Сотні відеосюжетів у соцмережах та новинних сайтах, які розповідають про евакуацію жителів прикордоння, переглядати досить важко: купа валіз, прощання з домашніми улюбленцями, яких неможливо взяти з собою, сльози, розпач і страх перед невідомістю в очах тих, хто змушений кидати рідну домівку. Куди виїжджають жителі прикордоння? До якої точки призначення їх везуть? І що з ними буде далі? Ці питання хвилюють і тих, хто виїжджає, і тих, хто має сміливість залишатися у рідному місті.
Ми зв’язались із представниками громадської організації «Плурітон», що знаходиться в обласному центрі, і розпитали про принципи їхньої роботи та про жителів Білопільщини, які на певний час стали їхніми гостями.
Біля приміщення шелтеру (місця тимчасового перебування) на нас звернув увагу молодий чоловік, який вийшов із авто «швидкої допомоги» та поцікавився, що нас сюди привело. А дізнавшись про мету нашого відвідування, запросив усередину.
У просторому центрі – тихо, лише кілька волонтерів займаються своїми справами та обговорюють робочі моменти. Тут же, на столах – гора акуратно складених речей: дитячий і дорослий одяг, взуття. Трохи далі – кімнати з двоспальними застеленими ліжками.
- Наші білопільські гості днями виїхали. Люди тут довго не перебувають, бо ми такий собі перехідний етап, - пояснила жіночка, котра підійшла до нас і погодилась дати кілька коментарів.
Соцпрацівниця Тетяна, саме так звали ту жінку, розповіла про роботу громадської організації Плурітон», яка допомагає жителям, котрі змушені покинути свої домівки під час війни.
ГО «Плурітон», співпраціюючи з іншими міжнародними благодійними фондами, надає допомогу людям, котрі повертаються з тимчасово окупованих територій України через Сумщину. У серпні минулого року організація підписала Меморандум із Сумською ОВА, аби об’єднати свої зусилля для допомоги людям.
Основні задачі волонтерів, які працюють у «Плурітоні» – створити відповідні умови для прийому евакуйованих громадян, організувати логістику, допомогти в наданні соціальних, юридичних, психологічних, гуманітарних та інших послуг, забезпечити відпочинок, ночівлю, харчування, медичну допомогу.
- Зазвичай ми працювали з жителями Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської областей, які евакуювались через Сумщину. Евакуація населення з неокупованого прикордоння – дещо не наше направлення, із такими людьми працюємо вперше, - говорить Тетяна - Евакуйованих людей привозять до нашого шелтеру, тут реєструють, у Центрі соцзахисту оформляють статус ВПО. У нас вони можуть перепочити, переночувати, смачно поїсти в одному з місцевих закладів, що співпрацює з міжнародними фондами, отримати гуманітарну допомогу, яку також надають благодійники. Все це – безкоштовно. А далі люди або ж їдуть безкоштовним евакуаційним поїздом до Києва та оселяються у підготовлених місцях перебування, або до рідних, в інші міста, дехто залишається в Сумах.
Як розповідає пані Тетяна, також волонтери шелтеру допомагають евакуйованим знайти житло, крім того, тут працює дитяча кімната, де діти можуть погратися та відпочити.
- Із небезпечних територій виїжджають різні категорії громадян: літні люди і ті, хто має інвалідність, маломобільні та сім’ї з дітками. Тож, дуже важливо створити їм прийнятні для перебування умови. Крім того, ми організовуємо збір одягу та взуття, часто приносимо і власні речі, з дому. Адже є люди, які виїжджають із мінімумом речей, тож кожен може обрати для себе щось необхідне з наявного асортименту.
При шелтері працюють і психологи, які готові підтримати людей у важкий період.
- Часто до нас приїжджають у пригніченому настрої… Зрозуміло, що кожному дуже важко кидати рідну домівку, в якій ти прожив десятки років. Тож наші психологи намагаються підтримати, розрадити, аби людина не відчувала себе наодинці зі своєю бідою. Загалом, наші гості залишаються задоволені, дякують…
Фото: ГО "Плурітон"
«Коли ми зустрічаємо людей, яким вдалося вибратися з окупованих територій, ми представляємо не просто свою організацію, ми представляємо нашу державу – Україну. Тому спільними зусиллями разом із вами ми зробимо все необхідне, щоб громадяни, котрі пережили жахи війни та окупації, зрозуміли: вони вдома, на рідній землі. Їх тут чекають і їм тут допоможуть», – свого часу зазначила керівниця громадської організації Катерина Арісой.
Їхати чи не їхати – ось у чому питання
Фото: Суспільне.Суми
Впевнені, з початком повномасштабної війни, його ставила собі переважна більшість жителів Білопільщини. Хтось, тікаючи від смертельної небезпеки, наважився на переїзд іще у 2022, хтось відтоді вже встиг повернутися в рідні краї. Та особливо актуальним питання стало після оголошення евакуації з 10-кілометрової зони.
Виїжджати чи залишатись – кожен вирішує сам, з огляду на ситуацію та внутрішні відчуття. Що змушує людей приймати такі рішення і як воно їм дається, розповідаємо на прикладах двох жінок із Ворожби.
Рідні давно просили виїхати подалі від небезпеки
Серед евакуйованих жителів прикордоння Білопільщини, які були в сумському шелтері – 74-річна жителька Ворожби Антоніна Миколаївна. Багато років жінка проживала сама, близько семи років нею опікувались соціальні робітниці. Пані Антоніна виїхала з міста того дня, коли евакуаційний автобус вивозив людей із Білопілля.
- Мої родичі вже давно наполягали, щоб я виїхала, та все якось не наважувалась. Згодом ставало все тяжче, бо обстріли почастішали, а тоді взагалі оголосили евакуацію, тож, наважилась на переїзд, - розповідає Антоніна Миколаївна.
Дістатись до Білопілля їй допомогли дільничні офіцери Ворожбянської громади.
- Завчасно склала речі, хлопці приїхали, повантажили все в авто та відвезли мене до Білопілля, де вже на нас чекав евакуаційний автобус. Там мене та білопільців зареєстрували і повезли до Сум. Там на нас уже чекали волонтери. Хлопці швиденько перенесли наші речі, поскладали в окрему кімнату, щось на зразок камери схову, дівчата нас усіх знову зареєстрували, виділили ліжка, видали постіль, засоби гігієни, а коли ми більш-менш влаштувались, нас нагодували смачним обідом. Особливо сподобалась солянка – дуже була смачна! А далі вже – хто куди. Молодь - на базар чи по магазинах, старенькі – відпочивали на місці.
Як розповідає жінка, евакуйованим жителям Білопільщини також видавали гуманітарну допомогу.
- Людям до 60 років дали продуктові набори, а старшим – грошові ваучери на тисячу гривень, за якими можна було отоваритися в «Сільпо».
Згодом повечеряли, переночували, а на ранок знову – в дорогу. Хлопці-волонтери повантажили наші речі в автобус і повезли нас на залізничний вокзал, звідки ми мали їхати до Києва. Спокійно, організовано, без будь-якої паніки. Коли приїхали до Києва, у визначеному місці отримали грошову допомогу. З вокзалу мене забрали мої рідні…
Антоніна Миколаївна зупинилась у своїх родичів. Втім, як розповідає жінка, тим, хто не мав варіантів із житлом, пропонували визначені місця перебування.
- Не знаю, де саме розселили інших людей, яким не було до кого їхати, але попередньо нас усіх запитували, чи маємо де жити. Я сказала, що маю. Тепер стала київлянкою. Ось зараз (від ред.: станом на 19 травня) чекаю початку робочого тижня, щоб з’їздити в Департамент соцзахисту, оформити статус ВПО.
Як далі буде – хто зна. Звісно, шкода було залишати свою квартиру, але й жити там самій страшно. На жаль, довелося залишити своїх пухнастих улюбленців – котиків Бусю та Черниша, яких прилаштувала у добрі руки. Та все ж, сподіваюся, що врешті все налагодиться і кожен із нас, хто покинув свої оселі, зможуть до них повернутися. Головне – аби було куди повертатись…
Не хочу кидати свою родину
Так говорить 36-річна жителька Ворожби, мама двох дітей Олена, яка, попри небезпеку, залишається в місті.
- Свого часу, ще у 2022 році, чоловік наполіг, аби я з дітьми виїхала на захід України. Тоді багато хто тікав від війни, бо не розуміли, що буде далі, панікували… Кілька місяців жили у місці, що було відведене для переселенців, але й там часто гуділи сирени, хіба що не було артобстрілів. І хоч розуміла, що «навряд чи прилетить», емоційно було досить важко, особливо дітям. Бо там усе було для нас чужим. Одного дня по місту таки вдарили ракетою… Після того випадку під час повітряної тривоги доводилось так само спускатись в укриття, а ще важче було сидіти там, читати новини про обстріли рідної Ворожби, усвідомлюючи, що тут залишились мої рідні: чоловік, батьки, близькі друзі. І я не поруч!
Як розповідає Олена, за кілька місяців вони повернулись додому, у Ворожбу. Знову ховались у підвал від градів, артилерії, шахедів, згодом – КАБів…
- Але в такі хвилини розуміла, що ми – разом і поруч дорогі моєму серцю люди. Коли вже у 2024 на нас почали летіти КАБи, чоловік знову став наполягати на переїзді. Як варіант – спробувала виїхати з дітьми в Суми. І за той недовгий час нашого там перебування вкотре впевнилась: на території України немає повної безпеки ніде. Страшно згадати той стан, коли ти сидиш у чужій квартирі і чуєш, як за вікном гудуть шахеди чи читаєш у Телеграм-каналах повідомлення на зразок «Шахед на Суми! Всі в укриття!», «В Сумах пролунав вибух!», «Повторний пуск!». А ти з двома дітьми, без підтримки рідних, і не знаєш, куди буде наступний «приліт»… Там я майже не спала ночами. Тож, зрештою, знову повернулась до Ворожби.
А взагалі, завжди дотримувалась принципу «від своєї долі не втечеш». Як написано десь там, нагорі, так воно і станеться. Звісно, це не значить, що не треба берегтися і можна робити все, що заманеться. Під час оголошення тривоги чи артобстрілів треба однозначно ховатись в укриття і пояснювати дітям, що не слід вештатись містом у такий важкий час. Але хоч би куди ти поїхав – не матимеш спокою, поки в небезпеці залишаються твої рідні люди. Поки що залишаємось вдома, а далі буде видно… - говорить Олена.
