Ми зустрілись із цим чоловіком у Білопіллі, на площі поблизу автовокзалу. Його примітний автомобіль стояв самотньо, бо всі інші машини швидко проїжджали далі. Ми зупинились і познайомились. Довелося, правда, трохи підключати перекладача Микиту з Варшави, який на гучному зв’язку дещо уточнював мені та Мареку.
Що привело чоловіка з безпечної Варшави у Білопілля? Це питання мене хвилювало з першої хвилини знайомства.
Марек розповів, що він в Україні не вперше. Рік тому приїздив до Харкова. А ще раніше, з березня 2022 року, у нього вдома мешкала родина з України, яка виїхала з Харківщини.
- Тож українську розумію, але ще розмовляти не можу, - зізнався чоловік.
На Сумщині вперше. Прочитав про ситуацію в місті, через благодійні фонди зв’язався з нашим міським головою Юрієм Зарком і приїхав. Купив за власні кошти машину, яку називає «кареткою». Його авто більше нагадує швидку допомогу, там «лежаче» місце, кілька сидінь. Є аптечки та кондиціонер.
- Так все-таки, чи не страшно було їхати у Білопілля?
- Як і всім людям. Звичайно, певні застороги були, але ж я тут не один. Тут живуть інші люди і потребують допомоги. Я подивився на ваше місто, воно чудове. Шкода, що стільки руйнувань. Приїхав сюди, бо знаю, що інші волонтери навряд чи захочуть перебувати тут.
- Що казала родина? Чи відпустила у таку далеку небезпечну подорож?
- Дружина спочатку не вірила, що я поїду, навіть жартувала, а тоді змирилась. Звичайно, турбується, ось щойно дзвонила. Я її заспокоїв, сказав, що зараз уже їду додому.
- Що найбільше вразило чи здивувало?
- З новин я розумів, куди їду. Але найстрашнішими для мене виявились дві речі: це українська митниця і дорога від Сум до Білопілля. На митниці стояв кілька годин. Мене не те щоб не пропускали чи відмовляли, просто ігнорували. Я їхав сам. У машині лише гуманітарний вантаж. Все. Але простояв кілька годин. Всі усміхаються і проходять повз мене без жодних пояснень. А дорога з Сум до Білопілля… Та ви ж самі розумієте…
Марек пробув у мсті трохи більше доби і знайшов родини, які бажали виїхати. Одна родина (чоловік і жінка похилого віку) виявила бажання доїхати до Хмельницького, інша - попросила довезти бабусю до Варшави, де мешкають її родичі. Олена, онука, приїхала, аби вивезти бабусю до Польщі, де мешкає вся родина. Бабуся жила у квартирі в центрі Білопілля, і їй вже кілька разів «прилітало». Вибиті шибки, двері. Її забрали у Суми, а з Сум везуть до Польщі.
- Бабуся довго не хотіла виїжджати. Але останні прильоти і руйнування їхнього будинку змусили її зі сльозами на очах покинути рідну домівку. Нам тепер буде спокійніше, бо ми мешкатимемо усі разом. Дуже дякую, що Марек погодився нас вивезти, - говорить Олена.
Ми потисли руки цьому мужньому чоловікові, обнялись із земляками і побажали щасливої дороги. Люди в авто не стримували сліз. На прощання Марек сказав, що добре розуміє, якою ціною Україна виборює незалежність і для своєї країни, і для Європи.
- Ми маємо об’єднатись разом і створити потужну україно-польську спільноту, аби протистояти ворогу. Інакше поодинці не вистоїмо. А загроза нападу росії на Польщу нікуди не зникає. Її стримують лише українці.
І його візит до нас, і допомога українцям – це маленький крок на цьому шляху. Дякуємо.
Коли готувався матеріал, зателефонувала Олена і розповіла, що дорога була складною і довгою. З українського боку не випускали машину більше шести годин, мовляв, у бабусі "якісь не такі документи". Жінка ледь трималась, бо їхали маже 30 годин. І Марек, і родичі розповідали прикордонникам, що бабусю вивозять із зони бойових дій, що у неї пошкоджена квартира...
Врешті-решт дозволили проїхати. В Польщі вже чекала рідня. Тепер вони усі разом.
Як розповіла Олена, наприкінці травня Марек планує знову виїхати в Україну, аби допомогти немічним людям.
