну лікарню.
З вересня 2018 року, з початком медичної реформи і створенням сімейної медицини, головний лікар Білопільського ЦПМД Костянтин Рожин запросив Олесю поповнити медичний колектив первинки і працювати на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини. Жінка з радістю погодилась.
Окрім того, сьогодні Олеся Ніколаєнко виконує обов’язки старшої сетри медичної АЗПСМ м.Білопілля, а також веде паліативних пацієнтів.
- Чому Ви обрали саме медицину? Хтось вплинув на Ваше рішення?
- Після закінчення школи ми з мамою порадились і разом вирішили, що варто спробувати піти саме в медицину. Так у нашій родині з’явився перший медик… А вже з роками я зрозуміла, що це дійсно – моє, і десь в іншій галузі я б не працювала. Тож, я рада, що стала медиком, - говорить Олеся Ніколаєнко.
- Напевно, Ваші медичні знання стають у нагоді Вашій родині…
- Звісно! Ще коли моя бабуся була жива, я допомагала їй із лікуванням, тепер дбаю про здоров’я своєї другої бабусі, з якою живу поруч. Тож особливо в такі моменти розумію, що професію медика дійсно обрала не дарма.
Робочі моменти переростають у дружнє спілкування
- Чи доводиться Вам сьогодні підтримувати своїх пацієнтів морально, так би мовити – бути трішки психологом?
- Так. Усі люди різні й на те, що сьогодні відбувається, кожен реагує по-своєму. Серед пацієнтів, у тому числі й паліативних, є чимало тих, кого знаю багато років, з початком повномасштабного вторгнення деякі виїхали до рідних, у більш безпечні місця. Є і старенькі пацієнти, яким сьогодні досить важко, і треба виконати не лише свої прямі медичні обов’язки, а й підтримати їх – розрадити розмовою, заспокоїти, знайти потрібні слова…
У певні періоди було досить важко, адже серед пацієнтів були паліативні хворі з прикордонних сіл, з ними тримали зв’язок у телефонному режимі. Пізніше їх перевезли до Білопілля чи в інші населені пункти, подалі від кордону.
Є і такі, хто, виїхавши за межі Сумщини, не стали переукладати декларації й досі залишаються пацієнтами нашої первинки. А ще – телефонують, цікавляться обстановкою. Ось і нещодавно телефонував пацієнт із Києва, говорив, що через місяць планує приїхати… Було дуже приємно чути й іншу пацієнтку, котра через війну виїхала в іншу область, до сина. Зателефонувала, поцікавилась ситуацією в рідному місті, запитала, як мої справи, дуже переживала за своїх земляків…
Так само турбується про своїх пацієнтів і Олеся.
- Навіть якщо я у відпустці, не в моїх правилах ігнорувати дзвінки. Якщо людина телефонує, значить їй потрібна допомога. Я все одно візьму трубку, поясню, відповім на її запитання. Це абсолютно неважко, навпаки – допомогти тільки в радість.
Знаєте, так само, як вчителі пам’ятають усіх своїх учнів, так і серед пацієнтів є люди, з якими я познайомилась іще тоді, як прийшла на денний стаціонар, вони ходили до мене на процедури, потім бачила їх на прийомах у лікаря. Тож із деякими людьми спілкуємось роками… І це дуже приємно, особливо в такий час, коли люди телефонують, цікавляться роботою нашої первинки, бажають миру та підтримують щирими словами. І при цьому кожен із них говорить, що хоче додому та планує колись повернутись до рідного Білопілля.
- Що або хто допомагає Вам триматись у такий важкий час?
- Напевно – відповідальність за батьків і за бабусю. Я не з тих людей, хто може покинути все і кудись поїхати. Тут – моє коріння. Для мене було б дуже важко залишити свій дім, свою родину, яка живе поруч: батьків, свекрів, бабусю, чоловіка, який сьогодні захищає нашу країну від ворога… Ми всі разом, завжди – на телефоні. А коли через обстріли та пошкоджений зв’язок додзвонитись буває важко, збираюсь, провідую всіх особисто, заспокоюю…
- Чи маєте захоплення, яке відволікає Вас від важкої обстановки?
- Раніше я дуже любила вишивати бісером, особливо взимку, коли вдосталь вільного часу. Своїм діткам і похресникам вишивала ікони. А навесні відволікаюсь городом, клумбами і садом. Ще з донечкою захопились алмазною вишивкою та розмальовуванням картин за номерами. Тож за можливості – релаксуємо, бо сьогодні без цього – ніяк!
- Чи виїжджали Ви з міста з початком повномасштабної війни?
- Жодного разу. Хоча, звісно, мама дуже переживала за мене і своїх онуків – Ярослава і Вікторію, радила виїхати. Та поки що тримаємось. Ми – у своєму рідному місті. І навіть попри те, що сьогодні доводиться чути та бачити все, що коїться навколо, маємо величезну надію, що весь цей жах врешті закінчиться. За це віддав своє життя мій старший брат Валерій Тесленко, за це сьогодні бореться мій чоловік…
Фото: з особистого архіву О.Ніколаєнко
Щирі слова – від колег
Олесю Ніколаєнко поважає та цінує керівництво, відзначаючи її роботу з нагоди професійного свята.
- Це дуже відповідальна, активна та сумлінна працівниця, - говорить про Олесю старша сестра медична Анастасія Петришак. – Потреби інших вона завжди ставить понад усе. Спочатку допоможе тим, хто цього потребує, і лише потім подумає про себе… Щоденно разом із лікарем Олеся веде прийом пацієнтів первинки, виписує рецепти, направлення на аналізи, обстеження чи стаціонарне лікування. За необхідності працює в лабораторії, а якщо виникає потреба, завжди допоможе, підмінить медичну сестру чи лаборанта, навіть якщо перебуває у відпустці. Крім того, Олеся веде паліативних хворих: треба всім зателефонувати, виписати рецепти, виїхати до хворих разом із лікарем… Роботи завжди вистачає.
Саме ці якості, свідчать про те, що вона не просто цінний працівник, але й людина, на яку можна покластись у будь-якій ситуації.
Тож, із нагоди професійного свята дякую Олесі та її колегам – медичним сестрам – за їхню роботу, бажаю злагоди, незламної сили та мирного неба!
Післямова
Поговоривши з Олесею та її колегою, зручно вмостилась на своєму «віддаленому» робочому місці і налаштувалась на матеріал. А вже за кілька хвилин, ухопивши робочий ноутбук, стрімголов бігла «в укриття», аби сховатись від чергової партії КАБів, що летіли на наші міста.
На годиннику – перша сорок п’ять ночі. У вордівському файлі – фінальна крапка. Матеріал готовий. І, сподіваюсь, що років через п’ятдесят онуки чи навіть правнуки Олесі Олександрівни візьмуть до рук пожовклу вирізку з газети, яку бабуся дістане з шухляди і розповість своїм нащадкам про 2024 воєнний рік…
